Від початку поточного маркетингового року сільгоспвиробники продали за кордон на 16% зерна більше, ніж за аналогічний період минулого року. Про це заявив міністр аграрної політики і продовольства Микола Присяжнюк. Водночас прискорюється експорт вирощеного зерна. «Уже четвертий місяць нового маркетингового року ми маємо позитивну динаміку постачань вітчизняного зерна за кордон. З початку поточного маркетингового року експорт зерна порівняно з минулим роком зріс на 16%», — повідомив Присяжнюк. Так, за даними Мінагрополітики, всього на зовнішні ринки було відправлено 6,8 мільйона тонн зерна, зокрема 2,3 мільйона тонн — у вересні. «Прискорення експортних відвантажень вигідне для виробників зерна. Адже ціна на нього поступово зростає на світовому ринку», — підкреслив глава відомства. А чи вигідно це Україні? Адже зерно — це доволі специфічний продукт аграрної галузі. По-перше, вирощування зерна — це дуже нетрудомістка галузь, відповідно, орієнтація на нарощування експортного потенціалу виробників зерна означає затягування проблеми з працевлаштуванням у сільській місцевості. По-друге, експорт зерна — це експорт сировини, тобто продукту з низькою додатковою вартістю. Декларуючи плани постачання мільярдів тонн зерна до Китаю і подаючи їх як величезне досягнення, чиновники чомусь забувають згадувати при цьому низькі темпи виробництва тваринництва, які впевнено продовжують знижуватися. І, нарешті, по-третє, зерно — це доволі «стресова» для родючого ґрунту культура. Інакше кажучи, «стахановськими» методами нарощуючи експорт зерна, ми ризикуємо залишити нашим онукам-правнукам пустелю замість чорноземів. Детальніше цю тему розкрито нижче — в матеріалі Миколи КАЛІНЧАКА про «Стратегію розвитку аграрного сектора економіки України на період до 2020 р.»
Алла ДУБРОВИК, «День»
Микола КАЛІНЧАК, доктор економічних наук
В останньому проектному документі «Стратегія розвитку аграрного сектора економіки України на період до 2020 р.» цільовим орієнтиром до 2020 р. (порівняно з 2012 р.) визначено цікаву стратегічну мету — збільшити обсяги виробництва валової продукції сільського господарства (у порівнянних цінах) в 1,3 разу, а експорту сільськогосподарської продукції і продовольства — на 3—4 % щороку. Ця стратегія стала основою розробки Державної програми розвитку аграрного сектора економіки на період до 2020 року. Про це також заявив міністр аграрної політики і продовольства України Микола Присяжнюк: «Міністерство реалізовуватиме стратегію збільшення виробництва і диверсифікації ринків продукції АПК».
АГРОХОЛДИНГ VS ФЕРМЕР — «1:0»
У цьому проглядається велике бажання вирішити проблеми державного бюджету за рахунок відсторонення селян від землі, нарощування агрохолдингами експорту сільськогосподарської продукції і продуктів її переробки з ігноруванням потреб населення, що проживає в сільській місцевості. Адже забезпечити такі темпи можна лише за умови активної підтримки зростання агрохолдингів, оскільки дрібні господарства такі «ударні» показники просто фізично забезпечити не можуть.
І деякі експерти, як, скажімо, науковий директор Інституту стратегічних оцінок П.І. Гайдуцький, захищають таку позицію держави — розвиток агрохолдингів, які вже 2009 року орендували 43,5% земельних паїв (удвічі більше, ніж 2005 року). Завдяки агрохолдингам, зазначає, наприклад, Гайдуцький, за останні п’ять років досягнуто високих економічних показників аграрного сектора: обсяг інвестицій в основний капітал зріс у 4,5 разу, кредитів — у 2,5, експорту — в 3,5, сума податків — у 2,5 разу. І головне — збільшення орендної плати власникам земельних паїв удвічі-втричі порівняно з іншими орендаторами. При цьому відзначаються незначні ризики: агрохолдинги посилюють економіку і соціальну нерівність в аграрному секторі і можуть стати банкротами внаслідок можливого різкого скорочення.
Але... Необхідно звернути увагу на основне — розмір орендної плати зростає не внаслідок підвищення ефективності виробництва, а від очікувань агрохолдингів щодо перспектив володіння величезними площами сільськогосподарських земель і безмежною майбутньою земельною рентою, яка без податків ними привласнюватиметься. Не поодинокими є випадки, коли агрохолдингами орендована земля не використовується за призначенням, а власники земельних паїв отримують орендну плату. Сільськогосподарські підприємства, включаючи фермерські, не можуть забезпечити такий високий рівень орендної плати (понад 1000 грн за 1 га) і тому швидко поглинаються агрохолдингами, розмір землеволодінь яких зростає небаченими темпами.
