Закінчення. Початок читайте у «Дні» № 199-200
А тепер, читачу, звернімося до щоденника зовсім іншої людини — і за освітою, і за фахом, і, головне, за світоглядом. Якщо вчителька Олександра Радченко була людиною, сказати б, «неполітичною» і писала про жахіття геноциду, свідком якого їй довелося стати з веління нещадної долі, з гуманістичних, загальнолюдських позицій (бо не могла інакше!), то автор інших нотаток, що їх ми маємо прочитати, Дмитро Заволока із Київщини — не просто людина «партійна», член ВКП(б). Перед нами — партійний слідчий, секретар партосередку Київської обласної контрольної комісії ВКП(б), у чиї безпосередні обов’язки входила жорстка і непримиренна боротьба супроти всіх «ухилів» від «єдино правильної» політичної лінії Політбюро ЦК на чолі з «великим Сталіним», простіше кажучи — випалювання «розпеченим залізом» (у стилі більшовиків) будь-якого інакодумства, котре прирівнювалося до ворожості, до куркульської «контрреволюційності».
Здавалося, з-під пера такої людини (та ще й у щоденнику, котрий міг потрапити в чужі руки; зрештою, так і сталося — записи Дмитра Заволоки чекісти вилучили під час його арешту, — відіграли фатальну роль у долі автора, їх оприлюднили лише шість років тому — після винайдення в архівах СБУ та розсекречення) могла вийти лише «осанна» Сталіну та його московським і місцевим поплічникам. Але, як бачимо, читаючи щоденник, це зовсім не так! Звичайно, Дмитро Заволока був і залишився, навіть у найжахливіші місяці Голодомору, переконаним, «віруючим» комуністом і мислив «класовими» категоріями (була, отже, «червона лінія», переступити яку і йому було не до снаги) — проте він був порядною, чесною, насамперед перед собою, людиною, і коли бачив, що чиниться небачений злочин — «терор голодом» супроти українського народу, то не заплющував, як боягуз, очі перед обличчям страшної правди, не виправдовував геноциду, а мужньо запитував себе: як і чому таке могло статися? Так, серед комуністів було фатально багато катів, конформістів, лицемірів і злодіїв, проте були й такі, як Дмитро Заволока. Справедливість вимагає пам’ятати про це.
* * *
14.03.1932. Ці колгоспники (Баришівського району на Київщині. — І. С.) зовсім сидять без хліба, навіть і без картоплі . А тому в ряді колгоспів району (Баришів, Н. Яблонець, Усовки, Бобриця, Киянне тощо) колгоспники крадуть харчі та свиней (комбікорм), печуть із них перепічку та їдять. У частині колгоспів проїдають посів фонди, що є. Те ж саме і в частині індивідуальників — зовсім менше хліба. А загальне враження таке, немовби країна переживає тяжкий голод або ж напередодні масового голоду. Хліба ніде не можна купити і по 2 крб за фунт...
Методи хлібозаготівлі були занадто лівими. Вдавалися головним чином до безапеляційного адміністрування, масових обшуків, арештів і взагалі припускали нічим не виправданий проізвол. Масово-виховна і роз’яснювальна робота зовсім була занедбана. Населення, починаючи від заможного куркульського слою і кінчаючи колгоспником-бідняком, було залякано, стероризовано (останнє відверте слово, похідне від «терору», дуже багато важить, коли написане партфункціонером Заволокою! — І. С.).
Настрій у населення й індивідуальника надзвичайно пригнічений. Скрізь відчувається придушене, глухе незадоволення, але це надто м’яко сказано. Щось відчувається в настроях, в думках більш загрозливе, ніж незадоволення. Незадоволення, коли людина реагує, переходить в іншу ступінь реагування.
Народ з сіл, з колгоспів повально тікає, перекочовує до міст, до заводів, новостроєк, шахт. Гонить не бажання мати легкий хліб, а бажання позбутися загрози голоду і найти людське рівноправне життя. Під цими рішеннями стирається класове розшарування села. Колгоспник приховує заможного, стає на його бік, а куркуль заможний розпливається серед колгоспників, бідноти.
Заходив Семен (приятель автора. — І. С.), багато говорили. Він теж одної оцінки всіх сучасних явищ, як і я, і теж так боляче гостро їх переживає, як і я, але ж одними переживаннями справи не налагодиш і не допоможеш. Активно ж боротись з ними немає змоги. Режим партії, що існує зараз, не дозволяє цього (! — І. С.). А ми перш усього є члени партії, члени більшовицької організації. А тому настрої, оцінки наші залишаються з нами... Мене лише дивує, чому в партії зараз утворився такий стан, коли найменший прояв критики, коли найменший прояв власних спостережень карається «опортунізмом» і негайними оргвисновками. Цей принцип, на мою думку, глибоко хибний, чреватий різними неприємними несподіванками і негативними наслідками в житті і будівництві нашої країни. Принципи більшовизму не такі, і не так їх розумів проводир партії Ленін, як їх зараз розуміють сучасні «проводирі».
