В історії трапляється так, що події, розділені, здавалося б, і часом, і за сутнісними ознаками, раптом (при зміні «кута зору») виявляють чіткий причинно-наслідковий зв’язок. Ось доволі зримий та конкретний приклад. Три «сухі» факти:
1. 30 жовтня демократична та правозахисна громадськість країн СНД відзначає річницю встановлення на Лубянській площі в Москві жалобного Хреста в пам’ять про жертв політичних репресій сталінської доби, насамперед на Соловках (ця акція була здійснена у 1990 році).
2. 3—4 листопада минає 75 років відтоді, як на Соловках було розстріляно цвіт української інтелігенції — Куліш, Зеров, Курбас, Підмогильний, Крушельницький, Яворський. Звісно, людей з України там страчували масово і раніше, і після цього, але то був воістину «апофеоз» убивств і катувань.
3. На виборах у Верховну Раду України Комуністи, ідеологія якої (дуже мѓяко кажучи) включає в себе непоодинокі елементи сталінського світогляду та сталінських імперських міфологем (достатньо почитати газету «Комуніст», яка є доволі відвертою, бо звертається до «своїх») — мало не потроїла (!) кількість здобутих голосів.
Про що свідчить зіставлення трьох цих фактів? Перш за все, очевидно, про те, що українське суспільство є важко хворим (світоглядно, перш за все), і ця небезпечна хвороба не лише не минає, а, навпаки, має тенденцію до загострення, з усіма наслідками, що звідси випливають (загроза втрати суверенітету, погром навіть формальної демократії, знищення будь-яких європейських перспектив розвитку України). Тих, хто не засвоїв страшних уроків історії, вона карає не різками, як недбалих учнів у школі старих часів, а значно жорстокіше. Буває, що й кров’ю. Все це свідчить про те, що, попри щоденні численні розмови про десталінізацію («деінтоксикацію») в Україні реально зроблено ганебно мало. Не подолано історичне безпамѓятство, тупий «манкуртизм», досі актуальними є сподівання на сильного вождя, який урятує країну (це все не скасовує того факту, що голосування за комуністів є насамперед протестним, є певним актом відчаю в умовах цинічної зневаги до людської гідності, здоров’я та самого життя, що його демонструє нинішня влада. Але що в умовах нашого «печерного», суто феодального «ринку» запропонувала натомість українська опозиція?!).
Що робити? Передовсім визнати хай гірку, але правду: громадянське суспільство (точніше було б говорити: суспільство громадянської ініціативи) у нас практично ще не створене, перебуває в зародковому стані. Й збагнути, що робота з його «зрощування» («плекання») — це річ системна. Тут і створення політичних передумов, що є вкрай важливою, необхідною, але ще не достатньо умовою, і просвітня робота, насамперед серед молоді, причому без жодних абстрактних фраз, а на засадах «олюднення» історії, і, що не менш потрібно, копітка робота з утвердження суспільства соціальної справедливості — адже саме кричуща суспільна нерівність є ідеальною поживою для пропаганди сталіністів, для її вкорінення у масовій свідомості.