Парадоксальним є той факт, що науковці, які стояли біля витоків аграрної реформи, також дотримуються думки, що сформовані господарські структури великих розмірів (понад 100 тис. га землі) на основі оренди земельних частин (паїв) мають право на існування в багатоукладній економіці разом з особистими селянськими господарствами, що мають схожі особливості з формуваннями Японії і Китаю, які за розмірами невеликі, повністю належать селянинові. Реформатори лукавлять — землеробські кооперативи в Японії і Китаї перебувають під потужним захистом держави. У Китаї завдяки передачі, а не приватизації землі в довгострокову оренду селянам зі складанням належних договорів на постачання сільськогосподарської продукції фермерські господарства розміром від 0,2 до 1 га ефективні. А в США, наприклад, система законодавства побудована таким чином, що великі підприємства не можуть поглинути дрібні фермерські господарства, але ефект масштабу досягають через кластерну організацію — останні надають послуги першим: забезпечення кормами, ремонтним молодняком, утилізують органічні добрива, відгодовують бичків тощо. Скажімо, найбільшу молочну ферму в США «Emerald Dairy, LLC» на 2400 корів із середнім надоєм 13250 кг молока було побудовано на обмеженому землеволодінні. У кластері територіально близькі і далекі фермери постачають кукурудзу, сою, люцернові корми, а від великої ферми отримують і вирощують для неї нетелей, бичків, на їхні землі вивозять органічні добрива тощо. Створення потужного підприємства гарантує йому низькі виробничі витрати, а власники маленьких ферм стали його компаньйонами з гарантією функціонування в конкурентному середовищі.
Інакше кажучи, сприяння розвитку агрохолдингів, на що націлена державна фінансова підтримка, прискорить знищення сіл і сільських жителів. Розробляти стратегію розвитку аграрного сектора економіки, незважаючи на процеси монополізації землеволодінь десятком власників, і при цьому спостерігати за здичавінням сільської місцевості, м’яко кажучи, негуманно щодо власного народу. Застереженням може бути напруженість у відносинах між Китаєм та Японією, викликана продажем приватним власником трьох островів групи Сенкаку японському уряду, які після цього стали власністю Японії.
ЕКСПОРТ VS СПОЖИВАННЯ
Тепер розглянемо, чи треба Україні нарощувати експорт сільськогосподарської продукції і продуктів її переробки? Так, 2012 року ми експортували 27,8 мільйона тонн зернових на суму 7 мільярдів доларів США, зокрема пшениці — 8,8 мільйона тонн на суму 2,36 мільярда доларів (ціна 1 т — 271,5 дол.), ячменю — відповідно 2,6 і 0,69 (268,7 долара) і кукурудзи — відповідно 15,6 мільйона тонн і 3,9 мільярда доларів (249,1 дол.). Експортували також 3,2 мільйона тонн насіння олійних культур на суму 1,75 мільярда доларів, зокрема 0,28 мільйона тонн насіння соняшнику на 165,7 мільйона тонн США (587,5 дол. за тонну), насіння ріпаку — відповідно 1,3 мільйона тонн і 0,8 мільярда доларів (609,5 дол. за 1 т), насіння сої — відповідно 1,48 мільйона тонн і 0,7 мільярда доларів (474 долари за тонну). Практично весь урожай насіння сої і ріпаку було експортовано, відповідно незначні обсяги продуктів їх переробки також було експортовано: олії і макухи соєвих — відповідно 57,8 і 14,8 тисячі тонн (на суму 59,2 і 7,9 мільйона дол. США), олії і макухи насіння ріпаку — відповідно 5,2 і 2,5 тисячі тонн (на суму 6,5 і 0,75 мільйона доларів). Переважно було експортовано найбільші обсяги олії і макухи насіння соняшнику — відповідно 3,6 і 4,1 мільйона тонн на суму 3,97 і 0,75 мільярда доларів. Зазначимо, що експортована продукція має свою собівартість виробництва і витрати логістики, які значно перевищують зарубіжні. Тому чистий результат експорту здебільшого сировини не такий вражаючий.
Тут слід зазначити, що розвинені країни світу насамперед досягають повної забезпеченості власного населення продуктами харчування і лише після цього нарощують експорт сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки. Як же у нас будується експортна стратегія? Чи береться до уваги рівень споживання населенням продуктів харчування?
В Україні 2012 року споживання лише молока і молочних продуктів та м’яса і м’ясопродуктів було меншим за фізіологічну норму відповідно на 43,45 і 32% (2002 р. — на 40—50%) або на 50,6 мільярда гривень (6,3 мільярда доларів). Який величезний резерв для розвитку сільського господарства! За цей період, згідно з даними Державної служби статистики, сукупні доходи населення зросли в 7,4, а реальний дохід — у 3 рази. Витрати на харчування в сукупних доходах населення становили 50,2% (2002 року — 59,1%). А в США, скажімо, за 54 роки реальний дохід населення зріс майже в 7 разів, а його витрати на харчування скоротилися від 40 до 10%. Тобто в Україні з кожним підвищенням доходів ще стрімкіше зростають ціни на продукти харчування. Це можна розглядати як відсутність у країні моніторингу витрат в інтегрованому ланцюзі від виробника до споживача, внаслідок чого сільськогосподарський товаровиробник нерідко залишається зі збитками, а завищені суми прибутків розподіляються у сфері зберігання, транспортування, переробки продукції, доставки її в торговельну мережу. Отже, неконтрольоване підвищення цін на подальших маркетингових стадіях створює ситуацію не лише недоступності продуктів харчування й особливо продукції тваринництва для багатьох верств населення, але й веде до збитковості та вимушеного занепаду цієї галузі.
