Так називався один з документальних фільмів каналу Бі-Бі-Сі про природу. Його центральна думка — нішу живого організму в середовищі визначають темпи руху й обмінні процеси. Стриж і черепаха не підозрюють про існування один одного, адже їм ніколи не судилося перетнутися у просторі й часі. Швидкість розділяє і нас, людей з неоднаковими динамічними параметрами функціонування. Одна людина за сім годин може перетнути океан, а інша — добратися з села до обласного центру. Це не лише порівняння темпів лінійного переміщення, а й властивість світовідчуття. Є чимало людей, які за один робочий тиждень бувають у кількох країнах. Живуть в одній, працюють в іншій, а дорогою проїжджають третю. Скажімо, словаки, що працюють у Німеччині. Мобільність додає їм упевненості в можливостях професійної реалізації. Але не відволікаймося від швидкості.
Коли я починав працювати в газеті, на випуск ішло три дні, перш ніж великій ротаційній машині з відлитими з олова й свинцю «шпальтами», давали команду «У друк». Тоді найважче було передавати тексти. Якщо телетайпного вузла не було поблизу, доводилося шукати телефон і кричати в слухавку по складах фрази репортажу. Процедура здається настільки ретро, що сумніваєшся в даних свого паспорта. Зараз з одним смартфоном у кишені можна переслати тексти й знімки за одну мить куди завгодно. Але почекаймо з констатацією очевидного прогресу. У сферах фізичних швидкостей на просторах нашої країни він ледве відчувається. Сорок років тому з Одеси до Львова я добирався 12 годин. Зараз стільки ж, на тому ж потязі. Автомобілем ще більше: шкода його бити на ковбанях, і замість прямої зруйнованої дороги обираєш об’їзну, «єврофутбольну» — через Київ. Виходить, інформаційні технології, що скрізь змінюють світ, у нас не пов’язані з укладанням асфальту. Так, ми користуємося плодами науки, реалізованими Білом Гейтсом і Стівом Джобсом, але самі нічого не зробили для поступального виходу з відсталості. Важко пояснити, чому за стільки років ми не змогли прокласти придатну для їзди на швидкісних машинах дорогу з Одеси до Львова, адже 50 км на годину й полуторка вичавлювала. Про сполучення між малими населеними пунктами годі й казати. Боюся, тут не в політиці й економіці справа. Час, що знадобився Моїсею, щоб перетворити рабів на людей, ми, мабуть, витратили не за призначенням.
Інколи здається, мобільні телефони, комп’ютерні можливості й інші технологічні новації в нашій країні існують для окремо взятих сфер, не пов’язаних зі звичайним життям. По довідки в контори як ходили, так і зараз ходимо, заповнюючи прив’язаними мотузкою кульковими ручками бланки й формуляри. Конторам наші «є-мейли» не потрібні, їм «особу» подавай у черзі, як було заведено в часи стряпчих і повірених у справах з гусячими перами за вухами. Якщо влада цікавиться віртуальним світом, то не для скорочення черг. Не може позбавитися звички контролювати. Матеріальне освоїла давно, духовне прагне підім’яти, тепер черга за невідомим, цифровим.
Кожен із нас інколи ототожнює державу з великими київськими будинками, де працюють немаленькі донецькі начальники. Але частіше з тим, що поруч: відділенням міліції, поліклінікою, пенсійним фондом, податковою інспекцією. Тут сучасні способи комунікацій потрібні лише для того, щоб одним вести облік, а іншим — телефонувати з черги, переносячи свої термінові справи через неквапливість бюрократичного апарату. Півстоліття тому держава (зокрема відомства й преса) зобов’язана була розглянути звернення громадянина протягом 10 днів. Зараз закон дозволяє зволікати до місяця. Дійсно, ми живемо з різною швидкістю залежно від географічного й відомчого положення. Повторюся, на подолання дистанції між селом і райцентром в обидва кінці (в середньому 100 км) людина може витратити день. Немає доріг і немає нормального транспортного сполучення, особливо в глибинці. Житель мільйонного обласного центру за цей час з’їздить до столиці й назад. Киянин за ті самі 12 годин долетить до Пекіна або Нью-Йорка. На віддаленість провінції від цивілізації накладається діловий, культурний, а отже й ментальний відбиток. Ми звикаємо не економити головний ресурс людського життя — час. Він мляво плине в обласних містах і майже зупинився в районних. Народ метушиться лише на ринках, вокзалах і в лікарнях, а в інших місцях нічого не відбувається. Кому не знайома фраза: «Почекай, цю проблему треба вирішувати після виборів!» Вона як резолюція на всіх проектах модернізації країни останнього десятиліття. Не держава, а зал очікування. Сидимо, очікуючи, коли на старі рейки подадуть швидкісний «хюндай», що не дає гарантії виграшу часу в дорозі, але випереджає аналоги за закупівельною вартістю й ціною на квитки. Ці «хюндаї» для людей перетворилися на притчу во язицех і є ілюстрацією державного ставлення до часу й простору. Там, де треба прискорювати процеси, система гальмує, а де треба дотримуватися графіків, термінів, планувати наперед, її інертне тіло зненацька зводиться на диби й нетерпляче б’є копитом.
На перехід від президентської до парламентської моделі управління європейським країнам знадобилися десятиліття, деяким століття. Ми за кілька років встигли туди й назад змотатися: піти від єдиноначальності до колегіальних форм, потім кинути все й повернутися в монархічний абсолютизм. На таких віражах і льотчика знудить. Зміни до податкових кодексів скрізь запроваджують поступово, щоб дати підприємцям час на адаптацію. Тут українська швидкість б’є всі рекорди. Учора сплатив податки, але спати спокійно не дадуть: уранці прокинешся боржником, за новими правилами, ухваленими позавчора. Уся система привчена швидко забирати й повільно віддавати. Мобільний оператор за хвилину після розмови зніме гроші з рахунку. Коли ви доведете його помилку в розрахунках, борг повернуть за тиждень. Тривалі процеси праці — не в тренді, скрізь переважають миттєві результати збагачення. Наші винороби навчилися робити трирічний коньяк за 45 днів. Віддали нудну витримку закордонним компаніям, за собою залишили блискавичне — розлив по пляшках. З усіх культур ми вирощуємо лише ті, що дозрівають за сезон. Нехай поляки чекають, коли виростуть яблуні й груші, нам ніколи, нам простіше змусити народити за місяць дев’ятьох вагітних...
Оперуючи термінами зі згаданого фільму Бі-Бі-Сі, визначаємо наш спосіб існування: українська держава досягла найвищих швидкостей у метаболізмі, за рахунок скорочення нервової й м’язової діяльності. Це виглядає, як перебування в летаргічному сні з невгамовним бажанням щогодини їсти й пити. Різні швидкості одного й того ж життя. Вони підштовхують нерухоме тіло до пробудження й діяльності. Час розплющити очі й повернутися з того, що англійці називають future in the past у наш сьогоднішній, дасть Бог тривалий час! Надія є, адже «заходилися вже будити».
