Ольга РЯЗАНОВА, вчителька української мови:
— Останнім часом у моєму житті сталося багато позитивного. По-перше, я закінчила університет. Знання, які закладали в мене мої викладачі впродовж п’яти років, не просто стануть мені у пригоді, а приведуть до мети, й думаю, що десь через рік-два я стану успішною людиною, оскільки знання української, англійської мов у наш час відкривають людині нові можливості та яскраві перспективи. Починаю свій викладацький шлях з учительства, проте на цьому зупинятися не збираюся. Також, продовжуючи тему хорошого, хочу сказати, що цього тижня мені подарували персидського кота, і я тепер не можу зрозуміти, як раніше цієї теплої м’якої істоти не було в моєму житті. Якщо говорити про нашу країну, то, звісно, в неї, як і у людей, є якісь позитивні тенденції, є й негативні. У першу чергу хочеться сказати про позитивні. А позитив я бачу в тому, що Україна 22 роки тому здобула свою незалежність, а отже, й право на нормальний розвиток, зростання, й згодом, на інтеграцію до Євросоюзу. За цей вибір ми всі маємо бути вдячні нашим батькам, бабусям і дідусям, які приймали таке рішення. За 22 роки наша держава змогла довести всім, що вона є самодостатньою, здатна сама приймати рішення й відповідати за свої вчинки, й що своє майбутнє бачить виключно в повноправному членстві в ЄС.
Що ж до негативних тенденцій, то, на жаль, у нашій країні є політичні в’язні, й саме це відкидає нашу країну в минуле. Поки наше суспільство сповідуватиме принцип «моя хата скраю», Україна так і «бовтатиметься» між минулим і майбутнім, з цього стану вона вийде лише тоді, коли громадяни України усвідомлять свою причетність до всіх процесів, що відбуваються в країні й припинять стояти осторонь. А поки ніхто з нас не має права нарікати на державу й висловлювати незадоволеність маленькими зарплатами, адже ми самі своїми діями або бездіяльністю не поважаємо самих себе, а якщо ми не поважаємо самих себе, отже, нас ніхто не поважатиме.
Любов ЯНКОВСЬКА, учениця 11 класу гімназії №8:
— Це літо — найкраще в моєму житті, оскільки воно останнє літо мого дитинства, час, коли я можу добре відпочити, набратися сил і не думати про якісь турботи. Наступного року буде вступ до вишу, інші проблеми й обов’язки. Цього літа я відпочила в таборі, в Ласпі, наступного місяця поїхала до бабусі в село, де побачилася зі своїми друзями й подругами, зустріч з ними для мене завжди велике свято. А в незалежності України я бачу лише позитив і однозначно вважаю, що незалежність — це перемога нашого народу, оскільки за свою державність ми боролися впродовж багатьох років. Я навіть не можу собі уявити, що колись був час, коли Україна була частиною Російської імперії або Радянського Союзу, напевно, тому що в той час я не жила. Я народилася в незалежній, вільній країні й вдячна за це Богові. Я вважаю, що мине ще трохи часу, й Україна стане повноцінною європейською державою. Якщо говорити про негативне, то, на жаль, за 22 роки незалежності у нас не було хорошого лідера. Але оскільки я оптиміст, то думаю, що незабаром усе зміниться на краще.
Тетяна КОЛЕСНІЧЕНКО, головний редактор об’єднання публіцистичних програм Севастопольської регіональної державної телерадіокомпанії:
— У моєму житті останнім часом сталося дуже багато хороших подій. Росте моя внучка, їй скоро буде шість років, цього року вона піде до школи. Мені дуже приємно, що вона багато в чому схожа на мене: у манерах, поведінці, наполегливості в досягненні мети. Мені подобається, що мої співробітники, які з кожним роком ростуть, стають професіональнішими. Редакція працює злагоджено, й у цьому якоюсь мірою є заслуга моїх підлеглих, оскільки вони дуже старанні, займають активну як життєву, так і професійну позицію. Не подобається те, що дуже часто ми працюємо вхолосту: продукт, який ми виробляємо, — телевідеоматеріал — або залишається незатребуваним, або на нього не звертають уваги ті, хто мав би. Я маю на увазі, що ті проблеми, які є в місті і про які слід кричати, залишаються непочутими — незважаючи на те, що ми подаємо це на екран, і люди, які відповідають за розв’язання проблем, повинні відгукнутися, втрутитися й усіляко сприяти поліпшенню ситуації. Як, наприклад, з проблемою сміття. Що стосується країни в цілому: за роки незалежності країна здобула багато чого. Пригнічує те, що, діставши можливість вільно мислити, вільно висловлюватися на будь-які теми, ми не навчилися культури мислення й висловлювання. Ми не вміємо правильно вибудувати свою політичну лінію (маю на увазі тих політиків, які стоять на чолі держави, представляють нашу державу на міжнародній арені). На жаль, у нас щодня виникають якісь «князькові» баталії, усобиці на рівні уряду, й ні до чого це не приводить. Ще пригнічує те, що в Україні дуже серйозне соціальне розмежування.
Валерія ФУГОЛЬ, старший адміністратор Центру культури та мистецтв:
— Цього літа я один раз була в Гурзуфі, на дачі Чехова. Дуже рада, що мені вдалося відірватися від повсякденних турбот і доторкнутися до прекрасного, трохи розвіятися. Зараз захворіла на вітрянку й дуже обурена нашим медичним обслуговуванням. Спочатку мені призначили неправильне лікування, потім сказали, щоб я, заразлива (всі ж чудово розуміють, що вітрянка — вірусна інфекція), ходила щоп’ять днів до поліклініки, коли я викликала лікаря додому, до мене ніхто не прийшов. Як то кажуть, немає слів.
Щодо України: оскільки довгі роки в нас не було державності, наша країна не звикла самостійно розв’язувати свої проблеми. Вона постійно сподівається на те, що хтось зробить це за неї, хтось позичить грошей, хтось продасть газ за низьку ціну, а такого не буває. Якщо ми обрали собі шлях, проголосували за незалежність, слід вчитися відповідати за свої вчинки, прагнути того, щоб бути самодостатніми. На жаль, поки наші політики цього не усвідомили, й тому в нас маленькі пенсії й зарплати, шалені ціни, медицина на низькому рівні, літні люди вимушені порпатися в смітниках...
Олексій ЛІЗНЄВ, програміст:
— Цього тижня я купив фотоапарат і поступово починаю розбиратися в тому, як робити якісні, професійні знімки, цей факт мене дуже тішить. Щодо негативних подій, то поки на додаток до моєї основної роботи мені ще не вдалося знайти підробітку. Той факт, що Україна 22 роки тому стала незалежною й суверенною державою, я оцінюю виключно позитивно. Така подія мала статися набагато раніше (і можливо, наша країна вже сьогодні твердо стояла б на ногах, але, на жаль, це сталося лише 1991 року, як каже перший президент України: «Маємо те, що маємо»), оскільки цей день ціною своїх життів наближало багато українців: це й поети-шестидесятники, й правозахисники, й режисери, й актори, й багато пересічних громадян нашої держави. Добре те, що в нашої країни 22 роки тому з’явився шлях, який відкриває Україні дорогу до майбутнього, але яким буде це майбутнє, залежить виключно від нас самих. Молодь, яка виросла в незалежній Україні, просто не бачить іншого шляху, крім європейського, й це чудово. Саме ця молодь вирішуватиме, куди рухатися нашій країні, і я впевнений, що вона піде правильним шляхом. Тому для України все ще лише починається.
