Дискусії щодо звільнення/амністії/помилування Юлії Тимошенко, які з новою силою останнім часом розгорілися в ЗМІ, спонукають кожного українського громадянина сформувати свою позицію з цього питання. І тут ідеться не стільки про саму Тимошенко, скільки про засадничі проблеми вітчизняного правового та політичного простору.
Спробую короткого висловити деякі свої міркування з цього приводу.
По-перше, викликає дуже великий сумнів застосування терміна «вибіркове правосуддя» — й далеко не тільки щодо Юлії Тимошенко. Бо ж хіба в Україні існує правосуддя як таке? Щодня ЗМІ (зокрема й лояльні до нинішньої влади) приносять вістки про, м’яко кажучи, абсурдні судові вироки, згідно з якими до в’язниць відправляють невинних, а особам, задіяним у тяжких злочинах, дають умовні вироки. Ну, а рейдерські загарбання власності одними бізнесменами в інших, захоплення чужих квартир, примуси платити по чужих боргах і повертати не взяті тобою кредити тощо — й все на основі судових рішень! — це постійні теми мас-медіа. А на додачу варто звернути увагу на те, що проти руйнівників пам’ятників Леніну — Сталіну регулярно порушуються кримінальні справи й за ними виносяться судові вироки; але жодного разу не доводилося чути про судові вироки тим, хто нищить пам’ятники та меморіальні знаки українським патріотам; хто зриває державні прапори України та топче їх на очах у натовпу (натомість щойно за спалення червоного прапора у Дніпропетровську Жовтневий (!!!) суд трьох хлопців визнав винними в адміністративному правопорушенні й засудив до штрафу).
Крім того, варто згадати, що київський градоначальник Олександр Попов, обійнявши посаду, публічно заявив: його попередники (себто «молода команда Черновецького») тільки за рахунок незаконного відчуження землі «обчистила» столицю приблизно на 70 мільярдів гривень. Причому всі ці операції проводилися через міськраду. За підрахунками Попова, за кошти, що мали бути отримані за цю землю, можна було збудувати 1200 нових дитячих садків або 470 нових лікарень, 15 мостів або чотири окружні дороги. Але чи були порушені з подачі столичного градоначальника якісь гучні кримінальні справи, чи була викинута на смітник історії більшість Київради, яка дружно ухвалювала незаконні земельні рішення? Шевченківський райсуд Києва засудив колишнього співголову фракції блоку Леоніда Черновецького в Київраді Дениса Комарницького до двох років позбавлення волі з дворічним випробувальним терміном. Але Комарницького засудили не за земельні оборудки й вилучені в киян десятки мільярдів гривень, а за побиття адвоката Івана Гранцева й крадіжку в нього 20 тисяч доларів і документів... Ба більше: нині та більшість Київради, на яку спирався Черновецький (включно з деякими активними членами «молодої команди»), стала більшістю, на яку спирається Попов. І на основі судових рішень (проте вочевидь всупереч Конституції) ця більшість від імені Київради продовжує ухвалювати рішення — за традицією внесені з голосу та, знов-таки, ціною в мільярди гривень...
Отже, selective justice in Ukraine в жодному разі не варто перекладати як «вибіркове правосуддя». Йдеться про «вибіркову юстицію», про «вибіркове судочинство», коли в кожному конкретному випадку суд застосовує ті чи інші потрібні владі чи олігархам норми законів, а про інші норми просто «забуває», як-от у випадку з Петром Мельником, до котрого мав би бути застосований зовсім не домашній арешт...
По-друге, всі зауваження щодо того, що, мовляв, «вибіркове правосуддя у разі помилування Тимошенко заміниться вибірковим милосердям», — на два кілометри повз ціль. Адже помилування за своєю сутністю було, є й завжди буде вибірковим актом. Амністія — це вже більш широке поняття, й стосується не однієї людини чи декількох осіб; але амністія також є «вибірковим милосердям», бо під неї підпадають певні категорії засуджених.
Що ж стосується особисто Тимошенко, то вона наразі є заручницею чинної влади. Хоч якими б були претензії щодо її рішень на посаді прем’єра, але й за формою, й за сутністю суд над нею був неправим, і це в Європі та США чудово розуміють, тому й вимагають її звільнення з в’язниці ще до Вільнюського саміту. Робити вигляд, наче це все щось дрібне й незначуще, — тобто в конкретній ситуації де-факто грати на боці «партії Путіна» та прихильників втягування України до Митного союзу.
Водночас Юлія Тимошенко, яка претендує на рівень політика європейського масштабу, мусила би зробити жест, який би засвідчив це. Якби вона прямо звернулася до лідерів держав-членів ЄС — мовляв, не має значення, за гратами я чи ні, головне, щоб у Вільнюсі було парафовано угоду з Україною. Звісно, кожному в’язневі хочеться на свободу, але ж свобода рідної країни для справжнього патріота й державного діяча — понад усе.
По-третє, не слід забувати й те, що в Україні є — навіть якщо винести Тимошенко «за дужки» — політичні в’язні. Цей факт відомий і за межами України. Відомий як журналістам, так і державним діячам. Але от проблема: здається, тільки Харківська правозахисна група займається відстеженням новітніх політичних репресій. Вона відкрила на своєму порталі спеціальний розділ «Політичні переслідування в сучасній Україні». Чимало журналістів і політиків стверджують, що політв’язнем є Людмила Нікіткіна, яка була заступником керівника штабу Об’єднаної опозиції в Первомайську, на Миколаївщині й якій інкримінували, ясна річ, не політичні, а кримінальні порушення, які вона нібито скоїла на посаді фінансового директора «Агрофірми Корнацьких». А як бути з «васильківськими терористами», з руйнівниками пам’ятників Леніну в Києві та інших містах, із засудженими в Сумах за графіті з людиною, що нагадує Віктора Януковича й має червону цяточку на лобі? Принаймні це — те питання, яке вимагає серйозної уваги та кваліфікованої оцінки правозахисного співтовариства й мас-медіа.
Але цих дій, вочевидь, замало — активістам громадянського суспільства та справді опозиційним політикам слід згадати досвід дисидентів радянського часу та створити такий, як у ті часи, список усіх політв’язнів і політично переслідуваних громадян. Із тим, щоб при кожній нагоді передавати його західним журналістам і політикам. Так діяв славетний росіянин Андрій Сахаров (візьміть його нобелівську промову — скільки там імен репресованих інакодумців, і не в останню чергу — українців), так слід діяти й зараз. Тоді це давало певний результат — дасть і сьогодні. Треба рятувати мужніх людей, котрі стали жертвами вибіркових судилищ режиму, й не запобігаючи ласки у влади, а змушуючи її йти на поступки під постійним тиском української та світової громадськості.
...Комусь ці міркування здаються надто різкими? Що ж, звісно, можна зробити вигляд, наче владний режим України з усієї сили європеїзується й от-от стане цілком демократичним (якщо не заважатимуть різні там капосні опозиціонери). Але чи повірять українські громадяни в такі дива? І чи не полягає європейськість саме у вмінні говорити правду й змушувати владу робити те, що відповідає цій правді, а не здаватися на милість і добру ласку можновладців?
