Дмитро КРЕМІНЬ, поет, публіцист, есеїст, перекладач, Миколаївщина:
— Багато і високого, і трагічного, і курйозного у письменників, як завжди. Цього року я відзначаю свій перший ювілей. Мені минає 30, але вже вдруге, тобто 60 років. У мене вийшло багато різних публікацій у різних газетах і журналах, скажімо, я щороку друкувався в газеті «День». Були різні коментарі через кореспондентський пункт «Дня» у місті Миколаєві. У мене вийшли поетичні добірки в таких журналах, як «Кур’єр Кривбасу», «Київ», «Соборність». Чекаю виходу нової книжки вибраного, підсумкового під назвою «Мовчання волхвів» на моїй Батьківщині, в місті Ужгороді. Вийшла уже третя книжка моїх перекладів. Я — лауреат Шевченківської премії, але завжди знаходжуся трішечки збоку від влади. Для чого взагалі живе письменник? Карається, мучиться, кається або не кається. Це — творчість. Як напишеш — так тебе й читатимуть, так тебе і пам’ятатимуть. І тоді, коли ти залишишся на цій землі віршами, романами, повістями, новелами, піснями, спогадами, не думаю, що Інтернет стане могильником традиційної книжкової літератури.
Аліна ОЛІЙНИК, поетеса, Івано-Франківськ:
— У житті завжди трапляються хороші і погані речі. Важливо вчасно це зрозуміти, запобігти, наскільки це можливо, усьому поганому та зосередитись і радіти всьому позитивному, що дарує життя. На мою думку, творча людина створює власний світ, реалізовує свій талант і саме творчість створює хорошу ауру та міцний імунітет від буденних клопотів, дає можливість тонко відчувати добро і зло, відкривати у літературних творах зокрема себе справжню. Я переконана, що хорошого завжди більше, ніж поганого, важливо це бачити і відчувати. Якщо говорити про сучасну літературу, то впевнена, що вона різнопланова, цікава, неординарна, більш відкрита і переконлива, більш щира та необхідна кожному. Особисто в мене хороша новина — ось-ось з’явиться моя збірка, вихід у світ якої затягнувся на кілька років, але у цьому є свої плюси. Погане те, що івано-франківське видавництво мене обдурило, і його директор привласнив мої гроші, не виконавши укладеного зі мною договору, та порушив авторське право. Тому я змушена відстоювати себе у суді. Та незважаючи на різноманітні негаразди, я намагаюся в міру можливостей залишатися оптимісткою і переборюю песимістичні настрої. Я — віруюча людина, скажу так: коли трапляється щось погане, Бог завжди мене оберігає, іноді створює ситуації для того, аби навчити мене і надати досвід, тому я постійно відчуваю Його опіку і довіряю Йому своє життя.
Дмитро БОНДАРЕНКО, дніпропетровський письменник:
— Наближається ХХ Форум видавців у Львові. Для письменницького середовища, і мене зокрема, це найважливіша подія року. Адже форум — це місце зустрічі авторів як з уже постійними своїми читачами, так і знайомство з новими. Можна сказати, що це своєрідний вихід письменника в люди, коли автор може отримати відгук на свою творчість безпосередньо від читача. А львівська читаюча публіка — найкраща у світі! Погано те, що в Україні уже чимало років фактично є лише кілька видавництв, які друкують твори сучасних українських авторів. Одне з них фактично потроху уже стає монополістом на цьому ринку. Тож незабаром цілком можлива така ситуація, що якщо якийсь автор не буде видаватися у цьому видавництві, то його ніби і не існуватиме взагалі. Нещодавно отримав свідоцтво про реєстрацію авторського права на свій твір «Роман з революцією». Особисто у мене як письменника все добре.
Тетяна САВЧЕНКО, запорізький казкар, інженер-програміст:
— З хорошого — от-от книжка має вийти. Перша суто моя і перша прозова. В гарному видавництві. Приємні моменти — коли в процесі її утворення дізнаєшся несподівано, що в книжці ще й малюнки будуть, колажі прикольні. І коли з’ясовуєш, що редактор твій той текст читав дійсно дуже уважно і розгадав купу старанно прихованих натяків.
Сам факт, що Форум книговидавців уже дуже скоро, був би приводом радіти навіть і без книжки.
З поганого — дедлайни. Що менше часу лишається до здачі головоломок в дитячий журнал «Крилаті» і оповідання в дитячий журнал «В.Д.Г.», то гірший настрій і більше страхів: ану жодна ідея так і не постукає в голову! Хоча, якщо подумати, дедлайни — то, певно, теж із хорошого... Принаймні вони свідчать, що ми для чогось у цьому житті ще потрібні.
Алла МИКОЛАЄНКО, журналістка, поетеса, прозаїк, Сумщина:
— У письменницькому середовищі багато хороших людей, приємного спілкування і розуміння одне одного. Літературні фести, читання об’єднують літераторів в одну родину. От, скажімо, відбулася Всеукраїнська нарада молодих письменників у Ворзелі цього року — і всі учасники досі спілкуються, запрошують одне одного у свої міста й містечка виступити, презентувати книжки. А це лише один захід, яких безліч, якщо відстежувати коло літподій. Звісно, коли навколо того чи іншого середовища є потужна аура дружби й підтримки, це дуже позитивно впливає на літературу сьогодення в цілому. З другого боку, є й суперечливі моменти, коли, скажімо, рецензії на видання є інструментом взаємопохвали. І в тій «халві» не видно правди, бо написати про книжку письменника і написати про книжку близького друга — це все-таки різні речі, причому помітні, як їх не приховувати за слова. А читач може і розгубитися, кому довіряти, а кому — ні. Зрештою, середовище письменників — відкрите, і пульс його — відчутний. А це великий плюс.
Василь ГАБОР, письменник і літературознавець, Закарпатська область:
— Постійно живу в активному ритмі, намагаюся щось робити. Нещодавно сталася дуже значуща для мене подія: нарешті видав книжку, яку мріяв видати 20 років. Називається «Дарія Віконська» (літературний псевдонім Ліни Малицької, критика, мистецтвознавця. — Ред.). Книжка має дві титулки. З одного боку — її мистецьке дослідження «Джеймс Джойс. Таємниця його мистецького обличчя», видане у Львові 1934 року її власним коштом, і ось майже через 80 років я її перевидав. Чому це важливо? Це перша українська жінка, яка прочитала всього Джойса в оригіналі і написала про нього вперше у Східній Європі. Вона дала дуже цікаве обличчя Джойса, а його новаторство порівняла з новаторством Олександра Архипенка в скульптурі. А з іншого боку, в книжці розповідається про творчу спадщину Дарії Віконської. Також для мене гарною новиною стало те, що вийшла друком десятирічна праця перекладача Марії Габлевич — драма Шекспіра «Антоній та Клеопатра», де понад 100 сторінок — лише культурологічні коментарі. Для мене дуже важливо, щоб в українському просторі були такі книжки і такі імена. Іноді кажуть, що це не найважливіше, що в Україні і так вистачає проблем, а я гадаю, що якщо таке буде не потрібно — це кінець Україні. На жаль, інтелектуалів, які мали б це читати, в Україні менше 3%, і навіть їм часто не вистачає грошей на книжки. Єдина надія на студентство і на бібліотеки. Але я думаю, що жалітися не варто, і письменникам в тому числі. Погано все тільки тоді, коли нічого не робиш.
