У Києві зійшли нові зірки. Жіночій групі Dakh Daughters менше року, але їхні відео збирають у Мережі тисячі переглядів, а повні сарказму «Рози/Донбас» вирвалися в лідери, зацікавивши вже без малого 150 тисяч глядачів. Для того, щоб, як хтось написав, «порвати Інтернет», цього мало (хоча б до 500 тисяч дійти, а краще — до мільйона), але ріст продовжується. Безперечний феномен.
Сам гурт — новий проект засновника театру «Дах», продюсера і режисера Влада Троїцького. «Доньки...» — акторки театру Троїцького, проте мають досвід роботи в інших формаціях: Ніна Гаренецька — учасниця етноквартету «ДахаБраха», а Руслана Хазіпова — культової рок-банди «Перкалаба», Таня Гаврилюк має сольний проект «ТаняТаня», Соломія Мельник — із «Потужних дівчат», Ганна Нікітіна — із «Кабаре-шансону», Наталя Галаневич і дівчина під псевдонімом Zo — із балету «БіzоН». Сім артисток, дюжина інструментів — від піаніно й барабана до гармошки та віолончелі. Співають усі.
Dakh Daughters характеризують свій стиль як «фрік-кабаре». «Фрік» — від англійського freak — в перекладі означає «дивак», «потвора», але це тавтологія: кабаре від початку несе в собі елементи відхилення від норми. Сприймати його лише як легке естрадно-еротичне ревю а-ля паризький «Мулен Руж» було б помилкою. Варто нагадати, що цілі художні напрями народжувалися саме в кабаре: дадаїзму, а отже, й сюрреалізму не було б без цюріхського кабаре «Вольтер», де художники і поети, які пізніше стали класиками ХХ століття, влаштовували свої скандальні вистави. Тулуз-Лотрек надихався атмосферою «Мулен Руж» і «Мірмільтона». У Німеччині в кабаре був свій теоретик Отто Юліус Бірбаум, який, разом із засновником берлінського «Строкатого театру» бароном Еріхом Людвігом фон Вольцогеном, мріяв використовувати такі заклади не більше не менше як для виховання ніцшеанської «надлюдини».
Це недивно, адже кабаре, з його синкретизмом жанрів, близьке до театру. Тут органічно можуть співіснувати музика, поетична декламація, танець, провокаційний перформанс, — а також потворне і прекрасне, смішне і зворушливе, інтелектуальне і безумне. Dakh Daughters відповідають цій контрастній естетиці. Дівчата в коротких білих сукнях, з набіленими, немов у сумних паяців, обличчями, непроникно серйозно подають найбільш гротесковий матеріал, але гротеском не обмежуються: у них є роботи на вірші Йосифа Бродського та оберіута Олександра Введенського, є старовинна провансальська пісня «Я бачив вовка, лисицю, зайця» і номер із репертуару Віки Врадій, в «Розах» звучать перші рядки з 35 сонета Шекспіра.
Можливо, інтуїтивно, мимоволі — Троїцький та його підопічні визначили порожню нішу на українській музичній сцені й заповнили її більш ніж ефектно.
Залишилося розпитати їх про те, як це сталося.
Влад Троїцький: «Держава жодного разу не використала наш успіх за кордоном для посилення позицій країни у світі»
— Як з’явилися Dakh Daughters?
