Що являє собою будинок сучасної європейської цивілізації? На якому фундаменті його збудовано? І головне: чи були присутні складові цієї цивілізації — ще з найдавніших часів! — на території сучасної України? Цей комплекс проблем проаналізовано у статті Ігоря Смешка, доктора технічних наук, відомого вченого й громадського діяча, в минулому — одного з керівників Служби безпеки України. Зараз, коли увагу українців зосереджено на (не)підписанні у Вільнюсі Угоди про асоціацію з ЄС, порушені паном Ігорем проблеми набувають особливої актуальності.
У пошуках сучасної національної ідеї України, у реаліях ХХІ століття дослідник, на мою думку, має виходити з того, що вона повинна сформувати основні духовні та матеріальні засади для будівництва сучасних українських інститутів держави, права і громадянського суспільства.
Але передувати цьому має відповідь на ключове, базове для нас, українців, запитання: а що собою являють сучасні Україна і українці? Хто ми є: європейці чи євразійці за своїм походженням, культурою і прагненням подальшого розвитку?
Чи існують в українському народі певні духовні цінності, які цілісно та неушкоджено пройшли через усі етапи нашого історичного розвитку? Цінності, які можуть стати зерном, основою для його єднання і подальшого прогресивного розвитку...
Почнемо, перш за все, зі стародавньої історії нашого народу, який проживає у центрі Європи, на першій (за розміром держави) території однойменного континенту, та спробуємо дати відповідь на запитання — чим для нас, українців, є європейська цивілізація, і що ми, українці, є для неї. Чи є ми її органічною часткою, її історичним співтворцем, чи перебуваємо і досі поза зоною її впливу?
Чи були присутні, взагалі, елементи прадавнього історичного фундаменту цієї цивілізації на території нашої сучасної держави? Із впливом, наприклад, на наш розвиток з боку стародавніх Греції та Риму, а також першоджерел християнської віри та релігії.
Спочатку спробуємо сформулювати для себе, що ж собою являє сама конструкція «будинок» сучасної європейської цивілізації.
На нашу думку, його було збудовано на фундаменті із трьох основних компонентів. По-перше, на філософії та культурі стародавньої Греції, по-друге, на теорії і практиці держави і права стародавнього Риму, і по-третє — на християнській моралі й релігії.
Стіни цієї цивілізації вибудовувалися з матеріалу та ідеалів: епохи Відродження («Ренесансу») в Італії і Франції, «Реформації Церкви» в Німеччині та інших країнах Західної Європи; епохи Гуманізму і Великої французької революції, а також на базі правових положень візантійського «Кодексу Юстиніана», британської «Хартії Вольностей», «Руської правди» Ярослава Мудрого, а також німецького «Магдебурзького права» і Цивільного кодексу Наполеона. Активно вплинули на цей процес і Великі географічні відкриття у Новому Світі.
Над дахом цієї цивілізації, у її сучасному вигляді, працювали: європейські буржуазні революції середини ХІХ сторіччя, жовтнева революція 1917 року в Росії, дві світові війни ХХ століття, а також остання холодна війна між «Сходом та Заходом».
Причому сам процес побудови цієї цивілізації увесь час перебував у діалектичній єдності та боротьбі із (часом протилежними їй по суті) іншими цивілізаціями світу. Без активного зовнішнього впливу яких — на її еволюцію та історичний розвиток — вона б ніколи не отримала своєї сучасної форми.
Але для того щоб зрозуміти, яке місце мала наша країна у всіх цих процесах, нам потрібно спочатку зануритися у глиб століть і прослідкувати історію та розвиток усіх попередніх народів, які раніше проживали на території сучасної України.
Історія ж свідчить про наступне. У доісторичні часи (V тисячоліття до нашої ери, ще до зародження великих цивілізацій Єгипту та Месопотамії) на території сучасної України вже існувала культура невідомої народності — найрозвинутіших на той час землеробів, яка згодом отримала наукову назву трипільська.
