Ще зі шкільних років ми знаємо Шаміля (1798—1871) як легендарного вождя народів Кавказу, який чверть століття — з 1834 по 1859 роки — очолював збройну боротьбу за волю проти російських поневолювачів. Але є й інший, не всіма знаний Шаміль.
Закінчивши медресе (духовну школу), Шаміль заходився визбирувати у найвіддаленіших аулах пісенні скарби рідного народу, епічні шедеври про мужніх горців, романтичні легенди з уст учених кадїїв, мул та простолюду. Його вражало поривання народу до знань, і щоб реалізувати свій намір, заполонити рідні простори мережею світських шкіл, Шаміль вивчає педагогічний досвід європейців, удосконалює граматику дагестанської мови, прискіпливо студіює логіку, риторику, арабську словесність. У двадцятирічному віці він починає вивчати філософію, засади законодавства. Шаміль із такою потужністю засвоював різні види юриспруденції, що не мав собі рівних в усьому кавказькому регіоні.
1834 року третім імамом (правителем) Дагестану і Чечні став Шаміль. Особиста хоробрість, непримиримість у боротьбі та красномовність створили йому популярність серед горців. Звільнивши рабів і кріпаків ворожих йому князів, Шаміль ще більше укріпив своє положення. На початку 1840 років йому вдалося спричинити ряд поразок російським військам...
Але не будемо переповідати про подальшу військову і політичну діяльність імама, вона загальновідома. Нагадаємо лише про її трагічний кінець.
25 серпня 1859 року головнокомандувач кавказької армії генерал Баратинський телефонував імператорові Олександрові ІІ: «Гуніб взято. Шаміль у полоні».
Через кілька днів надійшла відповідь: «...Государь император высочайше соизволил: взятому в плен Шамилю назначить местом жительства г. Калугу и учредить за ним постоянный и бдительный надзор».
У листопаді 1868 року прийшло в Калугу «Высочайшее соизволение о перемещении Шамиля с семейством в г. Киев и 25-го числа сего месяца он отправился на место свого нового жительства».
* * *
Ось так і закинула зла доля Шаміля до золотоверхого Києва. Тут він жив у будинку №2 Кріпосницького провулку. Тут із печерських пагорбів він любив спостерігати за могутньою течією Дніпра...
Тут, у Києві, Шаміль вивчив напам’ять Шевченків «Заповіт», ознайомився з іншими творами поета, закохався у нашу співочу мову, наполегливо вивчав її...
Твори Шевченка, зокрема його поема «Кавказ», повертали Шаміля туди, де «За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі...»
Шаміль пильно придивлявся до народу, серед якого йому довелося жити. Дивувався, певно, імам надлюдському терпінню талановитих «малоросів» — чому так довго тягнуть московські кайдани? Чому Шевченка — співця знедоленого народу, автора поеми «Кавказ», заслали на десятилітню каторгу аж у безводні степи Казахстану, а його, що знищив кілька російських армій, — до Києва? Чому?..
Відповідь Шаміль шукав у Корані, Біблії, творах Шевченка. І не знаходив... У пошуках істини він поїхав до Мекки...
Із повідомлення жандармського полковника Смирнова: «Шамиль, 3-й имам Дагестана и Чечни, умер в 1871 году на пути в Мекку, в Медине (Аравия)».
* * *
Нині будинку, в якому жив у Києві Шаміль, вже давно немає. Збереглася лише пам’ять про нього на меморіальній дошці з його барельєфом і написом дагестанською та українською мовами: «Тут був будинок, де у 1868—1869 рр. жив один із засновників дружби українського і дагестанського народів, національний герой Дагестану Шаміль». Та вкарбовано в нашу пам’ять і свідомість поетичні рядки Шевченка: «І вам слава, сині гори, // Кригою окуті, // І вам, лицарі великі, // Богом не забуті!»
Сучасні можновладці Росії, як і двісті років тому їхні попередники, так і не спромоглися зрозуміти суть істини: з чеченцем, інгушем, дагестанцем можна знайти спільну мову, але поставити їх на коліна ніколи і нікому не вдасться. На їхніх знаменах пломеніють Шевченкові слова: «Борітеся — поборете!».
