Книжковий ярмарок притяг до себе дуже багато людей. Читачі, покупці, видавці чи автори — це зрозуміло. Але різними родзинками були, наприклад, чоловік, який цілий рік, і взимку, і влітку, продає на проспекті свободи образки. На час Форуму він став біля брами на подвір’я, Палацу мистецтв, і якось флегматично робив рукою, в якій були образки, жест-пропозицію кожному, хто проходив повз. Переважно ніхто не реагував. Сам пан виглядав збоку, наче чоловічок на моторчику — його рухами немов би керував закільцьований механізм.
Біля паркану сидів старий чоловік. Він грав на якомусь дивному дерев’яному інструменті, назви якого не знаю. Що казати! Раніше бачив таку річ лише у цього ж чоловіка. Інструмент неначе мав три полички, а збоку була ручечка, яку треба крутити. Найбільше це було схоже на химерну скрипку, намальовану у стилі кубізму, та ще й без струн та смичка.
Одним з найяскравіших персонажів був чоловік, який оперезався поверх одягу газетами “День”, а також зробив собі з газети шапочку. Він ходив по всій території ярмарку, підходив і до стенду “Дня”, який належав до когорти таких, що вирізнялися власним дизайном та естетикою (Ще, наприклад, “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”). На запитання, що це він придумав, чоловік казав, що приїхав з Івано-Франківщини пропагувати улюблену газету.
Також я бачив хлопця, який продавав дуже гарні листівки з вулицями й домами Львова. Запитав, скільки вони коштують, а той відповів: “4 гривні”. Коли побачив моє здивоване лице, то ніяково запитав: “Дорого?” Та ні, дешево. А поштівки художник малює, друкує та продає сам. Вони виконані ручкою та олівцем; вони якісь заспокійливі, трохи наївні й не пафосні.
На цьому Форумі я знайшов образ печалі. За одним столиком, маленьким таким, сиділа незворушна й чи то задумана, чи то зажурена жінка. Вона була сама, хоча, здебільшого, продавців усюди було мінімум двоє. Вона продавала енциклопедії. Їх було кілька. Одна була розкрита. Я заглянув і побачив, що книга присвячена рослинам. Але ніхто ті енциклопедії не купував.
Трохи сумно стало, коли якийсь дід питався у охоронця, чи в приміщенні такі самі книжки, як і надворі. Відповідь була, що різні. Дід питався якось важко, адже із квитком на подвір’я у приміщення вже не зайдеш. Шкода стало, що безліч пенсіонерів не те що купити, а подивитися на книжки інколи не можуть собі дозволити. Друге, що мене вразило, це те, що один повний охоронець зачіпався до жінки — не пропускав її повз себе. Знав би він, що то не просто дівчинка, яка продає книжки, а заступник редактора одного із найповажніших видань країни...
Може ще одна трохи сумна річ: до стенду видавництва “Книг Марії Чумарної”, за яким сиділа й продавала сама пані Марія та ще якась її товаришка чи співробітниця, ніхто не підходив. Хоча там якраз відбувалася автограф-сесія. Ось вона, конкуренція.
Ото думаю, що якби хотів написати щось у стилі “Сенсація!”, то міг би: “Народний депутат України такий-то накупив на Форумі 2 величезні кульки книжок”. Цікаво, чи він хотів би, щоб його ім’я назвали? Може так, адже читати, вважається, — це добра риса. А може ні, адже книжки дорожчають, а тут вам 2 торби :)
На подвір’ї чув, як хтось запитує, де знаходиться стенд певного видавництва. Чув, як хтось не знає відповіді, і я не знав. Раптом хлопець, який був свідком ситуації, каже іншому: “На цьому можна бізнес робити: казати людям, де який стенд, де що знаходиться”. Ото, думаю, як є в людини економічна жилка, то є! На всьому гроші заробить.
Але найемоційнішим враженням, пов’язаним із людьми, було повідомлення про те, що загубилася мама — це дітки підійшли до адміністрації й повідомили сумну новину. Рідні знайшлися, а я тим часом згадав розповідь польського репортера Павела Решки про роздутий скандал, коли “батьки-монстри” залишили свою дитину в аеропорту, а самі полетіли у Грецію. Решка ж виявив, що у літаку, який летів на глухий острів, уже були двоє інших дітей, а в першої донечки були якісь проблеми з документами. Літак зупинити не можна було, однак до аеропорту їхали знайомі та родичі. Я задумався, чи те, що я бачив сьогодні, справді було тим, що я бачив.