З I тисячоліття до нашої ери і до VІІІ століття нової ери такі народності, як кіммерійці і скіфи, таври і сармати, стародавні греки і римляни, готи і гуни, а здебільшого слов’яни і вікінги, залишили свій вагомий слід та творили історію нашої землі.
Землі, на якій у ІХ—ХІІІ стст. виникла могутня слов’янська держава — Київська Русь, яку і можна вважати колискою сучасної України. Держави, на розвиток якої впливали і такі народності, як половці, хазари і печеніги, а у заключній фазі її існування — татари.
Передували ж цій державі часи, коли на території сучасної України існували інші держави, які спочатку стародавні греки, а згодом і римляни послідовно називали у своїх історичних описах Скіфією і Сарматією, а у ІІІ—ІV стст. н.е. — Готією.
За аналогією із сучасними іспанцями, італійцями, французами і німцями, які мають мало крові, подібної від колишніх іберійців чи кельтів, але все ж не відкидають цих народностей зі свого коріння (на догоду лише германцям), так і ми, українці, окрім сучасного слов’янського, маємо зважати на своє прадавнє скіфсько-сарматське та, до певної міри, готсько-варяжське минуле.
Історична наука свідчить, що скіфи, вірогідно, мали арійське походження та прийшли на територію України із Азії, з-за Дону. В VІІ ст. до н.е. вони поступово витіснили кіммерійців, які були мешканцями нашого краю до них. Із давньогрецьких історичних джерел відомо, що кіммерійці, змішавшись приблизно 640 р. до н.е. із частиною прибулих скіфів, рушили з нашої території у Малу Азію.
Якщо погоджуватися з тим, що культура стародавньої Греції (VІІІ—ІІ стст. до н.е.) і стародавнього Риму (V ст. до н.е. — V ст. н.е.), а також християнська мораль і релігія є першими трьома китами (першоджерелами фундаменту європейської цивілізації), то історичним фактом є і те, що всі три елементи цього фундаменту одні з перших у Європі, ще в античні часи, були на території сучасної України.
На нашій території, на відміну навіть від Британії чи Німеччини, а також багатьох інших західноєвропейських країн, які ніколи не були частиною «Еллінського Світу», вже починаючи з VІ—ІV стст. до н.е. — існували численні й розгалужені грецькі колонії, які були його органічною складовою.
На північному чорноморському узбережжі України, в районах сучасних Одеси та Миколаєва, були стародавні Ольвія і Борисфен, при впадінні Дністра у Чорне море — Тіра і Ніконій, а в Криму — Херсонес (Севастополь), Пантікапей (Керч), Феодосія, Калос Лімен, Керкінітіда, Німфей та Кіммерік.
Ольвію заснували у VІ ст. до н.е. за 40 верств від гирла Дніпра (Борисфена), де впадає Буг (Гипаніс) у Чорне море; Пантікапей (Керч) — у VІ ст. до н.е. — іонійці з грецького міста Мілєта. Херсонес (Севастополь) було засновано у ІV ст. до н.е. давньогрецькою колонією Мегар — Гераклією Понтійською, яка була на території сучасної Туреччини. Феодосію заснували ще у середині VІ ст. до н.е.
Фактом історії є і те, що в ті прадавні часи (VІ—І стст. до н.е.), коли на території більшості сучасних країн північно-західної Європи панували лише патріархальні культи окремих варварських кланів, принаймні на частині сучасної України, як і на частинах територій сучасних Італії, Франції і Іспанії (де тоді також існували грецькі колонії: Сіракузи, Массилія (Марсель), Кадіс...) — вже були відомі та поширювалися, принаймні серед частини її мешканців, ідеї Платона, Аристотеля і Демосфена.
У побудованих в цих грецьких колоніях театрах уже в той час грали трагедії Есхіла і Софокла, а також комедії Еврипіда. Громадяни цих колоній, які абсорбували і частину місцевого варварського населення, вже виховувалися на прикладах героїв «Іліади» та «Одіссеї» Гомера, а їхні невеликі міста-держави практикували перші форми демократичного управління. В деяких із них були висічені на кам’яних стелах урочисті присяги їхніх громадян на вірність першим зразкам конституцій цих держав.
