У ХІХ столітті в Російській імперії монументи зводили тільки дуже заслуженим особистостям. На увічнення в камені чи бронзі могли претендувати хіба що монархи, рівноапостольні князі, які хрестили Русь, славетні полководці або дуже видатні митці на зразок Олександра Пушкіна та Миколи Гоголя, котрого вшановували, звісно, як російського літератора. Також тоді любили ставити пам’ятники на честь історичних подій, наприклад із нагоди сторіччя перемоги російської зброї в Полтавській битві чи на місці відпочинку Петра І в Полтаві. Натомість жоден український письменник на подібне уславлення навіть сподіватися не міг, адже, з імперської точки зору, не існувало ні такого народу, ні такої мови, ні такої культури. Першим це ігнорування на початку ХХ століття порушив творець нової української літератури, автор «Енеїди», «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» Іван Котляревський.
НАРОДНИЙ ПАМ’ЯТНИК
1881 р. гласний Полтавської міської думи Алексенко висунув ідею поставити у місті пам’ятник митцеві. Ініціативу почали обговорювати, і 1894 р. дума звернулася до вищих урядових інституцій у Петербурзі з клопотанням про дозвіл збирати кошти — в межах Полтавської та Чернігівської губерній — на спорудження монумента. Уряд схвалив цю ініціативу, яка набула широкого розголосу. Щоправда, високі чиновники допустили збір грошей тільки на Полтавщині, проте цю заборону фактично зігнорували, позаяк пожертвування надходили звідусіль. Досить швидко необхідну суму (11 тисяч 768 карбованців) було зібрано, її поклали в банк, і завдяки відсоткам вона зросла до 14 тисяч 100 карбованців. Скульптор Леонід Позен та архітектор Олександр Ширшов виконали роботу безкоштовно, і за такий вчинок їхні імена навічно закарбували на діловій дошці пам’ятника. А кам’яних справ майстер Павло Певний узявся виготовити постамент із суцільної брили дніпровського граніту за суму втричі меншу, ніж це насправді коштувало. Як зазначають фахівці, то була непроста і трудомістка робота, оскільки дніпровський граніт важко піддається шліфуванню й випилюванню.
ФОТО НАДАНО ПОЛТАВСЬКИМ ЛІТЕРАТУРНО-МЕМОРІАЛЬНИМ МУЗЕЄМ І. КОТЛЯРЕВСЬКОГО
«Узагалі, відкриття пам’ятника було заплановано на 1898 рік, до100-річчя виходу у світ поеми «Енеїда», проте через бюрократичні перепони це здійснити не вдалося, — розповідає провідний науковий співробітник Полтавського літературно-меморіального музею І. Котляревського Євгенія Стороха. — Із Петербурга лунали голоси про те, чи потрібен такий монумент, адже «української літератури немає. Але якщо вже зібрали гроші, то краще відкрити народну школу імені Котляревського чи поставити йому погруддя в Петровському парку». З іншого боку, на сторінках журналу «Киевская старина» виступив зі статтею куратор Шевченкової світлиці Василь Гнилосиров, який аргументував, що рідне місто, в якому народився, писав свої твори і спочиває Котляревський, не може загубити таку прекрасну ідею. До цих слів прислухалися. Полтавська влада зайняла дуже демократичну позицію і була «за» Котляревського».
Після бурхливих дискусій Полтавська міська дума ухвалила рішення поставити монумент на Протопопівському бульварі та призначила урочистості на 30—31 серпня (за новим стилем — 12—13 вересня) 1903 р.
«Відкриття пам’ятника стало великою урочистістю для Полтави. Усі крамниці було зачинено, а містом ходили книгоноші, які носили на шиях лотки з книжками Котляревського і парфумами «Наталка Полтавка». Ще більшу вагу мала ця подія для піднесення національного духу. Мабуть, уперше так багато діячів культури зустрілися в одному місці та, попри особисті незгоди і протиріччя, згуртувалося навколо творця нової української літератури»
У справі відкриття пам’ятника дуже активну позицію продемонстрував композитор Микола Лисенко, котрий буквально «бомбардував» полтавців листами, застерігаючи їх, щоб із того не вийшло хуторянської події. На думку Лисенка, це мало бути свято Полтави, України й усього слов’янського світу. Митець закликав запросити українців з усіх куточків, у тому числі з Галичини, подбати про готелі й харчування. І все справді виявилося продуманим на найвищому рівні. 28 серпня із Києва вирушив поїзд, у якому їхало багато громадських, культурних діячів, правників, чиновників, лікарів, інженерів — словом, усі, хто мав бажання прибути на свято Котляревського. Гостей поселили в готелях, а, до речі, Леся Українка та її мати Олена Пчілка зупинилися у свого знайомого, редактора журналу «Рідний край» Миколи Дмитрієва. У ті дні українським патріотичним духом пройнявся і купець Петро Перцович, котрий запропонував галичанам оселитися в його прибутковому будинку і влаштував для гостей обід, на якому почастував їх полтавськими варениками.
