У Києві 1806 року при Кирилівській церкві відкрилися богоугодні заклади для догляду за психічнохворими. Майбутня психіатрична лікарня на довколишніх пагорбах, перша лікувальна установа у місті, упродовж довгих років так і іменувалася — Кирилівською. В середині ХІХ ст. над цією обителлю взяли наукову опіку лікарі та вчені медичного факультету університету св. Володимира. Київська міська клінічна психоневрологічна лікарня №1— спадкоємиця цих починів...
Разом із її головним лікарем, доктором медичних наук, професором В’ячеславом Даниловичем Мішиєвим, головним психіатром Києва, ми вдивляємося в контури її білокам’яних будівель, в панораму, що разюче відрізняється від убогої картини, звичної для ока пацієнтів, відвідувачів і персоналу цього медичного містечка півсторіччя тому. Форма інколи зумовлює сутність і сенс явищ.
— Як же змінилася лікарня? Я знаю, що велику роль в оформленні лікарні в сучасному вигляді зіграв ваш попередник, освічений лікар-психіатр Анатолій Денисович Ревенок, з яким ми, до речі, в одні роки навчалися у Київському медичному інституті.
— У всі епохи Київська міська клінічна психоневрологічна лікарня № 1 була великим медичним закладом, куди стікалися хворі з тими або іншими розладами психіки, — говорить В’ячеслав Данилович. Один із моїх попередників, невтомний організатор охорони здоров’я Анатолій Денисович Ревенок, якраз і вирішив в 70-ті роки кардинально змінити стан речей. У плані архітектурного оновлення цього і на сьогодні найбільшого лікувального центру в місті він встає немовби його новим «містобудівником». Узяти хоча б гряду корпусів на верхньому схилі або семиповерхову консультативну поліклініку. Так поступово зміцнювався потенціал Павлівської лікарні, нехай цю назву вона і втратила, і, як мені здається, абсолютно даремно, адже в народі вона збереглася.
— З чого ж виходили у своєму фактичному лікарському подвигу ваші видатні попередники, які здобули не лише всесоюзну, але деколи і світову популярність?
— Безперечно, перш за все з інтересів пацієнтів, адже дух і душі лікують і стіни. У 60-ті, 70-ті роки траплялося і так, що двоє хворих лежали на одному ліжку. Але, з іншого боку, цей оазис втіхи, а його нинішній потенціал — 30 відділень на 1500 ліжок, неухильно удосконалювався і в науковому форматі. Досить сказати, що тут з 1944 року працював академік АН УРСР Віктор Павлович Протопопов, учень В.М. Бехтерєва та І.П. Павлова, і його концепції знаменували нові підходи до фізіології мозку, які виявилися у тісній співпраці цієї клініки з Інститутом фізіології ім. О.О. Богомольця. Показово, що вчений став і першим професором психіатрії Київського інституту удосконалення лікарів. Паралельно в лікарні розміщувалася і кафедра психіатрії медичного інституту. Стіни нашої лікарні пам’ятають прекрасні лікарські розбори пацієнтів Яковом Павловичем Фрумкіним — професором, завідуючим кафедрою психіатрії Київського медичного інституту.
Наступником академіка В.П. Протопопова по кафедрі психіатрії інституту вдосконалення лікарів, а також певною мірою і його наукових ідей став найбільший вітчизняний учений, психіатр, педагог і філософ — професор Йосиф Адамович Поліщук, який входив у десятку кращих професорів Радянського Союзу. Без нього і Фрумкіна не можна було б уявити собі розвиток кращих традицій і досягнень української психіатричної школи. З імен, близьких нашому поколінню, варто згадати Людмилу Едуардівну Музичук, яка підняла вітчизняну епілептологію на міжнародний рівень.
