Результати останніх соцопитувань свідчать, що непідписання Угоди з ЄС і Євромайдан підвищили рейтинги двох опозиційних політиків — Віталія Кличка й Петра Порошенка. У Арсенія Яценюка рівень народної підтримки знизився. Проте примітніше те, що на тлі протестів і політкризи зріс рейтинг Віктора Януковича. Згідно з грудневими даними «Социс» і «Рейтинг», нинішнього главу держави підтримують 20% усіх опитаних (у жовтні було 18%), і 29% тих респондентів, які взяли б участь у виборах (жовтневий показник — 24%). Аналогічна ситуація зі зростанням рейтингу спостерігається і в Партії регіонів.
Зрозуміло, що зміцнення електоральних позицій Януковича й ПР сталося за рахунок підйому «синьо-білих» настроїв на Південному Сході. І передусім у цій ситуації слід відзначити чинник непідписання Угоди про асоціацію, який, судячи з усього, повернув президентові та його партії переконано проросійських виборців, що відвернулися від «регіоналів» торік через активну єврориторику з боку влади. Але навряд чи лише цим пояснюється досить-таки значне, з погляду короткострокових тенденцій, рейтингове зростання Януковича та його команди. Очевидно, що свою непряму роль тут зіграв і Євромайдан. Іншими словами, євромайданівський рух, як свідчать цифри, не лише мобілізував опозиційних виборців, зокрема прибічників Кличка й Порошенка, а й послужив для контрмобілізації південно-східних прибічників президента й Партії регіонів.
Виходячи з цього варто визнати, що потенційно довгограючий Євромайдан, хоч би які загрози він ніс для влади, до певної міри вигідний Банковій. З одного боку, активізація протестного руху в Україні може навіювати президентській команді тривогу за свої владні позиції; але з другого боку, євромайданівська хвиля непрямою дією створює для Януковича непогані умови, щоб зберегти свою владу після 2015 року. Адже в південно-східних регіонах прихильників президента та ПР за останні роки не побільшало, а навпаки — стало значно менше. Якщо взяти для прикладу Донбас, то регіонально-патріотичний стимул «за своїх» у політичному повітрі шахтарського краю явно охолов. Але в той же час паралельна мотивація «проти чужих» ще не зовсім охолонула, і Євромайдан — не без допомоги характерної інфокартини, що створюється провладними ЗМІ, — розбудив, ймовірно, у багатьох громадян з південно-східних областей політемоції 2004—2005 років. (Задля справедливості слід сказати, що подібне просліджується й у опозиційних суспільно-інформаційних колах). До речі, на вулицях Донецька й у міському громадському транспорті тепер частіше можна почути критичні розмови про політику, а їхній зміст відсилає до регіонального дискурсу дев’ятирічної давнини.
Таким чином, на наступних президентських виборах серед жителів Південного Сходу цілком імовірним є значний відплив голосів «за Януковича», але водночас влада може розраховувати на серйозний електоральний приплив тих південно-східних громадян, які в особі нинішнього гаранта проголосують «проти Євромайдану» (за старою аналогією — «проти помаранчевих»). Хоч би як там було, разом із зазначеними перспективами саме в Донецьку поки що не спостерігається жодних загрозливих сепаратистських забруднень політатмосфери. На основі бесід автора з дончанами наприкінці грудня можна зазначити, що нині для жителів шахтарської столиці цілком природним є виступати проти Євромайдану, але при цьому щиро підтримувати єдність і цілісність України. Тобто ситуативне все-таки не наступає на стратегічне.
Ще одним головним болем для команди президента в південно-східних областях, й Донбасі зокрема, останнім часом можна було вважати прогресуючу політапатію. У цьому сенсі євромайданівський тренд, звісно, став тим шумом, що неабияк потривожив засинаючу політичну свідомість Південного Сходу. Повернення інтересу до політики в цих регіонах грає, звісно, на руку «синьо-білим». Оскільки, повернувшись у політреальність, виборцеві знову треба визначатися, з ким і за кого він, хто «свої», хто «чужі» й т.д. Опозиція для багатьох південно-східних громадян як і раніше залишається невідомою, незрозумілою й далекою. І, незважаючи навіть на соціально-економічні розчарування в політиці «регіоналів», у жителів Південного Сходу на поверхню політсвідомості знову можуть виходити ті самі регіонально-патріотичні мотивації 2004—2005 років.
Те, що Банкова отримує непрямі рейтингові дивіденди від Євромайдану, який, за словами Яценюка, має достояти до президентських виборів, безумовно, ще не свідчить про те, що влада бере участь у прихованій організаційно-фінансовій або політтехнологічній підтримці протестного руху (наприклад, дозволяючи йому розвиватися в певних межах). Але як мінімум можна говорити про те, що в Україні принцип «розділяй і володарюй» продовжує допомагати одночасно й владі, й опозиції заробляти свої політичні очки.
«Євромайданівські події, на мій погляд, викликали у жителів Південного Сходу суперечливі відчуття, — коментує донецький історик, громадський активіст Валентин КРАСНОПЕРОВ. — З одного боку, Янукович не виправдав надій переважної більшості тутешніх жителів. З другого — вони не сприймають опозиційні посилання з вимогою зміни влади. Розуміючи ризики й не маючи якісної альтернативи, південно-східні виборці не хочуть ризикувати, і хоч і без колишнього ентузіазму, але повертаються все-таки до старого вибору. Проблему підігріває відсутність у опозиції спільного концептуального бачення зміни державної системи. Саме акцент на зміні влади є в цій ситуації серйозною перешкодою. А слід було б робити наголос на якісному переформатуванні політсистеми. На Південному Сході теж не хочуть жити в умовах беззаконня, але в особі нинішньої опозиції тут мало хто бачить альтернативу «регіоналам». Альтернативу, яка може запропонувати реальні механізми, а не лише самі заклики змінити владу. Вочевидь, тут свою роль має зіграти громадянське суспільство. Виходячи зі свого спілкування зі східноукраїнськими виборцями, можу сказати, що сьогодні багато хто з них готовий підтримувати альтернативні громадянські проекти, які пропонуватимуть конкретні способи боротьби з беззаконням.
Євген СЕРЕДА, політолог, журналіст, Донецьк