У період свого найбільшого розквіту — з 477 по 377 рр. до н.е. — Ольвія (район сучасної Одеси) і Пантікапей (сучасна Керч) були не лише споживачами культури та ремесел Стародавньої Греції, а й основними постачальниками зерна до тодішньої могутньої афінської держави.
Для того щоб зрозуміти, які культура й філософія уже в ті роки мали вплив, принаймні, на частині теренів сучасної України, та окремі елементи яких могли згодом проявлятися в українців часів козацької держави, послухаємо думку істориків:
«...Навряд чи будь-який інший народ був так щасливо і багато наділений від природи і бога, ніж стародавні греки.
Відкриті до весілля та насолоди, із любов’ю віддаючись співу, танцям та гімнастичним управам, греки в той же час мали світлий, пронизливий погляд на природу і її явища, живе устремління до знання і палкий розум, який, будучи далеко від глибокодумкових розміркувань єгипетських чи індійських мудреців, сміливо шукав знання про речі із власного спостереження: вони були більш того обдаровані розвинутим устремлінням до суспільності та тонким розумінням краси форми.
Це відчуття прекрасного, якого ми не зустрічаємо більше в жодному із стародавніх народів, є характерним для греків і a priori ставить їх вище усіх інших народів. Греки високо цінували зовнішність, красу статі, відповідність рухів навіть у радощі чи горі, мелодійної мови, поміркованість у висловлюваннях, невимушену достойність у спілкуванні, — що найшло свій вираз у введеному ними понятті — «без прекрасного — нема і доброго»...
...Культ прекрасного у греків найшов свій прояв в їхній поезії, музиці, живопису і скульптурі, а також у філософії і науці... У тісному зв’язку з цими напрямами думок стоїть і безприкладна до того часу свобода і багатогранність у розвитку окремої особистості...
...Греки були і фізично гарно розвинуті, вирізнялись хоробрістю в бою, хитрістю і скромністю у відносинах та великим талантом в різних технічних винаходах... Їм була притаманна неабияка національна гордість: усі не-елліни сприймались ними як варвари. Ця зверхність не була схожою, водночас, ні на спокійну і холодну байдужість єгиптян, ще менш — на релігійну зверхність іудеїв до усього чужинського, але виявлялось доброзичливим гумором, який виходив із особистого світогляду...
...Греки охоче запрошували до себе чужинців, щоб впливати на них прикладом і взаємними відносинами; з іншого боку, вони не роздумуючи переймали від чужинців те, що здавалось їм вартим наслідування. Так вони прийняли від єгиптян астрономічні й математичні знання, від фінікійців — мистецтво кораблебудування, мореплавства і знання гірничої справи... Разом із тим, греки були першими, хто перестав робити з плодів своїх досліджень національну чи кастову таємницю, вони радо віддавали свої отримані результати на використання цілому світу...
...Еллінська культура була першим історичним прикладом завоювання, здійсненного не стільки силою зброї чи товарами, скільки силою духовної зверхності народу — її носія. Вона стала тим фундаментом, на якому було збудовано згодом горде величчя Риму...» («История человечества. Всемирная история», за ред. Г. Гельмонта, Т. IV, ст. 20, СПб, в-во «Просвещение», переклад з нім., 1896 р.).
Якщо ви відчуваєте певну схожість деяких рис характерів стародавніх греків із сучасними українцями, то ми вже, принаймні, знаємо, коли перші люди з подібними якостями вперше з’явились на теренах нашої країни...
Стародавній Рим став другим потужним поштовхом у формуванні фундаменту сучасної європейської цивілізації.
Увібравши в себе кращі досягнення філософії та культури стародавніх греків, римляни просунулися далі на шляху практики розбудови держави. Без римського права та історичного досвіду Риму в державному управлінні складно уявити собі основи сучасного європейського права та системи парламентаризму будь-якої розвинутої країни Європи.