— Примітно, що в цьому розумінні лікарня і сьогодні органічно пов’язана з НМАПО імені П.Л. Шупіка, колишнім Інститутом удосконалення лікарів. Тут дислокуються дві її кафедри, однією з яких — кафедрою дитячої, соціальної і судової психіатрії, ви завідуєте. А який взагалі, В’ячеславе Даниловичу, ваш професійний шлях, що спонукало вибрати нелегку і, в принципі, альтруїстичну долю психіатра?
— Я вихованець Луганського медичного університету, свою спеціальність вибрав ще зі студентської лави. У 27 років очолив міжрайонну психіатричну лікарню в нинішньому Алчевську, де пропрацював дев’ять років. Захистив кандидатську дисертацію в Харківському НДІ неврології, психіатрії і наркології. У Києві працюю з середини 90-х років, і, власне, мій дебют тут у чомусь пов’язаний з цією лікарнею, оскільки я був вибраний за конкурсом завідуючим науково-консультативним відділом Українського НДІ соціальної і судової психіатрії і наркології, розміщеного на її території. 2001 року захистив докторську дисертацію. У мене в творчому багажі 7 монографій, понад 170 друкарських робіт. 1999 року був призначений головним фахівцем із психіатрії Управління охорони здоров’я Києва. Лікарнею, де ми розмовляємо, керую з 2007 року.
Якщо говорити про кафедру, професором якої я є з 2002 року, то вона є осередком декількох педагогічних напрямів. Звичайно ж, вельми важливі, в науковому плані, аспекти дитячої і підліткової психіатрії. У лікарні три дитячих відділення, якими займається кафедра. Одна з актуальних проблем — аутизм у дітей, якого не так мало. Його раннє виявлення і цілеспрямоване лікування часто дають непогані результати.
— З вашими ініціативами безпосередньо пов’язують побутовий ренесанс лікарні. Лікар з великим стажем, завідуюча одним із реабілітаційних відділень Кароліна Тимофіївна Згурська провела мене палатами своєї клініки, умови в якій тепер різко контрастують зі звичною застарілістю «будинків скорботи». Фактично заново обладнаний харчоблок, і смачне якісне харчування стало нормою лікарні. Але ще одна з вертикалей і навіть захоплень — соціалізація психіатрії.
— Почну з побутового ренесансу, як ви сказали. Це і є одна з основ протистояння духу і стилю видатної чеховської «Палати № 6», які, здавалося б, так або інакше мають бути властиві психоневрологічній лікарні. Тут, на мою думку, і сперечатися нема про що. У стаціонарі такого роду, враховуючи характер страждань пацієнтів, все повинно бути принаймні не гірше, ніж у звичайній лікарні. А ось у сенсі духу ми зобов’язані бути ще й оздоровницею. У цьому я й бачу, якщо хочете, соціалізацію медицини душі. У нас є свій театр на чолі з професійним режисером, де актори — наші підопічні, а вистави переважно класичного репертуару, але вони не лише явно хороші, вони були представлені, наприклад, на сцені відомого театру «Колесо». Такою собі «чарівною паличкою» в поверненні у низки пацієнтів віри в себе є проведення суспільних концертних виступів у межах фестивалів «Павлов-фест». Вони проводяться літніми днями під Аркою Дружби народів у центральному парку над Дніпром силами співробітників і пацієнтів. Вже четвертий рік поспіль фестиваль, де, за Павловим, у його учасників реалізується «рефлекс мети», збирає, зазвичай, чималу аудиторію. До психостимуляції такого роду належать і художні виставки, створені талановитими пацієнтами, часто на хорошому рівні. Вони, мабуть, також нова прикмета лікарні. Або, наприклад, цікавий зоологічний сад під дахом, створений завдяки ентузіазму завідуючого Ігоря Сергійовича Дубініна і його співробітників. Тут і папуги, й ігуани, і шиншили, і ручний кролик, і прекрасні акваріуми. Ці кімнати відкриті і для пацієнтів лікарні, і для родичів, які приходять до них, часом із дітьми. Чудова антитеза суму, до того ж з терапевтичною місією.
