«Хіт-Рік» — єдина українська передача на початку 1990-х, в якій показували зарубіжні кліпи, — спричинила справжню революцію в медійному просторі. Про своє ді-джейське минуле, більш ніж п’ятирічну історію знакової програми із нелегким її творенням за лаштунками, а також про тенденції та велике сподівання у цьому напрямку на, можливо, близьке майбутнє — у розмові з улюбленцем цілого покоління меломанів Анатолієм БОНДАРЕНКОМ, нинішнім ведучим проекту «Жди меня» на каналі «Інтер».
— Вас називають батьком телевізійних музичних проектів в Україні, а «Хіт-Рік» — великою удачею. Як прийшли до ідеї створення проекту?
— Зовсім випадково. Мені тоді запропонували роботу на щойно створеному експериментальному телебаченні «УТ-3», я був редактором суботнього випуску (він містив інформаційно-розважальні проекти для дорослих та дітей і тривав із сьомої вечора десь до першої ночі). І от коли творча група у п’ятницю ввечері зрозуміла, що нам у суботу нічим, як кажуть, закрити ефір на добру півгодини часу — під руку потрапила касета з відеокліпами. Асистент режисера, а це була моя дружина, каже: «Поставимо?» Їдучи додому, зі станції метро Хрещатик до Лівобережної, ми утрьох, разом із Валерієм Вергелесовим, який був режисером суботнього ефіру (а сьогодні — заступник генерального директора Національної телекомпанії України), продумували хоча б якусь концепцію. Вирішили, що покажемо в ефірі сім кліпів і запропонуємо глядачам обрати з них три найкращі для майбутньої новорічної програми «УТ-3» — своєрідний імпровізований хіт-парад. Інакше кажучи — обирайте, панове, щосуботи найкращі хіти року (от, до речі, звідки й назва «Хіт-Рік»), а з жовтня до кінця грудня у нас їх набереться на добрячу новорічно-музичну ніч. Так і вийшло! Пізніше, коли, як кажуть, пачками пішли листи, семи кліпів на ефір уже стало забагато — треба ж було спілкуватися з глядачем, та й «шапки-перебивки» чимало «з’їдали» часу. Тому «Хіт-Рік» скоротили до показу п’яти відеокліпів, з яких люди мали вибирати два найкращі.
— Тобто ідею програми вигадали за півдня?
— Навіть менше... Тоді для термінового виходу в ефір ми всього-на-всього вирізали зі звичайної картонки слова «Хіт-Рік», швидко розфарбували і просто прикріпили до тумбочки одного з трьох знімальних майданчиків студії. Оскільки я був ведучим всього суботнього ефіру, який закінчувався пізно вночі, то навіть на перевдягання мав лічені секунди. По закінченні інформаційного випуску я казав, здається, «А далі у нас «Хіт-Рік», після чого камера проводжала мене — я знімав піджак та краватку — а вже за якусь мить зустрічала мене зовсім на іншому майданчику у шкіряній жилетці, одягненій на сорочку (до речі, жилетку мені позичав той же Валера, аби, мовляв, був стильним). А там я вже з іншою інтонацією та настроєм просто випалював слова: «Усім привіт! В ефірі «Хіт-Рік».
— Якщо не помиляюся, «Хіт-Рік» став зачинателем всіх телевізійних музичних проектів в Україні, де брали матеріал?
— Зі здобуттям Україною незалежності залізна завіса, за якою ми були весь той час, нарешті піднялася, і на нас просто хлинув потік з різноманітною інформацією, яку треба було «переварювати». Що ж до музичного напрямку, то стабільного потоку саме в цьому руслі не було. Кліпи на касетах привозив для передачі друг нашої родини з Польщі, а згодом ми знайшли інші джерела відеоінформації. Словом, крутилися, як могли, бо нам і самим було страшенно цікаво робити таку яскраву музичну програму. Тисячі листів свідчили про те, що вона потрібна людям.
У якийсь момент я зрозумів, що не осилюю і мені потрібен музичний редактор. Я його знайшов, ним став мій знайомий ді-джей Олексій Оникієнко, з яким ми колись разом працювали у клубах. Він добре знав польську мову, тому й домовився з провідниками поїздів — вони привозили йому свіжі примірники польського музичного журналу «Поп-Корн». Перекладаючи з нього новини, ми забезпечували себе найсвіжішою інформацію про події в музичному світі.