Римська імперія просунулась набагато більше на захід і північ Європи, аніж це зробили стародавні греки. Вона покрила своїм цивілізаційним впливом простори сучасних Італії, Франції, Іспанії, Британії, Австрії, Швейцарії, частини територій Німеччини, Угорщини, Румунії, Болгарії.
Проте на східноєвропейському напрямку її найвіддаленішими східно-північними окраїнами залишилися лише землі Боспорського царства. Це царство було нащадком стародавніх грецьких колоній у нашому північному Причорномор’ї, і значна частина його теренів була розташована в ті часи на півдні сучасної України.
Вартим уваги є те, що на відміну від будь-якої іншої республіки колишнього СРСР, у тому числі республіки Прибалтики, тільки на теренах сучасної України, наприкінці І ст. до н. е. і до ІV ст. н. е. були розташовані постійні римські гарнізони (в Ольвії, Херсонесі й Тирі). Зокрема в Херсонесі тривалий час стояли когорти I Італійського, XI Клавдієвого та V Македонського легіонів.
За допомогою Риму колишнє давньогрецьке місто — держава Херсонес (Севастополь) — 24 р. до н. е. знову здобуло незалежність від Боспорського царства. Це місто стало адміністративним центром римського панування в усьому північному Причорномор’ї та місцем базування римської військової ескадри Мізійського Флавієвого флоту в Чорному морі (римська провінція Нижня Мізія — частина території сучасної Болгарії).
Що ж ці нові, стародавні мешканці нашого краю могли принести на нашу землю в ті далекі прадавні часи? Їхній вплив на всю територію сучасної України був вельми обмежений, але навіть і в наші часи, у середмісті стародавнього Києва, на Подолі, ще знаходять стародавні скарби, які складаються із численних давньоримських монет, датованих ІІ—І ст. до н. е. і І—IV ст. н. е.
Навіть обмежена римська присутність, переважно на чорноморському узбережжі України, не могла не залишити певного спадку на певному культурному прошарку наших далеких предків. Яким же міг бути цей культурний спадок?
«...Зверхність Риму над усім іншим світом, подібно зверхності еллінів, базувалась на духовних першоджерелах; але духовно-моральні витоки Риму сильно відрізнялись від еллінських, а тому й їхній вплив був іншим.
Рим поставав з ідеї держави, із глибокого усвідомлення та неухильного дотримання ідеї неділимості, надпотужності та величі держави. Римлянин ставив понад усе rem publicum; він усвідомлював самого себе не відокремленою особистістю, як стародавній грек, а тільки як нерозривну складову частину держави і тільки таким чином маючи право на існування, але і з тієї ж самої причини переповнений особливої величчі. Благо держави було найвищим законом, йому повинно було підкорятися усе інше: особистість, національність, культура і релігія.
Римляни не були нетерпимі до чужинських національності і культури, до чужинської віри: до всього цього вони відносились із спокійною байдужістю; але від усякого, хто прийняв римське підданство, вони вимагали безумовного підкорення ідеї держави. Тому діяльності окремої особистості були покладені більш вузькі кордони, чим у греків; особистість мала значення у суспільному житті, який був пронизаний одним єдиним духом. Але за те, у римлян розвивалась непохитна твердість у державному устрою і невичерпна життєва сила, яка направлялась однією багатоголовою, але одноголосною волею на шляху до подальшого розширення поняття держави...
У римській державі існували різні течії та внутрішня боротьба; і в них політичні задуми й форми правління були підпорядковані різним змінам, на зміну монархії приходила аристократична республіка, аристократична республіка за певних обставин могла стати демократичною, демократія поступалася місцем олігархії та цезаризму. Але всім цим смутам і змінам властива одна спільна риса: відчуття необхідності державної єдності і всемогутності...» («История человечества. Всемирная история» за ред. Г. Гельмонта, СПб, в-во «Просвещение», переклад з нім., 1896 р.).
Початок. Продовження читайте в наступних числах «Дня»
