Це вже п’ята сценічна версія знаменитої української класики (після 1939, 1946, 1951 і 1971 років), поставлена в Національному театрі російської драми ім. Лесі Українки. Режисер вистави — Михайло Рєзникович, сценографія Марії Левитської, а головні ролі виконують популярні актори трупи: Наталія Доля (Донна Анна), Віктор Сарайкін (Дон Жуан), Ольга Кульчицька (Долорес) — саме ці герої є тим «стержнем», який не лише тримає сюжет драми Лесі Українки, а й спонукує співпереживати глядачів.
— Що може бути сильнішим, ніж спопеляюча пристрасть? Нічого... Так колись думав Дон Жуан, йдучи від однієї спокушеної ним пані до іншої. Кохання і жадання вели його, допоки доля не звела героя з честолюбною Донною Анною. Ця жінка перевернула всі уявлення Дон Жуана про щастя, призначивши дуже велику ціну за право володіння нею. Так, як і Долорес, Дон Жуан не зупиниться, якщо доведеться платити за кохання. І ось уже статуя Командора (чоловіка Донни Анни) прикрашає кладовище, а честолюбна Донна Анна приміряє на Дон Жуана командорський плащ, а на себе — королівську корону. І ось уже послали Сганареля, щоб запросити Командора на вечерю при свічках, яку влаштовує його вдова. Але грянув грім, навпіл розкололося небо, і важкі кроки кам’яного велетня наповнили душі закоханих крижаною хвилею страху. Розплата... На всі століття останньою коханою Дон Жуана залишилася Донна Анна! Це, мабуть, єдине, що об’єднує всі історії про Дон Жуана, розказані Мольєром і Фрішем, Пушкіним і Цвєтаєвою, — розповів «Дню» режисер постановник спектаклю М. РЄЗНИКОВИЧ. — І, нарешті, історія пристрастей, де немає прірви між почуттями і розрахунком, де бажання жінки — закон для чоловіка, історія кохання, придумана Лесею Українкою. Нинішня вистава — це вже п’яте звернення нашого театру до драми великої української поетеси.
«Прем’єра «Камінного господаря» відбулася в Москві на сцені Театру ім. Вахтангова, під час гастролей киян, які мало не відмінили. Нагадаємо, це був 2002 рік... і три дні кошмару! 23 жовтня терористи захопили Театральний центр на Дубровці, і глядачі разом із артистами мюзиклу «Норд-ост» стали заручниками... Лише вранці 26 жовтня російський спецназ штурмом узяв будівлю. Весь світ із жахом чекав повідомлень, і коли прозвучала новина про те, що терористів обеззброїли, але є жертви, то ніхто не давав гарантії, що москвичі, налякані зухвалістю терористів, наважаться прийти до театру. Як згадують лесинківці, ставлячи декорації, гримуючись і надягнувши костюми, до третього дзвінка вони не знали: чи будуть у залі глядачі? Але публіка прийшла. Вистава пройшла з аншлагом!
— Ми грали цю виставу і на гастролях в Санкт-Петербурзі, викликавши реакцію російських критиків. Я вважаю, що ця постановка гідна, — підкреслив Михайло РЄЗНИКОВИЧ.— Сьогодні це не просто візитівка нашого театру, а вистава, що відкрила дуже цікаві акторські роботи, зокрема, Наталії Долі (Анна) й Ольги Кульчицької (Долорес). До речі, «Камінний господар» Лесі Українки — єдина версія легенди про Дон Жуана, де автор вивів образ Долорес — дівчини, яка віддано любить Дон Жуана. У цьому персонажі проглядаються деякі автобіографічні риси самої Лариси Петрівни Косач.
Шкода, що нинішні власті не звертають належної уваги на культуру, і немає належного фінансування, щоб показати виставу по містах України. У нас є відеозапис вистави, але зовсім інша справа, коли відбувається контакт артистів і глядачів наживо. Гастролі сьогодні провести по великих містах дуже непросто, але мені здається, що є дві вистави, які повинен подивитися кожен: «Украдене щастя» (Театру ім. І. Франка) і наш «Камінний господар». Це великі драматичні твори української літератури. Мабуть, до цього списку можна ще додати «У неділю рано зілля копала» Ольги Кобилянської.
— Театр уловив найголовніше: Леся Українка в усіх своїх драматичних поемах перш за все, генерує нові ідеї, — вважає академік НАН України Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, побувавши на виставі. — Для неї важливі певні етичні категорії, морально-філософські проблеми, які вона намагається втілити «через» драматичних героїв. Щоб вони ожили, набули персоніфікованої очевидності. «Камінний господар» — драма боротьби честі та родинного обов’язку, зради і кохання. Найголовніше у виставі — це постійна внутрішня боротьба Донни Анни між коханням, якого вона жадає і якого вона не може досягти через ті обмеження, які існують в «її світі».
Я звернув особливу увагу на те, як оформлена сцена, і побачив мавританський стиль, певну систему умовностей, етикету, процедур, тодішню Іспанію. Це, по суті, майже ляльковий театр. Це — знаки епохи. Коли персонажі проходять по сцені в елегантних костюмах — придворні, дворянство, еліта, вищий світ, — то бачиш, що йдуть сліпці, функціонери, і вони не живі люди, а символи, образи того часу, тієї системи, в якій Анна живе і в якій вона задихається. Дуже чітко продумані костюми, біла сукня героїні, коли так звабливо грає молода плоть, яка вимагає і плотського кохання. І вже з перших хвилин дії немає того Дон Жуана, якого всі звикли сприймати, і ми вже відчуваємо, що Анна його жадає, вона вже чекає його і повинна його діждатися. Вона вже внутрішньо вирвалася з усього того світу, в якому живе, і намагається ввірватися в той бажаний світ. Коли з’являється Дон Жуан, коли вона бачить його реального, в ній щось змінюється, вона вже відчуває, що це майже досяжне. І тоді Анна починає відступати. Це ті миті, коли вона змушена зважати на Командора, на те слово, яке вона йому дала... Дуже точний акцент, коли Дон Жуан постійно говорить про те, що він дав слово іншій. Тут Анна та Дон Жуан рівні. У неї обов’язок перед Командором, перед його домом, його ім’ям, в Дон Жуана обов’язок перед перснем Долорес, перед словом честі. І тут вже починається боротьба двох сильних індивідуальностей. Але Дон Жуан програє. Підступно вбиває Командора, а слуга Дон Жуана вбиває охоронця Командора. Ми бачимо, що Анна морально вища за нього, зростає внутрішньо...
Думаю, що для багатьох глядачів ця вистава стала відкриттям Лесі Українки. Її звикли сприймати за текстом. Але в даному випадку за текстом не сприймаєш, тому що текст тут не головне, це — театр, сцена, їх поєднання, і ти повинен знати текст, ти повинен жити в тексті, але ти повинен жити і тією дією, яка постає на сцені. І це цікаво, це відкриває для мене Лесю Українку, тому що я бачу, що театр її додумав, дочитав, виявив по-новому.
