Брати участь у звільненні Києва Борису Парамоновичу Логинову не довелося. І хоча не раз його фронтові дороги наближалися до рідного міста, жодного разу вони з ним так і не перетнулися. Звільняти йому припало Брянськ, Орел, міста Білорусії та Польщі, зокрема й Варшаву. А Київ... він немов не відпускав його від себе всі чотири військові роки. Снився, згадувався у короткі хвилини відпочинку. Та і як можна було не згадувати, не любити це місто? Величавий Дніпро? Легендарну Володимирську гірку, де все дихає історією? Милий славний Хрещатик, що навіть у будні здавався Борису святковим?
До війни будинок, де жили Логинови, стояв у Святошино, в дачному селищі. На заняття учень діставався 23-ім трамваєм. Виходив на Шулявці й поспішав до рідної 74-ї школи на вул. Польову. Їх 10-а був класом дружним, веселим. Чого тільки варта відчайдушна Льолька Яковчук, відома своїми, загалом, необразливими і смішними витівками.
21 червня 1941 року учні 10-а і 10-б класів прийшли на випускний вечір веселі та щасливі. Танцювали, жартували, сміялися. І не знали, що завтрашній день — 22 червня — перший день їхнього самостійного життя, круто змінить їхні долі і стане початком жорстоких випробувань. Початком суворої і довгої війни.
Шкільні друзі Авринський і Логинов у серпні 1941 року стали курсантами Омського артилерійсько-мінометного училища. Ось тільки Дмитрові довго вчитися тут не довелося. Він був відрахований із училища. «Підвела» його біографія: у Миті була репресована мати. Незабаром його відправили на фронт. У боях під Ленінградом він отримав важке поранення.
Борис Логинов закінчив навчання і в званні молодшого лейтенанта був направлений командиром вогневого взводу на фронт. У складі 313-го Гвардійського Бобруйського Червонопрапорного мінометного полку брав участь у Сталінградській битві, де й отримав бойове хрещення. Тут його зафільмувала фронтова кінохроніка. З боями пройшов Борис Парамонович від Волги до Ельби. Тричі був важко поранений і знову повертався в стрій. Він — повний Кавалер орденів Вітчизняної Війни. З 18-ти урядових винагород шість отримав на полі бою.
Війну Логинов закінчив за 120 км від Берліна. І звідусіль йшли до рідних, евакуйованих до Саратова, його листи — його фронтові «трикутники», що зберегли ту щиру інтонацію, ту неприкрашену правду про війну, яку найчастіше можна зустріти саме в листах до найближчих людей (втім, варто відзначити, що відчувається повна поінформованість автора листів про існування цензури. — Ред.). Тепер ці фронтові звісточки — реліквія сім’ї Логинових. Послання з минулого як сторінки історії, побачені очима учасника і очевидця.
Перші його листи батькам, сестрам Олені і Жені до Саратова йдуть із Омська.
1.06.42
«Зараз у нас настає найжаркіша пора, здача випробувань. Ми часто виїжджатимемо в поле на практичні заняття. Моя праця починається о 6:30 і триває до 23:30. Я маю лише 1 годину вільного часу. Ми часто займаємося і у вихідні дні. Тутешній клуб побудований так, як і клуб заводу «Більшовик». Згадую, як ми з тобою, Олено, ходили танцювати. Але зараз про танці треба забути. Ось коли знищимо фашистську сволоту, тоді і потанцюємо.
Ваш Борис».
7.07.42
«Наш випуск, мабуть, буде у серпні місяці. Але це все залежить від фронту. Фактично, програму ми закінчили, а тепер удосконалюємо знання. Кілька разів ходив купатися до Іртиша. Тут він приблизно такої ж ширини, як і Дніпро біля Києва.
Цілую вас міцно. Борис Логинов».
Іртиш, Дніпро... Думки його там, у далекому Києві.
16.08.42
«Зараз у нас сталися великі зміни, які гратимуть у моєму житті велику роль. Я мало не стрибаю з радості. Повідомити ж про них не маю права. Вчитися доки продовжую, але вже в іншій галузі науки. Можу сказати одне, що таке щастя трапляється один раз на сто років, та й то не з усіма.
Свої знання і техніку постараюся використовувати так, щоб якомога більше знищити фашистів.
Ваш Борис».
Нова техніка, про яку писав Борис, — це реактивні установки «катюші», як ласкаво називали їх бійці. Вперше їх застосували 14 липня 1941 р. у боях під Оршею.
...Всі подальші листи Бориса Логинова йшли вже з фронту. Писав він рідним, друзям, однокласниці Ользі Яковчук. Йому відповідали на Польову пошту 16584.
Фронт. 22.01.43
«Перебуваю зараз у районі Сталінграда. Щодня ми посилаємо фашистам гарний гвардійський «гостинець». Думаю, що тут вони доживають останні свій години.
Міцно вас цілую. Борис Логинов».
Фронт. 23. 04. 44
«Зараз хороший теплий вечір. Залишилися останні години перед настанням, а там — кинемося вперед і поженемо клятого німця геть з нашої священної землі. Як би хотілося знову побувати в улюбленому місті.
Пишіть мені частіше. Міцно всіх цілую. Ваш Борис».
Фронт. 27.05.44
«Здрастуйте, мої дорогі!
Дуже радий, що всі благополучно дісталися до місця призначення. Одержав листа від Миті Авринського. Пише, що виїхав до Києва. Оленко, сходи, будь ласка, на вул. Борщагівську, 96. Там живе мій однокласник Скиртенко Андрій. Пишіть, як влаштувалися з квартирою. Хто із знайомих залишився в живих?
Міцно цілую і тисну ваші руки. Борис Логинов».
З квартирою Логинови в Києві влаштуватися не змогли: їхній будинок розбомбили. І вони назавжди виїхали до Ніжина.
Товариш Бориса, Андрій, повернувся з війни без обох ніг. Війна калічила людей і їхні долі.
Фронт. 12.04.45
«Нещодавно мене знову нагородили орденами Вітчизняної Війни ІІ ст. і «Червоної зірки». Зараз я на Одері, за 100 км від Берліна. А найближчим часом думаю побувати і там.
Ваш Борис Логинов».
Попереду була кровопролитна «Берлінська операція», що забрала тисячі життів. Вона почнеться 16 квітня 1945 р., а за два тижні — 2 травня — ляже Берлін. Наближався день довгоочікуваної Перемоги — 9 травня 1945 року.
Повернутися після війни до рідного міста Логинову ще довго не вдавалося. Він служив у Польщі, Білорусії. Святошинської отчої домівки він ніколи не забував, і боляче йому було дізнатися, що її розбомбили. У 1967 р. Борис Парамонович вийшов у відставку в званні підполковника ракетних військ. До Києва він повернувся вже назавжди і став викладачем Політехнічного інституту.
ФРОНТОВА ЛИСТІВКА БОРИСА ЛОГИНОВА РІДНИМ
Товариші юних років, Авринський і Логинов, продовжували дружити. Але довге життя Дмитру Петровичу не судилося. Важкі були наслідки його поранення. Не стало ветерана 1975 р. Борис Парамонович ще встиг переступити рубіж нового тисячоліття, проте рани позначилися і на його здоров’ї. 2003 р. Логинова не стало. А 2010 р. пішла з життя Ольга Петрівна Яковчук.
У 74-й школі існував стенд «Бал, обпалений війною» з фотографіями випускників «вогняного» сорок першого. І знав його кожен школяр, що вчився тут у післявоєнний час.
За світлі світанки над цією землею високу ціну заплатило покоління сорокових. Чи пам’ятають про це сьогоднішні старшокласники?