Урочистості з нагоди відкриття монумента Котляревському розпочалися з панахиди на могилі письменника. Натовп, як розповідали очевидці, був величезний, а порядок забезпечували поліція та кінні козаки. Потім хода рушила до пам’ятника, який був загорнутий у білу запону. Там, на Протопопівському бульварі, полтавський митрополит Іларіон відслужив молебень, після чого віце-губернатор Сергій Фонвізін зняв покривало і розпочалося покладання вінків та квітів. «До речі, непоганий прибуток отримали ті полтавці, вікна домівок яких виходили на пам’ятник. Вони здавали їх охочим подивитися на церемонію, беручи за це дуже хороші гроші. На старих світлинах видно людей на дахах і балконах», — так Євгенія Стороха описує атмосферу тодішнього ажіотажу в Полтаві.
МОВНИЙ СКАНДАЛ І НАЦІОНАЛЬНА КОНСОЛІДАЦІЯ
Увечері в просвітницькому будинку імені Миколи Гоголя відбулося урочисте засідання міської думи. Микола Дмитрієв подав історичну довідку про спорудження монумента, а потім із доповіддю про роль та місце Котляревського в українській культурі виступив літературознавець Іван Стешенко. Далі почали виголошувати вітальні промови. Делегати з підавстрійської Галичини виступали українською мовою, що не викликало жодного спротиву. Закордонним учасникам урочистостей це було дозволено, а російським підданим із колишньої Гетьманщини і Слобожанщини — зась, про що завбачливо «потурбувався» міністр внутрішніх справ В’ячеслав Плеве. Але високе табу (на думку багатьох, абсолютно незаконне) було порушено. Учителька Ольга Андрієвська із Чернігівщини виступила з промовою українською. Несанкціоновану поведінку спробував урезонити міський голова Віктор Трегубов, який став калатати дзвоником. Зала здійнялася і зашуміла.
На сцену вийшов харківський правник Микола Міхновський і звернувся до Трегубова російською мовою: «Маю доручення відчитати тут українську адресу, але Ви, Пане Голово, по приказу згори, мені це забороняєте. Я такого закону не знаю, і коли заборона походить від міністра, то він не має права до цього. Тому прошу шановного Голову дати мені відпис протоколу цього засідання, щоб я міг подати жалобу до сенату. А що не можу ані читати інакше моєї адреси, ані оддати вам її, бо інтенцією тих, що мене висилали, було, щоб її відчитати прилюдно, а не щоб вона пішла незамітно до архіву, тому я можу вам віддати хіба саму обкладинку, а адресу беру з собою». У той час у залі, в ложі сидів і віце-губернатор Фонвізін, котрий, побачивши й почувши таке, відразу зник. Міський голова це помітив, і ще більше злякався. «Люди почали виходити на сцену і клали на стіл головуючого порожні папки. Зал спорожнів, а Трегубов — зомлів. Отак зі скандалом закінчилося урочисте зібрання», — розповідає Євгенія Стороха.
Наступного дня гості свята на честь Котляревського знову прийшли у просвітницький будинок, в якому відбувся літературно-музичний ранок і де виступали Михайло Старицький, Марко Кропивницький, Микола Садовський. Справжнім сюрпризом і дивиною для всіх присутніх став показ «туманних картинок», світлин, які напередодні зробив Михайло Фріденталь. Після того в ресторані «Монголія» влаштували обід, меню якого склав Панас Мирний за гастрономічними мотивами «Енеїди»: борщ до шпундрів із буряками, юшка з пиріжками, келебердянська осетрина, пелюстки до смальцю, заморожена молочна каша з київськими смаженими горіхами та полтавськими пундиками. Усі ці смачнющі страви їли з великим апетитом, запиваючи не менш оригінальними трунками: медведиками, пуншами, Анхізовою чекалдихою та іншими напоями. А ввечері на гостей свята чекала вистава «Наталка Полтавка» з участю акторів театру корифеїв.
Відкриття пам’ятника стало великою урочистістю для Полтави. Усі крамниці були зачинені, а містом ходили книгоноші, які носили на шиях лотки з книжками Котляревського і парфумами «Наталка Полтавка». Ще більшу вагу мала ця подія для піднесення національного духу. Мабуть, уперше так багато діячів культури зустрілося в одному місці та, попри особисті незгоди і протиріччя, згуртувалося навколо творця нової української літератури. «Ім’я, слова і заповіт Котляревського («Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона») реально працювали на щось дуже хороше і консолідуюче, — зауважує Євгенія Стороха. — Письменник ніколи не був занадто буржуазним чи проросійським, а просто був коректною та порядною людиною, і муза його така сама, бо вона працювала на людяність». Тоді ж, 1903-го, з’явилась слушна думка створити в Полтаві музей Котляревського, але на заваді стали подальші революційні, постреволюційні, воєнні й повоєнні події. І лише 1969 року ту ідею реалізували, відтворивши садибу письменника на мальовничій Івановій горі, куди залюбки приходять полтавці та гості міста.