— Під час підготовки до вистави «Школа нетеатрального мистецтва», яку ми показували на торішньому Гогольфесті. Ми починали працювати з новою музикою, з різними текстами. Команда музикантів на той час вже була згуртована і зіграна. Спробували, вийшло цікаво. Після фестивалю дівчата вирішили самостійно податися в цю пригоду. Ми доопрацювали частину номерів, я їм запропонував візуальний образ — ці білі суконьки й активний грим. Тобто, з одного боку — українські і кабаретні пісенні традиції, з іншого — додавання театру: кожна композиція — як міні-вистава зі своїм візуальним ходом, драматичним переживанням. Прем’єра відбулася перед нашим від’їздом до Парижа, дуже добре нас прийняли. Концерт у Парижі теж пройшов успішно. До речі, там серед глядачів був Слава Полунін, йому дуже сподобалося, він сказав: «Хороший проект для фестивалю «Бабы-дуры», — він збирається його організовувати. Так, у нас є алюзії з петербурзьким гуртом «Колибри», з британцями The Tiger Lillies, взагалі зі стилем дарк-кабаре (dark сabaret, букв. «темне кабаре» — музичний жанр, в основі якого лежать експерименти зі звучанням класичного німецького і французького кабаре; тональність трагікомічна, велика кількість іронії та чорного гумору, характерні інструменти — фортепіано, скрипка, віолончель, акордеон, гармошка, The Tiger Lillies — серед лідерів жанру. — Д.Д). Ми провели декілька концертів у Києві — в Малій опері, в Зеленому театрі. Стало зрозуміло, що це працює. З’їздили до Пермі. Організатори спочатку сумнівалися, а потім просто з глузду з’їхали від того, як це кумедно. Є вже близько десятка пропозицій з Росії на листопад — лютий.
— Хто визначає репертуар Dakh Daughters?
— Вони самі, а потім ми разом сідаємо, я слугую зовнішнім резонатором: слухаю і даю поради. Схиляю їх орієнтуватися на якість у текстах — так з’явилися пісні на вірші Чарльза Буковськи, Семенка, Введенського, Бродського, нашумілі «Рози/Донбасс» на 35 сонет Шекспіра. Є й інше, наприклад, «Ганнуся» — такий український спірічуелс на слова бабусі з гір — і «Заповіт» Шевченка, який вони кричать, і це не стьоб. Тобто іронія з одного боку, а з іншого — максимальна щирість і відвертість, по-справжньому драматичні ноти. Ось між цими Сциллою та Харибдою ми намагаємося пройти.
— Чому ти обрав саме такі образи для артисток?
— Я їх слухав і думав: «Як їх зібрати?» Орієнтувався на асоціації з Вертинським, на жіночу версію П’єро, але при цьому з деяким елементом сексуальності і відчайдушності, із зелених плащів — у ніжні суконьки, а наприкінці в купальники. Зараз поїдемо до Москви — можливо, зробимо костюми з цукерок «Рошен»...
— Вже якщо ми заговорили про амплуа й образи, то хто ти в групі?
— Ми довго думали, хто я. Напевно, просто режисер. Хоча ось у французьких кабаре було таке поняття «татусь». Саме «татусь», наставник і батько рідний для артисток. Мені так хочеться думати.
— У тебе є вже два вдалих музичних проекти: «ДахаБраха» і Dakh Daughters. Здивований їхнім успіхом?
— Ні. Музика завжди доступніша, ніж драматичне мистецтво. Коли ми робили деякі епізоди до «Школи нетеатрального мистецтва», я розумів, що це готові номери для музичного шоу. Я до кожної своєї вистави роблю саундтрек з живими акторами. Виходить, як би смішно не звучало, — продовжую нашу давню традицію музично-драматичного театру.
— Яка доля чекає «ДахуБраху» тепер? Чи не затьмарять їх Dakh Daughters?
— Вони дуже різні. «ДахаБраха» більш етнічний склад, у них цього року — 80 концертів світом: Кельн, Стокгольм, Будапешт, а в середині вересня виїжджають у півторамісячний тур обома Америками, потім — до Австралії. Я не знаю жодної групи в Україні, яка б настільки була затребуваною за кордоном. Звичайно, Dakh Daughters для ширшої публіки. «ДахаБраха» замислювалася як розвиток вокальної традиції українського фольклору, а потім еволюціонувала в щось інше. У Dakh Daughters всі дівчата дуже добре співають і фольклор, але вони займаються іншими речами. Це дві прекрасні квітки, які виросли в «Даху», і я цим щасливий і гордий.
— Повернімося до жанрових визначень. Що таке кабаре у твоєму розумінні?
— Загального визначення немає. Вплив мали фільми Боба Фосса «Кабаре» та «Увесь цей джаз», образи The Tiger Lillies, меланхолія Вертинського, білоруський колектив «Серебряная свадьба». Я розумів, що це повинно бути в Україні, що тут це затребуване. Народ дуже співучий, а з іншого боку — не вистачає іронічного інтелектуального жіночого погляду. Є всякі там «Віагри», але їх і так з лишком. А щоб на сцену вийшли дівчата розумні, красиві, цікаві не лише за рахунок фактури, але й за рахунок акторських здібностей — такого фактично немає. Dakh Daughters — нішевий продукт і при цьому абсолютно поза конкуренцією.
