Підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом перекреслить можливість вступу України до Митного союзу, і Київ перестане бути для Росії «повноцінним партнером», каже радник президента РФ з питань регіональної економічної інтеграції Сергій Глазьєв. А може, все навпаки? Адже такі країни ЄС, як Німеччина, Франція чи Італія, навпаки, — повноцінні партнери для Росії, а Білорусь — навряд чи.
Начальник відділу першого департаменту СНД МЗС Росії Ілля Рубцов через те, що Україна шукає власного інтересу в російських інтеграційних проектах, звинуватив Україну в «утриманських і нахлібницьких» настроях. «Ми рятуємо Україну від дефолту», — заявляє той же Глазьєв. І це тоді, коли Росія щойно на митниці зробила все, що могла, щоб цей дефолт настав. А Україна платить за газ ціну, яка на 47% вища за середньоєвропейську, тобто, навпаки, утримує Росію своїм коштом.
А ще перед цим були заяви про те, що «дефолт України неминучий», «втрати сягатимуть десятків мільярдів євро». Найбільше «отжигают» головсанлікар Росії Оніщенко та міцно прив’язане до будки російське телебачення (а іншого нема). Не так давно Оніщенко заявив, що в загальноєвропейських нормах санітарного контролю «де-факто міститься визнання громадян України тваринами». Це саме той Онищенко, котрий якось сказав, що заразні хвороби корисні, бо знижують демографічне навантаження в країнах, що розвиваються (тобто вбивають людей). І таке говорив формальний головсанлікар Росії, а не експерт із хімічної зброї! Хоча, може, він працює за сумісництвом?
Російське телебачення цілеспрямовано виставляє українців саложерами-недолюдками. Один з останніх «перлів»: «Тарас Шевченко — фашист». А щойно Центральний держканал «Россия» у випуску новин видав наступне: «Відмова від російських ринків для України — евтаназія. Втім, евтаназія — не зовсім точне слово. Евтаназія — це свідомий і добровільний відхід із життя. Українців же продовжують обманювати: від Угоди з ЄС вам буде краще, і з Росією зона вільної торгівлі збережеться. Але це — зрадницьке лукавство, можна сказати, неомазепізм».
Що відбувається насправді? Те, що описали у своїх афоризмах ще стародавні греки: «Хто зневірився нашкодити, в безсилій злобі пророкує нещастя». Саме тому ми бачимо нинішню істерію: російські політики так про нас турбуються, що їм аж не спиться — так вони переживають про добробут України. Але при цьому не забувають про те, щоб перекрити торгівлю.
А все тому, що втрачаються сподівання повернути Україну. Внаслідок вступу України в зону вільної торгівлі з Євросоюзом у нашій країні з’явиться безліч прихильників євроінтеграції, зацікавлених у ній власною кишенею. Росія боїться появи цих нових широких верств населення.
Цікаво, що цим струсом повітря вже незручно займатися російському президентові, тому тепер цим займається Глазьєв.
Реальне російське керівництво, схоже, зберігає можливості для нормалізації риторики після підписання Угоди про асоціацію. Минулого тижня на конференції Міжнародного дискусійного клубу «Валдай» Володимир Путін кілька разів заявив про «безумовне» визнання незалежності України, навіть «російський світ» назвав «російсько-українским»: «Російська державність має дніпровське коріння, як ми кажемо, у нас спільна дніпровська купель. Київська Русь розпочалась як основа майбутньої великої російської держави. У нас спільна традиція, спільна ментальність, спільна історія, спільна культура. У нас дуже близькі мови. У цьому сенсі ми один народ. Звичайно, український народ, українська культура, українська мова мають чудові особливості, які становлять ідентичність української нації. Ми не просто ставимося до цього з повагою — я, наприклад, це дуже люблю. Це частина нашого великого російського світу. Російсько-українського... Сьогодні ця територія незалежна. В кожному державному утворенні українські частини території не були привілейовані. Український народ прожив дуже тяжку долю. А от після об’єднання з єдиною Руссю і ця частина країни стала розвиватися швидкими темпами».
Що ж, прогрес очевидний. Оцінку того, якими темпами розвивалася Україна, залишимо на суб’єктивності російського президента. Справді, не може ж він цілком абстрагуватися від свого статусу. Скажемо лише, що під час цього «розвитку» держава зі столицею в Москві свідомо і цілеспрямовано намагалася звести населення до моральної деградації, блюзнірського зневажання авторитетів, крім вигаданих собою, а в окремі періоди — прямо у кам’яну добу, до канібалізму. І наслідками цього «розвитку» саме і є демографічна, моральна та економічна руїна, яку переживають пострадянські країни, включно з Росією.