19.03.1932. Вчора ще приїхала мамаша. Але лише сьогодні з нею відверто розговорився. Становище вдома надзвичайно тяжке. Вже декілька місяців зовсім у хаті відсутній хліб. Живуть картоплею і картопляниками. В дітей стало розвиватися гостре малокровіє, і часто жаліються на головокруженіє. Хліб появляється в хаті лише тоді, коли мати появляється з Києва і привозить «гостинців». Раніш, коли, бувало, мати починає розповідати за свої справи і наводить факти голодування, недоїдань, я не вірив, не прислухався до цих розмов і говорив: «Що Ви, мамаша, підпали під ворожу агітацію і розказуєте різні куркульські «страхи» — розмову повертав на жарти і запевняв, що нічого страшного не може статися, держава і партія до цього не допустять. А тепер...
Між одиницями, не офіційними, а поза углами точаться балачки про сьогоднішній стан на селі. Офіційно ж усе спокійно. Ми успішно будуємо соціалізм, у нас велетенські здобутки. А в цілому на «Шипці все спокійно». Геть правих і лівих опортуністів. Хай живе вождь партії Сталін. Якось смішно і боляче робиться. Для чого така комедія, для чого такий самообман? Невже не можна тверезо усе оцінювати і шукати шляхи поліпшення? З нас, напевно, сміються, нашим же словам, запевненням про «успіх» не вірять.
Хто ж винен? Ми, партія, наша система роботи. Тупе ідіотське підкорення свіжої думки, ініціативи міліонних мас якимось догмам дикого закону «авторитетності» і непорушності лінії «великих міра сего». Ні, я зараз більше не хочу нічого писати, бо почуваю, як мене усього піднімає ізнутрі, і я відчуваю, що через це я здібен говорити, думати і писати дурниці («червона лінія!». — І. С.).
15.04.1932. Майже цілий вечір розмовляли. Я і мати... Говорили багато, але ні жодної хорошої думки, події я не почув. Та і не розмова це була, а, по суті, оповіднення матері про сьогочасне життя селянське і своє, звичайно. За весь післяреволюційний період ніколи ще мати не мала такий песимістичний, безпорадний настрій, як зараз. За її словами, «ніколи ще так не жилось селянству, як зараз. Ніколи не страдали так люди, як зараз. Придушили селян, да так, що аж дальше нікуди, а від цього і селянам так живеться, бодай і вороги наші ніколи так не жили, і робочим теж погано. І що буде далі, хто його знає».
На запитання, як іде посівна кампанія, теж відповідь, що малює невеселу картину. «Люде роблять, рухаються чуть живі, собіраються до 9 годин ранку, а потім поки розставлять на роботу, поки розпочнуть роботу, а їсти давай. А їсти теж дають 3/4 такого хліба, що і в душу не вб’єш, ну до хліба один раз варять гарячу юшку. А за тих, що дома сидять, малі, старі, хворі, і не говори, оставлені напризволяще, хоть умирай. Обіщали взимку, що трактори будуть, і гроші в кожного колгоспника на це збирали, а зараз немає ні одного трактора. А кіньми не наореш. Стощені до послідньої степені, хуже куди, чим люди».
Для чого я записую ці дослівні думки живого свідка сьогоднішнього стану села? Не знаю, воно для мене непотрібно сьогодні, я і так добре про це все знаю, це могло лише здатись для якого-небудь соціал-фашистського або білоемігрантського журналу. Да, надзвичайно важко чути, знати про цей стан селянства. І ми, партія, свідомо, своєю лінією, своєю поведінкою, своїм керівництвом утворили його. Не зуміли ми продовжити Ленінський принцип союзу із селянством (?! — І. С.).
Вся наша робота переводилась по упорним завданням, що ніколи не зважували на громадські, а з цього й індивідуальні інтереси селянина. А це все і привело до того, що з-під селянина був вибитий грунт. Він, пішовши до колгоспу, відчув себе не лише відірваним від землі, яку він, до речі, завжди вважав своєю святою власністю, і засобів виробництва, а він також відчув загублення всякого стимула його праці в сільському господарстві, а ще через деякий час він лишився і хліба.
23.05.1932. Мені завжди здається, що в Сталіні головним чином криється те, що поглиблює «тіні» на нашому соціалістичному будівництві. В нього завжди бувають, незважаючи на його «геніальну прозорливість» та історичні вказівки, якісь недоречні, шкідливі, абсурдні перегини (ось так: «перегини»! — І. С.), ясно, він їх не хоче (?! — І. С.), але та лінія в роботі, що він її проводить, об’єктивно приводить до тих разючих «шедеврів», що їх ми маємо у сьогоднішньому житті. Керуючи партією, керуючи робітничою класою, керуючи соцбудівництвом, невже не можна було б передбачити хоч трохи наперед те, до чого ми можемо прийти? Коли цього не зуміти зробить, то хоча б вчасно виправляли припущені помилки, реагували на дійсний стан речей, що вже сигналізує небезпеку. Ні, на це Сталін і іже з ним не здібні. І от ми маєм наслідки. Гостре зубожіння працюючих мас.