— Навіщо у вашому самовизначенні префікс «фрік»?
— Більшість людей асоціюють кабаре з «Мулен Руж». Назвати «інтелектуальне кабаре» — можна налякати публіку. А у нас є дивацтво, і мені здається, що фрік-кабаре — це трохи й дурникування.
— Є в цьому частка похмурого жарту: інтелектуальний жанр нині проходить за розділом «фрік».
— Так, у нас інтелектуали — маргінали і фріки. Це сумно. Зазвичай еліта підтримує елітарне мистецтво, а нашу верхівку складно уявити собі в театрі або на концерті класичної музики. Мистецтво перетікає на маргіналії. Але це неправильно.
— Яким ти бачиш подальший розвиток Dakh Daughters?
— Думаю, зробимо декілька програм. Одна версія велика, з відео — для вуличних концертів, інша — зовсім романтична, філософська — для театру, аби слухати тексти, ну, й танцювальна. Від репертуару може залежати ще й образ, костюми. Вбрати їх у начебто шкільні чорні сукні з білими комірцями — може, теж спрацює. Або в стилі 1960—1970-х, як у фільмі «Чоловік і жінка» — плащі, зачіски з шиньйоном. Для гастролей згодиться. Адже наступного року, думаю, ні Dakh Daughters, ні «ДахиБрахи» взагалі не буде в Україні. Це, до речі, одна з причин, з якої мені доводиться переглядати стратегію з «Дахом», — крім того, що сам театр важко утримувати, я не можу хлопцям платити гідну зарплату, а дівчата зараз всі виїдуть. «Дах» залишиться як репетиційна база і для камерних робіт.
— Наскільки широко такі групи можуть представляти Україну в світі?
— Будь-який якісний проект рекламує країну. Те, що у нас мало конвертованих культурних проектів у будь-якому виді мистецтва — це дуже сумно. Мало того, держава в особі наших чиновників жодного разу не використала наші досягнення за кордоном для посилення позицій країни в світі. Наприклад: наші театральні або музичні гастролі в Лондоні, Лозанні, Парижі, в Німеччині не відвідав жоден чиновник із посольства. Ми, звичайно, говорили, що ми з України, але за нами нічого не стояло, присутності держави не відчувалося й близько. Хоча увесь Париж був обклеєний нашими афішами. І це система.
— Ви ж їм непідконтрольні, чого ж ви чекали?
— Але мені як режисерові цього не вистачає. Хотілося б нормальної співпраці з державою — адже Французький інститут, Гете-інститут, Британська рада створені урядами для пропаганди культури цих країн. Свідомість людей, які займаються іміджем України, має бути відкритою. Вони повинні думати не про те, коли їх знімуть із посади, а про якісь стратегії, шукати не лише традиційні форми, вкотре вивозячи хор Вірьовки у 150 осіб. У цьому проблема.
— Наостанок: що таке успіх?
— Це можливість дарувати. Це коли тобі є що сказати. Це не завжди виходить, інколи втомлюєшся. Але якщо у тебе є що сказати і є можливість це сказати — віддати, подарувати — і є люди, готові це прийняти, — то тоді ти успішна людина.
«Свобода — це наше головне висловлювання»
Я так само зустрівся з учасницями Dakh Daughters (за винятком Ніни Гаренецької, яка зараз у від’їзді) і поставив кожній із них такі запитання:
1. Як би ви охарактеризували свій образ на сцені?
2. «Фрік» у перекладі з англійської — потвора. Навіщо вам у назві приставка «фрік»?
3. Кабаре — це напівоголені танцівниці «Мулен Руж», дадаїстське кабаре «Вольтер», і, як співає Лайза Мінеллі, «Життя — це кабаре». Що таке кабаре для вас?
4. Що таке успіх?
Наталка Галаневич:
1. Це не може бути означено якимось одним словом, бо кожен глядач інтерпретує його по-своєму, і я не хочу обмежувати вашу уяву.
