З усіх можливих результатів саміту ЄС «Східне партнерство», який закінчився минулої п’ятниці у Вільнюсі, повтор помаранчевої революції був, мабуть, найменш очікуваним. Литва сподівалася, що під її головуванням в ЄС Україна стане на шлях входження до Євросоюзу, підписавши широку угоду про лібералізацію торгівлі. Коли український президент Віктор Янукович в останню мить вирішив не підписувати цю угоду, пославшись на тиск з боку Росії, саміт заздалегідь списали з рахунків як сумну говорильню і, що найбільш спірно, як перемогу Росії.
Сцени з Києва цими вихідними розповідають зовсім іншу, якимсь дивним чином більш позитивну історію. Натовп чисельністю більше 100 000 людей (найбільша з тих славних днів дев’ятирічної давності) відкинув заборону влади на проведення протестів і наполягає на європейській долі для України. Учасників демонстрацій зустріли сльозоточивим газом і палицями. Повідомляється про численні поранення і травми з обох сторін. Але демонстрації не затихають.
Протести не означають, що Україна об’єдналася довкола виступаючих за Європу киян, або що їх учасники змусять Януковича і його уряд піти у відставку або зробити розворот на 180 градусів. Країна у своїх пристрастях розділена на захід і схід, і така ситуація склалася з моменту отримання Україною незалежності. Київ, який раніше стояв між заходом і сходом, зараз більше схиляється до заходу завдяки його новому середньому класу.
Протести означають, що у Вільнюсі зовсім не повністю було втрачено перспективу руху України в західному напрямі, і що без боротьби її прихильники не здадуться. Це має слугувати деякою втіхою для Брюсселю, який, схоже, відступив і зализує отримані рани. Це також дає деякі вказівки на те, що ЄС має робити далі.
Як би не вчинив Євросоюз, він має уникати помилок останніх місяців. Якщо Москва жорстко натиснула на Україну, щоб та зробила остаточний і певний вибір між її Євразійським союзом і зближенням з ЄС (через Східне партнерство), то це частково пояснюється тим, що і Брюссель так само ставив аналогічні умови за принципом — все або нічого. Незрозуміло, чим це було викликано: нерозумінням українських реалій або тим, що було багато інших відволікаючих моментів — від кризи євро до виборів у Німеччині. Але наполягаючи на підписанні угоди і встановивши як останній термін кінець листопада, Брюссель зажадав чогось такого, на що Україні спочатку було важко погодитися.
Річ не у тім, що Янукович налаштований проросійськи, хоча саме так на нього дивляться на Заході, всупереч його прагненню до зближення з ЄС. Мабуть, причина в тому, що Україна ще не повністю усвідомила свою пострадянську ідентичність і в недостатній мірі відмовилася від економічних зв’язків радянської доби. Є вперті факти, які говорять про те, що зараз Україні недоцільно спалювати мости, що сполучають її з Москвою, — адже ЄС навряд чи зможе відшкодувати Україні те, що вона втратить.
ЄС навідріз відмовиться від пропозиції Януковича скликати тристоронню комісію у складі України, ЄС і Росії. Неофіційно він вже це зробив. Запрошувати до участі Росію означає визнання Брюсселем того, що Москва може цілком легітимно впливати на його рішення, і що Україна це не суверенна держава. Це цілковито неприйнятно. Але якщо шукати компроміс, Росію все одно доведеться залучати. Можливо, під прапором євразійського Митного союзу, якщо не під її власним. Або ж пошуки компромісу можна організувати в рамках регулярних і часто-густо беззмістовних самітів Росія—ЄС.
Проблеми практичного характеру не є нездоланними. Зараз Росія є членом Світової організації торгівлі, і Москва з Києвом все активніше намагаються привести свої норми і правила у відповідність із стандартами ЄС. Тому дуже непереконливими здаються російські твердження про те, що завжди будуть певні сфери регулювання і тарифів, для яких членство в обох організаціях є несумісним.
Насамперед, ритм нових переговорів має бути набагато спокійніше. Лихоманка останніх місяців нікому не потрібна. Можливо, навіть є сенс дочекатися наступних президентських виборів в Україні, які відбудуться на початку 2015 року. Тоді передвиборну боротьбу можна буде організувати з питання приєднання до Європи. Але заради інтересів самої України будь-яке рішення має передбачати проміжну схему, яка дозволяє їй перебувати в обох таборах. Холодна війна, коли Україну можна було вважати трофеєм і боротися за неї, закінчується.
The Financial Times, 1 грудня 2013, переклад ІНОСМІ.Ru