Щоденно пишуть у часописах, передають радіом, що постанови ЦК та уряду про м’ясо-хлібозаготівлю викликали в колгоспників та одноосібників хвилю ентузіазму, що в окремих районах у зв’язку з цим почали висовуватись зустрічні плани в сівбі, зріст колгоспів тощо. На мою думку, ці повідомлення — лише матеріал для наших ворогів, що вголос кепкують з наших постанов і з «ентузіазму» нашого селянства. Чому радіти? Тому, що хліба, м’яса, якого геть немає, вимагають державі продавати? Чи чому? Забули за маленькі інтереси, потреби робітника і селянина. А який від цього харч буржуазії та білоемігрантської наволочі! Вони ж напевне знають за дійсний стан в нашому Радянському Союзі. Та й робітнику, революціонеру Західної Європи це не зовсім гарна наочна агітація за комунізм. Це ж недаремно ми мали в Германії зменшення голосів під час виборів президента за комуністичного кандидата (через 7 місяців Гітлер прийде до влади. — І. С.). Ну, покинь про це, досить вже, я і сьомої долі не висловив того, що хотів. Зараз мене чекає тепла вода (! — І. С.), треба вимитись після села та, напевно, і спати лягати. Бо вже о 12 години півночі повернуло. Завтра закінчу другу частину своїх думок.
12.06.1932. У всьому ми самі, партія, винні. Дуже зарозумілись. Відірвались від своєї опори. Думають строїть соціалізм не живими людьми, що мають живі інтереси, а якимись механізмами, які для себе абсолютно нічого не потребують, а можуть цілком бути задоволені з соціалізму в перспективі.
Кінське стадо майже на 40—50% видохло. Поголів’я рогатого скоту більш як удвічі зменшилося. Свині зводяться. Дрібна худоба майже знищена. Селянство з сіл розбіглося світ за очі, коли не все, то все ж таки значна частина. Політична довіра до радянської влади катастрофічно порушена, і дивно, що у всіх цих справах винними залишаються «перекручення на місцях», про які завчасно «сигналізував» ЦК партії. Яка вартість такому проводу, що не вміє бачити загибелі від своїх вчинків, не вміє завчасу попередити катастрофу, а потім не має мужності й гідності визнати свої помилки.
Кожний день, читаючи газети, повідомлення про стан працюючих за кордоном, в капіталістичних країнах, про їхнє надзвичайно тяжке матеріальне становище, про голод там, я мимоволі думками повертаюся до становища в нашій країні. Де щоденно своїми очима бачу, своїми вухами чую те ж саме, що і в капіталістичних країнах, а в окремих випадках (?! — І.С.) ще і гірше, людоїдство, о жах! Від одного лише порівняння жах мене охоплює. Де це видано, де це чувано, щоб у радянській країні, в соціалістичній республіці працюючий робітник жив гірше, ніж в капіталістичному, безправному суспільстві. Це ж компрометація, нищення віри робітника в переваги соціалізму!
29.09.1932. Був у Борисполі, їздив по невеличкій персональній справі, пробув там всього декілька годин, але й їх було досить, щоб побачити, як різко перемінився Бориспіль. Вулиці опустіли, скрізь відчувається якийсь застій, що нагадує місцевість після військових подій, або великої епідемії, або стихійного лиха, що опустошило як зовнішні ознаки життя, так і внутрішні. Вулиці позаростали бур’янами, людей дуже мало видно. Ті, що зустрічаються по дорозі, мають понурий, пригнічений вигляд, майже, як правило, всі обшарпані. Погляди кидають на зустрічних ворожі, підозрілі й непривітні. Стараються ховатися від очей. Подвір’я запущені. Велика кількість дворів зовсім зруйновані й виглядають пожарищами, але без чорних обгорілих стовпів. Частина напівзруйнованих... Переважна більшість господарчих будівель пустує. Коли подумаєш про всі ці справи, аж голова обертом йде.
Що ж нас навесні жде? (Чи передчував Д.Заволока все те жахливе, що приніс рік 1933-й? — І.С.) Хлібозаготівлі надзвичайно туго йдуть, особливо по індивідуальному сектору. Дядьки пам’ятають науку минулого року, не здають хліба (без коментарів: як можна «здати» хліб, давно вже вилучений до зернини? — І.С.), але до них знову почали застосовувати старі методи минулого року. Примусово стягуємо, як у «злісних» нездатчиків хліба. Коли про все це думаєш, приходять дуже й дуже невеселі думки. Не знаєш, чия ж ми партія. Хто за нами йде, на кого ми спираємось. (Автор наважився поставити собі, може, найголовніше запитання. — І.С.) Чи дійсно ми є виразники інтересів пролетаріату та трудового і колгоспного селянства? Чи це нам лише здається, і ми ілюзію приймаємо за дійсність.
Ех, важко, не хочеться думати. А може, я помиляюся, і все це не так, як мені здається. Коли б це було так, я був би дуже щасливий.
* * *
Щоденник Дмитра Заволоки цінний тим, що дає багату поживу для роздумів. Як «бомбувала» (страхом, кров’ю, насильством, масовою пропагандою) сталінська тоталітарна машина свідомість навіть таких чесних людей, як автор цих записів, — ось, мабуть, одна з основних тем для цих роздумів.
