Вітольд Шабловський — один із представників молодого покоління польських журналістів, який продовжує традицію своєї вітчизняної школи репортажистики. Зараз Вітольд працює в «Газеті Виборчій» і часто їздить у відрядження до Туреччини. Пан Шабловський — перший польський журналіст, який поспілкувався з сім’єю, нареченою та оточенням Мехмета Алі Агджі, що вчинив замах на Івана Павла ІІ.
Минулого року в українському перекладі вийшла книжка репортажів про Туреччину Вітольда Шабловського «Убивця з міста абрикосів» і одразу набула широкої популярності. Цьогоріч на Форумі видавців у Львові репортер представив іншу свою новинку, написану у співавторстві з дружиною Ізабелою Мейзою, — книжку-подорож у часі «Наша мала ПНР». Пара репортерів намагалася реконструювати у своєму побуті особливості «проживання» в комуністичній Польщі, без Інтернету, мобільного, комп’ютера та інших благ цивілізації, яких ще не було, одягнувшись у батьківський одяг, пересівши на стару машину і харчуючись півроку ледь не однією картоплею. «Дню» Вітольд Шабловський розповів про внутрішню суть репортажу і особливість польської школи, чим журналіста притягує Туреччина та що поганого він вбачає у капіталізмі.
— Чому польська школа репортажу має у світі особливу популярність?
— Винятковість польської школи репортажу випливає з тих часів, коли вона формувалася, тобто з часів комунізму. Багато речей, особливо політичних, не можна було тоді говорити прямо. Репортери досконало опанували мистецтво висловлюватися про світ за допомогою алюзій, недомовок та метафор. Майстерно це зробив, наприклад, Ришард Капусцінський, коли писав книжку «Cesarz», яка теоретично мала бути твором про Хайле Селассіє I (останній імператор Ефіопії. — Авт.), а насправді він описував першого секретаря ЦК Польської об’єднаної робочої партії Едварда Герека. Сьогодні польська школа репортажу теж охоче використовує метафори, хоча політичний устрій змінився. Майже завжди в наших текстах є якесь друге, а часом третє і четверте дно. Що ж до моїх вчителів, то це Ганна Кралль, Маріуш Щигел і Яцек Гуго-Бадер.
— Ви вже давно працюєте у жанрі репортажистики. Які основні складові справжнього репортажу?
— Справжній репортаж — це такий текст, в якому відчувається випита з героєм чашка або чарка, викурена разом цигарка і дорога, яку репортер пройшов разом із героєм. Це такий матеріал, де репортер не йшов навпростець, а трохи помучився. Взяв собі за мету пізнати людину, про яку пише. З моїх текстів я дуже люблю історію Lady Peron — про безпритульну з лондонського вокзалу «Вікторія», з якою колись провів кілька днів на вулиці, проживаючи її життя. З текстів колег обожнюю, як Гуго-Бадер пробирається до нас через Сибір або інші незвичайні краї (Яцек Гуго-Бадер написав книжку репортажів «Біла гарячка» із подорожі по глибинках Росії. — Авт.). А чому я пишу? Просто не вмію не писати.
— Ви теж не сидите у Польщі, постійно їздите до Туреччини. Були там під час останніх подій?
— Я був у парку Гезі, провів кілька ночей із протестувальниками, а потім надихався з ними сльозогінного газу. Туреччина зараз переживає складні часи, головним чином через ситуацію в Сирії, яка дестабілізує регіон, і невідомо, коли вони закінчаться. Тим часом прем’єр Ердоган, напевно, почувається трохи султаном — він перестав слухати, чого хочуть від нього люди. Проблема турків у тому, що крім Ердогана їм майже немає за кого голосувати.
— У Туреччині ви спілкувалися з родиною того, хто вчинив замах на Папу Івана Павла ІІ, який вийшов із Польщі. Чи відчували ви якесь упередження щодо героїв своїх репортажів у цьому разі й загалом у серії репортажів із книги «Убивця з міста абрикосів»?
— Звичайно, розмова з родиною Мехмета Алі Агджі була дуже важкою. Для мене він був убивцею, для близьких — коханим чи старшим братом. Я мусив добряче намучитися, щоб пояснити, чому, на мою думку, він далекий від святого. Напевно, врешті-решт вони мене все одно не зрозуміли. Проте Туреччина притягує мене, бо це країна контрастів. Людина встає зранку, а далі вона може потрапити в непередбачувану ситуацію. Я люблю такі місця. І турецьку гостинність.
— В українському перекладі вийшла ваша нова книжка «Наша мала ПНР», де ви подорожуєте вже не у просторі, а, умовно кажучи, у часі. Чому виникла потреба у вашому експерименті, які результати?
— Комунізм пам’ятаю тільки трішки, але я хотів пережити скоріше подорож у країну мого дитинства. Перш за все намагався показати читачам, що ми не тільки виграли, прийнявши капіталізм, а й щось втратили. Особливо у міжлюдських контактах. Думаю, що кілька десятиліть тому люди були набагато ближчими одне одному.
— То яка основна ідея вашої книжки, і що би ви хотіли, щоб українці почерпнули там для себе?
— Головна думка книжки така — часом варто вимкнути айфон, ноутбук і просто побути з іншою людиною. Немає нічого важливішого на світі, а ми занадто часто дозволяємо технологіям вступати у наші стосунки навіть із найближчими людьми.
