За два місяці державного опору народній волі тіні забутих предків відбилися у вітринах і вікнах київських вулиць. Часи Переяславської ради, вольного запорозького духу, коліївщини й Крут спресувалися в груду сучасних тривог, надій і сумнівів. Він дере в горлі, як пил Чорнобиля, і виїдає очі сльозами батуринського відчаю. Він — наша дума про Україну. Що ж буде з Батьківщиною? Питання, що завмерло у вустах мільйонів. І інше, конформістське, але настільки ж чесне: що буде з нами?
Тепла зима відступила перед щитами людей у плямистому камуфляжі, що стали стінкою навпроти таких самих, у штатському. Вітер зі сходу нагнав холоду. На білій київській бруківці — тіла убитих. Здається, те, що відбувається в місті, нереальне або, в крайньому випадку, постановка режисера, котрий вирішив зняти фільм за Булгаковськими романами в сучасних декораціях. Насправді, силуети жертв на снігу, обриси не постановочних, а вже розгорнутих сцен громадянської війни.
Які ж сили, які люди й думки викликали трагедію, додавши до нашої історії боротьби ще одну криваву сторінку? Не сумніваюся, вона стане новим приводом суперечок з риторикою про те, хто «почав першим», але не матиме сенсу, як будь-яка спроба з’ясування залежності людського життя від політичної доцільності. Це не просто слова, а досвід нашої цивілізації, відомий з часів Нерона, коли його ідейний противник Марк Анней Лукан розітнув собі вени, протестуючи проти громадянської війни й деспотії. Не боги й не фатум викликають потрясіння, а зрада й пожадливість, сказав поет дохристиянського світу. Скільки було підтверджень його словам за минулі тисячі років, ми всі добре знаємо. Зрада означає зневагу обов’язку, вірності присязі, зобов’язанням, наданій довірі. Хроніка стрімких подій перетворення мирного Києва на військову фортецю змушує говорити про зраду батьківщині й відступництво без пафосу. Просто зараз так чинять люди.
Наш істеблішмент, тобто персони на посадах міністрів, губернаторів, 450 депутатів Верховної Ради, президенти різних років, глави громадських організацій і професійних союзів, словом, тисячі персон, які можуть і мусять впливати на події в країні, на два місяці зникли з поля зору. Хтось позначив себе прес-конференцією, хтось виходом на барикади або присутністю в телеефірі, але окрім Віталія Кличка, Андрія Парубія, Петра Порошенка, Арсенія Яценюка й Олега Тягнибока й ще кількох політиків, на вируючих вулицях ми не бачили обраних нами й призначених не з нашої волі. Президентська вертикаль і еліта, що перетинається з нею, прикрилися Віктором Федоровичем, довіривши йому одному розрулювати створене колективно. Це був перший і головний крок до прірви. Адже хоч би що там казали про повноту влади, зосередженої в одних руках, вона не означає концентрації звуків в одному роті та єдиної думки в усіх головах. Дефіцит у суспільному діалозі, який ми відчували всі роки правління Януковича, за останні місяці перетворився на плацдарм ворожнечі. Мовчання людей з діючим мовним апаратом завжди небезпечне. Варто в сім’ї припинити спілкування, через кілька днів у будинку запанує гнітюча атмосфера. У ній будь-яка провина, будь-яка брехня руйнівна. А ми у великій країні, з мільйонами людей різних переконань, рівня достатку й культури влаштували грандіозну мовчанку, де люди розкривають рот лише для брехні й власного вихваляння. Наче повернулися в ранній палеоліт, де жести, виття й гарчання виражають емоції, а перші слова ще не зачіпають свідомість. Катастрофа загальна, хоч би до якого табору ми відносили себе.