Проте побажання російських чиновників Україні — далеко не найцікавіше, що відбувалося останніми днями. Значно резонніша за аргументами була публічна дискусія між російським і американським президентами, за участі колишнього опонента нинішнього американського президента на виборах Джона Маккейна.
Нагадаю, спочатку в американській газеті The New York Times російський президент Путін опублікував свою статтю, на яку статтею в «Правді» відповів сенатор Маккейн.
І тут не обіцяли без популістичних випадів «яструбів». Заступник голови уряду РФ Дмитро Рогозін обізвав Маккейна «проштампованою головою», який «з метою напоумлення волів би Росію розбомбити». Натомість сам Маккейн, який є членом сенатських комітетів з іноземних справ і справ збройних сил, назвав статтю російського президента «образою інтелекту всіх американців». Найбільш різко про статтю російського президента висловився сенатор-демократ від штату Нью-Джерсі Боб Менендес, який очолює сенатський комітет у закордонних справах: «Я вечеряв, і мене ледь не вирвало».
Однак саме така реакція свідчить на користь того, щоб і українцям, занадто заглибленим у себе, глянути на аргументи росіян та американців. Хоча б задля того, щоб знати, хто чим дихає і як вправно маскують реальні наміри.
У своїй статті Володимир Путін зазначає: «Чинне міжнародне право дозволяє використовувати силу тільки в двох випадках — або при самообороні, або за рішенням Ради Безпеки. Все інше за, Статутом ООН, неприпустимо і кваліфікується як агресія». А що ж було Грузії 2008-го?
Путін пише, що операція в Сирії може «викликати нову хвилю тероризму», і заявляє, що підтримує внутрішньосирійський діалог. Однак цей факт не заперечує того, що зброя, поставлена Росією Сирії, навряд чи сприяє цьому діалогу. А кровопролиття вже й так триває в Сирії третій рік.
«Силові акції підтверджують також, що якими б точковими не були удари з використанням найсучаснішої зброї, жертви серед цивільного населення неминучі. Причому страждають в першу чергу люди похилого віку і діти, життя яких і намагаються нібито захищати за допомогою цих ударів. Потрібно припинити використовувати мову сили, повернутися на шлях цивілізованого політико-дипломатичного врегулювання конфліктів», — заявляє Путін. Треба сказати, що ця риторика, при всій її слушності, повністю йде в розріз із риторикою раннього Путіна часів початку другої чеченської війни.
У той же час констатація Путіним стану речей майже бездоганна: «Застосування сили показало свою неефективність і безглуздість. Афганістан лихоманить, і ніхто не може сказати, що буде там після виведення міжнародних сил. Лівія розділена на зони впливу племен і кланів. В Іраку триває громадянська війна, і кожен день гинуть десятки людей... Все більша кількість країн прагне придбати зброю масового знищення, спрацьовує проста логіка: «Якщо у тебе бомба — тебе не чіпатимуть». Виходить, що на словах йдеться про необхідність зміцнення режиму нерозповсюдження, а на ділі — відбувається його розмивання».
Критика Путіним США співзвучна з тим, що відчувають багато людей у світі: «У свідомості мільйони людей на планеті Америку все частіше сприймають не як зразок демократії, а як гравця, який робить ставку виключно на грубу силу, збиваючи під конкретну ситуацію коаліції з гаслом «Хто не з нами — той проти нас!».
«Президент США зробив у своїй промові спробу обѓрунтувати винятковість американської нації. Вважаю дуже небезпечним закладати в голови людей ідею про їхню винятковість, чим би це не мотивувалося. Є держави великі і малі, багаті і бідні, з давніми демократичними традиціями і які тільки шукають свій шлях до демократії. І вони проводять, звичайно, різну політику. Ми різні, але коли ми просимо Господа благословити нас, ми не повинні забувати, що Бог створив нас рівними», — слушно пише російський президент.
Хоча, по правді, відчуття власної виключності властиво ледь не всім націям. Скажімо, назва дикої країни Вануату, загубленої в Тихому океані, перекладається як «країна, що була, є і завжди буде». Та й за масштабами амбіцій американський месіанізм — слабка тінь «Третього Риму». А в «Стратегії державної національної політики РФ» прямо вказано, що Росія є державою, «системоутворюючим ядром якого історично виступає російський народ», і що цивілізаційну ідентичність Росії «засновано на збереженні російської культурної домінанти».