2. Для мене «фрік» римується зі словом «фрі» (free) — вільний. Вільний настільки, що аж дивний.
3. У нас — це все, що ви назвали, і все, що ми можемо взяти у майбутньому, ще купа невідомих нам значень, які ми відкриємо.
4. Цього я ще не знаю. Хіба успіх можна спіймати? Це ж лише якась мить, яку можливо лише відчути. Побачив сонце — успіх.
Zo:
1. Бомба уповільненої дії.
2. «Фрік» — це радість. Це те, що мені приносить радість.
3. Мабуть, це просто гра — гра в кабаре. Давайте пограємо в кабаре.
4. Це коли те, що я роблю, подобається і мені, і глядачеві. Цей резонанс — частинками, шматочками — у нас інколи є.
Руслана Хазіпова:
1. Не можу сказати, що я створюю певний характер — для мене це швидше проповідь на сцені, як служба Божа. Я все на сцені роблю щиро, а коли це робиш щиро, то тоді мистецька форма сама до тебе припасовується.
2. Гадаю, що в розумінні кожної з нас це — вільна, дивакувата, творча особистість, яка може і з себе щось зліпити докупи, і ще зі світу щось туди додати.
3. Гадаю, що це певна розвага, але завдяки цьому люди до нас ідуть, а ми їм — проповідь. Проповідь іронічна — яка є. Люди різні. Ось нас — семеро різних, і кожна має щось своє, щоб донести до глядачів.
4. Процитую Троїцького: «Успіх не виміряється кількістю грошей чи кліпів, а в кількості людей, яким ти потрібен». Гадаю, такий успіх зараз маємо.
Саломея Мельник:
1. Я нас сприймаю як єдиний організм, і ми втілюємося у щось чи у когось одночасно. Може, окремо я приміряю на себе образ тендітної українською жінки, але в ньому є певна войовничість.
2. «Фрік» — без рамок. Вільний. Свобода у всьому. Єдині рамки — це наші смаки до музики і до життя. Наша свобода — це наше головне висловлювання.
3. Інтелектуальні розваги.
4. Це коли ти щасливий від того, що робиш, і ще багато людей довкола тебе теж щасливі від цього.
Таня Гаврилюк:
1. Я чула певні характеристики від багатьох наших фанів і друзів, і це зійшлося кілька разів: Руслана — це жіночність і велика радість, якою вона готова ділитися з людьми. Наталка — це наша суперсила, навіть візуально вона дуже спортивна, кожна з нас сильна, але вона всю цю силу в собі втілює. Аня Нікітіна — тендітність, чуттєвість, постійний стан на межі. Zo — найближча до духу свободи і революції, вона через себе це транслює. Ну а про себе я чула таке слово, як «потужність», і воно мені здається близьким до істини, бо я маю у собі дух воїна, хоча тут є плюси і мінуси. Класно, коли ти можеш користуватися такими потужними засобами, навіть якщо це агресія і провокація, заради благої цілі. Це все одно виходить з любові та несе людям любов. Любов і потужність.
2. Нас часто намагаються втиснути в якісь рамки, а ми ніяк в них не вкладаємося. І ось «фрік» якраз і символізує вихід за рамки: особливий, інакший, навіть якщо потворний, незвичайний, вільний від порівнянь, безграничний як художник і як людина. Ще тут є кураж. «Фрік» несе свободу, щоб куражитися, гратися, усіма засобами почуватися вільним, щоб говорити з людством.
3. Особисто для мене — дуже цікава історія. Мене кабаре спочатку особливо не приваблювало, але потім я зрозуміла, що це — страшенно жіноча і жіночна історія. Україна — це жінка у всіх своїх проявах, це фемінний архетип. Кабаре сприймається як розвага, і хотілося цей стереотип спростувати, показати, що ми безстрашні, прекрасні, вільні і готові своєю любов’ю врятувати світ, а не розважати мішки з грошима чи овочеподібних істот.
4. Успішний і вільний для мене — співзвучні слова.
Анна Нікітіна:
1. Я не концентруюся на сцені на своїх почуттях.
2. Дивак.
3. Театр.
4. «Успех — это успеть» (Марина Цвєтаєва). Поки що встигаємо:)