Надзвичайні заходи, про які сьогодні пишуть маленькі й великі люди, ще більше затягнуть зашморг безмовності на шиї країни. Зазнають збитків компанії зв’язку й комунікацій, власники малого й середнього бізнесу, чиї кафе й торгівельні точки залишаться без людей, у всього ділового світу в договорах почне працювати пункт про форс-мажорні обставини, на які спишуть усе що завгодно, зокрема й масові звільнення. Але хто скаже, куди підуть звільнені від праці й відрізані від інформації? Ви помітили скільки на вулицях молоді? На Майдані і його антиподі. Що спільного у цих хлопців окрім віку й одягу? Одні й другі не мають перспектив і майбутнього. Система, збудована в Україні, й система, запропонована Януковичу Путіним, не перетворить майданівців на господарів свого життя й «тітушкам» не дасть благополуччя. Надзвичайний стан лише збудить у них надію перемогти безнадійність і додасть романтичним метанням гранат. Адже за кожним з тих, хто воює, — правда. Запитаєте в тих, хто тримає в руках М-16 і АК-47, усі мужні патріоти: палестинці, чеченці, серби, сомалійці... Борони боже додати до списку українців.
У світі нас вважатимуть дикунами, й лише Роберту Мугабе в далекому Зімбабве Микола Янович, якого вже не пустили на форум у Давосі, зможе пояснити «плани уряду». Тим, хто заховав трупи в шафі, не в Давосі надають слово для свідчень.
Чи зуміємо ми змусити владу говорити з народом, політиків і нас — один з одним, від цього залежить мир у країні та її цілісність. Зараз десятки громадських організацій і людей, що переймаються долею України, звертаються зі зверненнями до народу й міста. Кримські татари їдуть до Києва на Майдан, єврейські общини виступають за припинення кровопролиття, колишні керівники спецслужб попереджають своїх колег дотримуватися законів. Внутрішня й міжнародна реакція на розв’язане в Києві насильство зростає. Але її, як і раніше, не сприймає Віктор Янукович. Він виявився у низці правителів, які не бажають дослухатися до здорового глузду, керується лише йому відомими міркуваннями й невідомими нам мотивами. В історії такі випадки трапляються. Років десь сто п’ятдесят тому баварський король Людвіг II купався в розкошах і постійно будував собі палаци один багатший за інший. Поряд із замками король створював «казковий» ліс, де мали бродити павичі з дивовижними звірами й текти рукотворні річки. Міністрів, які наважувалися урізувати його безумні витрати, король проганяв. Але одного дня, коли в скарбниці Баварії не залишилося ні гроша, придворні оголосили свого короля божевільним. Знайшли в собі мужність при абсолютизмі. Відоміший нашій історії російський самодержець Микола II теж ніяк не бажав обмежувати себе у забаганках і можливостях. Що йому варто було вчасно почути свій народ і розумних людей у імперії? Може, й не було б тоді радянської влади... У сучасній цивілізації подібна несприйнятність до вимог суспільства трапляється рідко, хіба що на периферії, у відсталих країнах. Де ж ми опинилися, якщо після чисельних форумів у смокінгах за розмовами з шампанським про світле майбутнє опинилися в багнюці середньовіччя з намірами палити й вбивати? Чи не тому, що мовчки брали під козирок, і лакейське «чого бажаєте» зробили основою панського становища? От і отримали лідерів із зашитими ротами й прислугу в погонах. Хоч що їм накажи — усе виконають холопи у великих чинах.
Але перед лицем загальної небезпеки час уже струсити чиновницьке заціпеніння. Існує кілька проектів запобігання війні й виходу з кризи. Вони запропоновані не опозицією й не Майданом, а компетентними фахівцями. Невже не можна набратися сміливості й змусити правителів розглянути ці документи, почати говорити з народом. Цього не може зробити сам народ, який якщо вже входить до палаців, то не для того, щоб умовляти господарів посунутися. А тим, хто володіє доступом до кабінетів влади, хто сам при ній цілком або частково, саме час подумати про свої моральні зобов’язання. Підніміть йому або собі повіки, розплющте очі! Говоріть! І не лише з опозицією в особі одного з лідерів парламентських фракцій, а й з представниками «Правого сектора». Говорити треба всім, окрім гранат і рушниць снайперів. Для них нехай настане час тиші.