Не менш цікава і стаття Маккейна.
Так само констатаційна частина його статті досить сильна. Назвати речі своїми іменами — це саме те, чого не вистачає на всьому пострадянському просторі: «Вони (влада) не поважають вашої гідності й не визнають вашої влади над ними. Вони карають незгоду і заарештовують опонентів. Вони маніпулюють вашими виборами. Вони контролюють ваші засоби масової інформації. Вони переслідують, погрожують і забороняють організації, що захищають ваше право на самоврядування. Щоб зберегти свою владу, вони заохочують процвітання корупції у ваших судах і в економіці, тероризують і навіть убивають журналістів, котрі намагаються викривати їхню корупційність... Він дав вам економіку, яка майже повністю базується на декількох природних ресурсах і буде підніматися й падати разом з ними. Її процвітання не буде тривалим. А поки воно буде зберігатися, ці багатства реально належатимуть купці корумпованих можновладців. Він дав вам політичну систему, яка підтримується корупцією та репресіями і не настільки сильна, щоб допустити незгоду...
Як він (Путін) зміцнив міжнародні позиції Росії? Взявши в союзники Росії найагресивніші й найзагрозливіші до всіх тиранії. Він не підносить репутації Росії у світі. Він руйнує її. Він зробив Росію другом тиранів і ворогом гноблених, їй не довіряють народи, які намагаються зробити нашу планету більш безпечною, мирною та процвітаючою».
«Я — не антиросійський. Я проросійський, більш проросійський, аніж той режим, який так керує росіянами сьогодні. Я заявляю це тому, що я шаную вашу (росіян) гідність і ваше право на самовизначення. Я вірю, що ви повинні жити відповідно до приписів вашої совісті, а не уряду. Я вірю, що ви заслуговуєте на можливість поліпшити ваше життя, жити в країні, де економіка процвітає і створює блага для багатьох, а не лише для купки можновладців. Ви повинні жити у правовій державі, де закони ясні, справедливі і застосовуються послідовно й неупереджено. Я заявляю це тому, що переконаний: люди в Росії не менше, ніж американці, наділені нашим Творцем невідчужуваними правами на життя, свободу і прагнення до щастя, як свідчить американська Декларація незалежності...» — пише Маккейн.
І тут постає велике запитання. Чи знає американський політик Росію достатньою мірою, щоб стверджувати, що її населенню у своїй масі потрібні «здатність до самоуправління, прагнення до справедливості і світу відкритих можливостей»? Соціологи одностайно стверджують, що ні. За даними щойно проведеного опитування «Левада-Центру», 34% громадян обрало соціалістичні та соціал-демократичні погляди, ще17% — режим твердої руки, ще 16% — комунізм, 15% — аграрну патріархальність, ще 9% — російський націонал-патріотизм. Тобто загалом приблизно 90% проти 9% людей з ліберальними поглядами. Незмінна популярність Сталіна в Росії наочно свідчить, чого саме хоче більшість росіян. Щоправда, за складних економічних обставин нігілізм може викликати інтерес у Росії й до ліберальних ідей, як це було 1917 і 1990 рр., однак все це було дуже епізодично. Саме тому, що не базувалося на одвічних рефлексах росіян. І навпаки, абсолютизм саме тому стоїть у Росії понад півтисячоліття, що спирається на національну психологію.
Як пише Маккейн, «президент Путін... не вірить, що на волі людська природа може піднятися над своїми слабкостями і створити справедливе, мирне та процвітаюче суспільство. Або, щонайменше, він не вірить, що громадяни Росії на це здатні. Тому він править, використовуючи ці слабкості, за допомогою корупції, репресій і насильства. Він править для себе, але не для вас». Треба сказати, американський політик із властивою молодим країнам самовпевненістю забув запитати: а чи вірять самі росіяни в те, що на свободі вони збудують щось краще, ніж під наглядом царя, комісарів чи президента?
Річ у тім, що для більшості росіян цінності демократії не є цінностями. І вони, до речі, саме так про це й кажуть. Тому, мабуть, слід відчепитися від них із цими цінностями і зняти окуляри, в яких навіть дуже компетентним американцям видно світ в одному кольорі.