— Серед оновлених служб на особливу увагу заслуговує корпус з табличкою «Відділення першого психотичного епізоду». Це, здається, ваше ноу-хау?
— Будівля і її наповнення дійсно комфортабельні. Вийшло так, що корпус, побудований ще 1912 року, довгий час стояв у руїнах. Три роки тому він був, по суті, відбудований заново. Призначення клініки в таких нових можливостях вельми важливе: уберегти тих, хто прибув на лікування, від відчуття хронізації, зіткнень з пацієнтами, у яких захворювання протікає важко і з рецидивами. І результати помітні: більше ніж у 80 % тих, хто пролікувався тут, не спостерігається психотичних загострень.
— Про кожне з відділень — чоловічих, жіночих, гострих станів, епілепсії, інфекційне можна, мабуть, скласти і свою наукову повість про пошуки ефективніших методик лікування. Це, наприклад, технологія холотропного дихання, використання принципово нових медикаментів, сучасних психологічних методик. Не випадково в лікарні є досить значний штат психологів, але в клінічному плані вони тепер виглядають інакше, ніж декілька років тому. У поліклініці встановлені цифрова рентгенівська установка, комп’ютерний і магнітно-резонансний томографи, апаратура для ультразвукових, електрокардіографічних і енцефалографічних досліджень. Що дають ці нововведення?
— Наш пацієнт, як і кожна людина, якщо вона госпіталізована до лікувальної установи, має бути всебічно обстежений — таке загальне медичне кредо. Апаратура у нас дійсно відмінна, як і кваліфікація відповідних фахівців. Зокрема, використовуючи МРТ, у хворих своєчасно виявляють приховану патологію, замасковану під психотичну поведінку, скажімо, пухлину мозку, що розвивається, а комп’ютерна томографія в десятки разів збільшує діагностичні можливості при визначенні хвороб органів грудної клітки. У клінічній лабораторії працює автоматичний аналізатор крові, який просто за лічені хвилини дозволяє визначити клінічні й біохімічні параметри при різних патологічних станах.
У лікарні міцно і давно сформувався колектив з гуманістичним складом, любов’ю до пацієнта і тяжінням до науки. Правилом є регулярні клінічні конференції, в лікарні видаються і наукові журнали. Загалом у нас 204 лікарі з належною атестацією, серед них 136 психіатрів і близько 70 лікарів інших спеціальностей: невропатологи, педіатри, інфекціоністи, терапевти, кардіологи, стоматологи, гінекологи, отоларинголог, хірург, ендокринолог, окуліст тощо.
— Дозвольте поставити начебто відчужене, проте, мабуть, актуальне питання. У чому, окрім традиційних діагнозів, криється почастішання випадків психотичних зривів, реактивних афектів на рівні пограничних станів?
— Це, очевидно, багатоаспектна тема. Одна з причин — це наростання кризових ситуацій, пов’язаних з життєвими невдачами, розчаруваннями і станом невпевненості, емоційною напругою, перевантаженням інформацією, що є характерним для нашого часу. Що протиставити всьому цьому? Спостерігаючи ці тенденції упродовж останніх п’ятнадцяти років, як головний психіатр міста я бачу вихід із ситуації, що склалася, у розвитку служби психологів і психотерапевтів у лікувальних установах міста з його особливим, що не кажіть, темпоритмом. Хотів би підкреслити, що в нашій лікарні зосереджені потужні психологічна і психотерапевтична служби, і тут завжди готові надати допомогу на умовах повної конфіденційності.
Щодо психіатрії у багатьох існують споконвічні стійкі «табу» й упереджені думки. Хотів би сподіватися, що ця розмова дозволить інакше подивитися на Павлівську лікарню (Павлівську за науковою поглибленістю підходів до людини) як на установу, де лікування сум’ять — альфа і омега в боротьбі за психічне здоров’я.
