— А хто у вас тут головний?
— Не знаю.
— Як не знаєте! Вас же хтось поставив тут чай та бутерброди готувати.
— Ніхто не ставив. Я сама прийшла і готую.
— Як так самі прийшли? Такого не буває.
І чого причепився? Підозрілий, недовірливий такий. Але роздумувати над сумнівами громадян ніколи. Люди несуть пакети, мішки, коробки. З їжею, одягом, ліками, сигаретами.
Та я б і сама не повірила, коли б на власні очі не побачила, як на порожньому місці прямо посеред Українського дому, захопленого вночі майданівцями, з нізвідки виросла кухня: з гарячим супом, домашніми котлетами, налисниками та варениками. Все одно, якби посеред Лувру вам запропонували б тарілку борщу.
Я взагалі зайшла ненадовго. Практично проходила мимо. Хотіла запропонувати допомогу в роздачі бутербродів, носити чай на передову. Зайшла — а там мурашник. Жінки в рожевих гумових рукавичках драять підлогу. І якось відразу відчувається, що вони із стажем у цій справі і їм подобається. Дівчина з чорними руками пробігає повз мене. «Дайте ганчірку. Немає? Тоді будь-яку ємність. Мазут там зібрати треба». І прямо руками його загрібає. Звідки там взявся мазут — незрозуміло. Молоді хлопці чаклують над вибитими вікнами. І ті самі собою заволікаються. Роблять будівельні риштування з підручного матеріалу. Комусь в око скло потрапило. Прибіг медпрацівник. Виявилося, фальшива тривога.
А в мішках із їжею — безлад. Дівчина та жінка з діловим виглядом перекладають пакети. А мені такий вигляд дуже личить, стала третьою. На двох столах, які, можливо, використовуються в Українському домі під час виставок, ми і виставили: гарячі пиріжки з горохом, снікерси та бутерброди з салом.
А потік людей з пакетами — нескінченний. Люди вже набили руку після Будинку профспілок. Несуть відразу все готове: бутерброди, хліб нарізаний, гречку зварену. Видно, що люди зі стажем. Вони обгортають гарячі страви покривалами. Просять повернути хоча б одне. «А то мені обгортати буде нічим наступного разу». Винахідлива бабуся в бідончику гречку принесла. І баночки півлітрові, щоб гречку туди пересипати. Я хвилин десять пересипала гарячу кашу одноразовою чайною ложкою в банки під пильним оком старенької — бідончик треба було повернути. Ображати бабусю не хотілося.
А ще оголомшили мішком з волоськими горіхами... нечищеними. Ну, може вночі, кому нудно буде, розколить. А може, це на озброєння передали.
Потім іще й качку принесли... заморожену. А у нас навіть чайника спочатку не було — чай з Будинку профспілок у бутлях пластмасових носили. Сподіваюся, качка знайшла свою долю в наметах із казанами. Була у когось на вечерю качка з апельсинами.
І про чай у пластмасових бутлях. Хлопець у масці, звичайно, лекцію прочитав про температуру, пластмасу та токсини. І я це все розумію, тільки ж чай брати нізвідки, а люди зігрітися просять. Довелося заспокоїти свою совість тим, що чай швидко розлили, не встиг ввібрати в себе некорисностей.
А потім прибігла дівчина Іра. Нервова трохи, тому що не пам’ятає, коли останній раз спала. Швидко поставила двох хлопців завідувати складом продуктів (у гардеробі), нам столи поставили. Простір обгородили, охорону — щоб на кухню ніхто зайвий не заходив. Усім рукавички і маски — санітарно. Чіткий розподіл праці. Чай із булочками — на барній стійці. У нас — перше, друге, бутерброди. А кожну годину хлопець у зеленому камуфляжі ввічливо запитував: «Готові бійців прийняти?» І ось тоді розумієш справжню цінність конвеєрного виробництва. Один — на каші, інший — котлетами завідує, третій — повелитель салатів. За вареники билися — «аж надто вони у вас гарні».
Я стільки всього смачного в одному місці в житті не бачила. З вигляду принаймні смачне. Скуштувати — часу немає. Але людям подобається. Чоловік інтелігентний, з бородою, в круглих окулярах: «Можна ще котлетку, будь ласка. Годують краще, ніж у ресторані».
Дівчина підійшла, питає: «Вам волонтери потрібні? Я можу в усі будні, — і сумно так, — але лише ввечері, після роботи».
А довкола замітають, підлогу миють, і хлопці в масках і касках щось лагодять, носять. Хоч і в масках, усе одно видно, що красиві. Вони ще в проміжках нам встигали банки з варенням відкривати (люди закручують добротно, щоб ворогам варення не дісталося). І всі одне із одним знайомляться. Тільки запитують, ні, не ім’я, а звідки приїхав. Виявилося, вся Україна на чай завітала.