Вже згодом, коли я перейшов працювати на щойно створений «Інтер», наша творча група взялася за справу ґрунтовніше і серйозніше. Новий продюсер «Хіт-Року» Ігор Петрович започаткував співпрацю з серйозними компаніями, які мали ліцензійні угоди з BMG Records, Sony Music Entertainment та ін. Ми почали ящиками отримувати відеокліпи дуже високої якості. Більше того, там були й інтерв’ю з різними музичними критиками, з музикантами і просто з видатними людьми. І це було настільки круто, що ми подумали: із цим матеріалом треба працювати! І тоді, 1997 року, ми зробили ще одну 40-хвилинну передачу, яка називалася «Зірки». Кожен з ефірів програми було присвячено якомусь одному виконавцеві, хоча деяким — навіть двосерійні випуски. Для тодішнього глядача було неабиякою ейфорією побачити, наприклад, концерт Майкла Джексона чи Елтона Джона, музичну добірку про Джо Кокера, Ванессу Мей, Тіну Тернер, гурти Take That чи, скажімо, Backstreet Boys, від яких тоді фанатіли всі дівчата-підлітки... Знаєте, почути свого улюбленого іноземного виконавця по радіо — це одне, а побачити його на відео — зовсім інше. Власне, «Хіт-Рік» був єдиною українською передачею, у якій на початку 1990-х показували зарубіжні кліпи. Тому він і спричинив своєрідну революцію в медійному просторі.
— Якими були рейтингові показники вашого проекту?
— Тоді цим ніхто не займався серйозно. Всі просто робили висновки з кількості листів, які отримували. Наприклад, якщо наприкінці сезону розігрували телевізор, то приходило до 15—20 тисяч листів. Узагалі ми отримували просто гори листів, які приносили нам мішками.
— «Хіт-Рік» виходив понад п’ять років із перервами, але весь час залишався надзвичайно популярним. Чи можна сказати, що саме поява інших музичних програм змусила проект покинути ефір назавжди?
— У якийсь момент чимало людей в Україні зрозуміли, що це ще й хороший бізнес, на якому можна і авторитет собі заробити і, звичайно ж, великі гроші.
На той час світлом софітів глядача приголомшив уже цілий музичний канал OTV. Я прекрасно розумів, що не можна конкурувати з телеканалом, який 24 години на добу транслює музику. Звичайно, можна було збирати вершки зі всього цього для півгодинної програми, але сенсу вже не було. Крім того, на інших каналах почали з’являтися музичні передачі, зокрема на державному телебаченні була «Територія А», на «Інтері» — «Мелорама», щоправда, вони займалися виключно вітчизняними виконавцями. До речі, свого часу у «Хіт-Рік» надходило багато пропозицій поставити в ефір вітчизняні кліпи, та я ніколи не погоджувався. Просто не хотів змішувати жанри, крім того, розумів, що навіть надзвичайно крута пісня, скажімо, «Маленькая стая» гурту «Брати Карамазови», ніяк не зможе конкурувати, наприклад, із Queen... Розумієте? Це зовсім інше... Словом, сенсу продовжувати конкурувати з новими музичними програмами, а тим паче музичними каналами, не було. Крім того, я став старшим, і мені б хотілося говорити про іншу музику, але розумів, що доведеться — про попсу. Тому просто захотілося піти далі.
— Упевнена, ви і сьогодні слідкуєте за новаціями щодо телевізійних музичних проектів. Якби була можливість, який би проект у цьому напрямку вам було б цікаво створити зараз?
— Звичайно ж, я завжди любив, люблю і любитиму музику. Хотів би створити якісну програму, присвячену рок-музиці. Мені дуже подобається передача «Рок-н-ролл», яка йде на місцевому одеському телебаченні, і, до речі, робить її один мій дуже близький друг, з яким ми познайомилися в часи «Хіт-Року». Це, знаєте, справжній гуру рок-музики в Україні... От разом з ним, з Василем Габером, я хотів би зробити круту рок-програму.
— Сьогодні ви ведучий проекту «Жди меня», наскільки вам комфортно в такій ролі?
— Дуже комфортно! Це, як кажуть, моя передача. Вона настільки душевна, настільки сердечна і чесна... а при цьому — ще й реально, по-справжньому допомагає людям. Тому я дуже щасливий і вдячний долі, котра зробила так, що я потрапив у «Жди меня». Навіть не уявляєте, які відчуття, яке піднесення я переживаю, коли люди зустрічаються у нас у студії, і я знаю, що я також цьому трішки посприяв... Трішки, бо телебачення — це колективна праця, а «Жди меня» — його маленька, але дуже яскрава перлина.
Коли матеріал був готовий до друку стало відомо, що в автокатастрофі трагічно загинув син Анатолія Бондаренка — журналіст, режисер монтажу телеканалу «Інтер» Андрій Бондаренко. Колектив «Дня» висловлює щирі співчуття батькам, рідним та близьким Андрія. Вічна пам’ять!