ДОСВІД ІНШИХ КРАЇН
І все-таки як розробляється стратегія розвитку аграрного сектора економіки в інших країнах? Чи прогнозують вони лише валове виробництво сільськогосподарської продукції, як в Україні, чи ще враховують якісь параметри? Стратегія розробляється на основі моніторингу витрат виробництва і цін реалізації на всіх стадіях інтеграції — від первинного виробника до сфер зберігання, транспортування, переробки продукції, доставки її споживачеві і завершуючи цінами та обсягами споживання окремими верствами населення, що забезпечує прозорість економіки виробництва. Таким моніторингом охоплено всі продовольчі товари з подальшим зведенням інформації про витрати виробництва і ринкові ціни як у регіональному розрізі, так і в розрізі підприємств різних розмірів із виділенням щодо них додаткових даних — прямих і непрямих дотацій, питомої ваги доходів виробників, переробників і продавців. Тільки у процесі постійного моніторингу виявляються всі виниклі проблеми, на основі аналізу яких розробляються заходи щодо їх почергового вирішення. Приміром, моніторинг витрат і цін у США і Канаді дозволив вирішити ключові проблеми — забезпечити доступ до продуктів харчування всьому населенню, і при цьому прибутки первинних виробників-фермерів щороку зростають.
В Україні про моніторинг складно говорити, адже у нас існує комерційна таємниця, а тому невідомо, хто ж причетний до подорожчання продовольства і чи справедливо розподілено інтегрований прибуток між усіма учасниками ринкової взаємодії, включаючи державний бюджет.
Саме моніторинг економічного становища первинних виробників і створення умов для прибутковості (рентабельності) виробництва у всіх галузях сільського господарства є основною функцією міністерств розвинених країн — США, Канади тощо. На його основі, включаючи ще й моніторинг внутрішнього і зовнішнього ринків, визначають основні напрями аграрної політики на федеральному і провінційному рівнях, механізми її реалізації.
За даними аналізу економічних показників (витрати виробництва кожного продукту, ринкові ціни в будь-якому районі країни, прямі й опосередковані дотації, валові і чисті доходи виробника, переробника і продавця) розробляються рекомендації урядам щодо форм та обсягів економічної підтримки виробників. Наприклад, у Канаді за 1 т пивоварного ячменю (виготовляється 15295 пляшок пива по 0,333 л роздрібною ціною кожної по 1,45 дол.) уряд доплачує фермерам 50—60 канадських дол. Але за кожну пляшку держава у вигляді ПДВ, федерального, провінційного акцизу на спиртні напої отримує по 0,60 дол., а всього чисті надходження до бюджету держави з розрахунку на 1 га посіву пивоварного ячменю становлять 18,4 тис. дол. Саме такі контрольовані доходи держави є джерелом не лише для бюджетної підтримки первинних товаровиробників, але й наповнення бюджету. А звідси, за логікою, забезпечення прибутковості первинного виробника стає основною метою аграрної політики і Канади, і США. Тут виникає риторичне запитання: чому наші первинні товаровиробники (власники паїв) майже на 100% відмовилися від сільськогосподарської діяльності?
Висновки. В Україні на 22-му році реформування ще тривають розробки проектних варіантів стратегії розвитку аграрного сектора економіки. Упродовж цього періоду мала місце ейфорія щодо найефективнішого розвитку селянських господарств товарного типу (2—5 га землі), фермерських господарств, які можуть бути організовані на основі земельних паїв і резервних земель тощо. Все закінчилось несподіваним розвитком латифундій — землеволодінь на 100—550 тис. га землі, де вирощуються екстенсивні сільськогосподарські культури, а витрати праці на один гектар посівів у 10 разів нижчі, ніж під час обробітку овочевих і технічних культур.
Стратегія розвитку аграрного сектора економіки повинна дати чітку відповідь: якими є перспективи селян у сільській місцевості і де для них створено робочі місця? Тобто Україна, як і всі держави світу, повинна сформулювати чітку і зрозумілу для всього населення стратегічну мету — параметри перспективного становища галузей аграрного сектора економіки і насамперед розвитку сільської місцевості та продуктивної зайнятості її жителів.
Після цього в стратегіях розвитку аграрного сектора економіки країни можна буде передбачати нарощування експорту. А поки що негуманно щодо співвітчизників збільшувати експорт, коли 50—70% населення країни споживає молока і м’яса менше за фізіологічну норму.
