Цього вівторка національна збірна України з футболу фактично припинила боротьбу за право виступити у фінальній частині світової першості 2014 року у Бразилії. Домашня поразка від Чорногорії залишила нашу команду із двома очками із девяти можливих і виключно теоретичними шансами хоча б на друге місце у групі. Сказати, що це було шоком, це нічого не сказати. Після без перебільшення сенсаційної нічиєї збірної України у стартовому матчі відбірного турніру проти Англії, вітчизняне футбольне співтовариство поквапилося записати команду тренера Олега Блохіна до фаворитів відбору, а здобуття шести очок у поєдинках із, як здавалося, заздалегідь слабшими за нас Молдовою та Чорногорією, вважалося справою техніки. Як з’ясувалося, такі оптимістичні прогнози були не просто помилковими, а просто фантастичними. Замість шести очок команда України набрала у двох матчах лише одне, та й це очко цілком могло бути втрачено, якби не вдала гра воротаря Андрія П’ятова, який виявився чи не єдиним українським футболістом, до гри якого немає ніяких претензій. Невдачі у спорті, зокрема і у футболі, трапляються із усіма. Від поразки не застрахована ніяка, навіть найсильніша у світі футбольна команда. Але одна справа — невдача, а друга — повна безпорадність. То що ж сталося із футболістами, яких ми усі ще у вересні ледь не носили на руках? Не думаю, що причина у відсутності на тренерській лаві наставника команди Олега Блохіна, який через стан здоров’я не зміг допомогти команді. На жаль, із нашими футболістами не сталося нічого. Усі вони здорові та готові грати за свою національну збірну щосили. А ось грати добре, вони, як тепер зрозуміло, просто не вміють. Любов, як відомо, сліпа. Тож і засліпили нам усім очі кілька вдалих епізодів у виконанні футболістів збірної України. В останніх шести матчах таких епізодів було два. Перший — у грі проти Англії на Євро-2012, коли арбітр помилково не зарахував забитий українцями м’яч. Другий — у грі проти тієї ж Англії вже у Лондоні, коли Євген Коноплянка забив англійцям красивий гол. Саме із цих двох епізодів ми і зробили висновок щодо великого потенціалу збірної України. Спроби повернути усіх з небес на землю і нагадати, що після 11 червня, коли наші обіграли Швецію на Євро-2012, команда забила лише один м’яч, були марними. Навіть найменший натяк на критику сприймався як спроба завадити нашій збірній плідно готуватися до вирішальних матчів. Тепер, коли готуватися можна вже до наступної першості світу, гадаю, вже можна назвати речі своїми іменами. Або назвати імена футболістів збірної України (усіх за списком), чий рівень гри став непристойно низьким і навряд чи здатний найближчим часом істотно зрости. Гравці нашої національної команди знаходилися в останні роки у такій собі оранжереї, де над ними трусилися, як над екзотичними квітками, оберігаючи він найменшого вітерцю. Невиразній, а часом просто поганій грі команди завжди знаходились виправдання, які йшли разом із гаслом «підтримати команду». Підтримати можна. Хто проти? Понад п’ятдесят тисяч людей з’їхалося цього вівторка до Києва аби підтримати збірну у грі проти більш ніж скромної Чорногорії. І що ці люди побачили? Жодного небезпечного удару по воротах суперника? Ганебну симуляцію з боку окремих гравців, які після кожного зіткнення із суперником картинно «помирали» на полі? Невміння організувати і довести до завершення хоча б одну комбінацію? Бійки між футболістами збірної між собою просто на полі? Обмежимо цей перелік і подумаємо, що робити далі? Продовжувати казати, що все у нас добре, зазвичай вже зображаючи поразки як перемоги? Шукати «крайніх» у вигляді окремих гравців чи тренерів? Посилатися на упередженість арбітрів? Увесь названий арсенал пояснень наших футбольних поразок, не маю сумнівів, використовуватиметься і надалі. Тому що подивитися на стан справ в українському футболі неупереджено і визнати цей стан вкрай незадовільним ніхто ні тепер, ні у найближчому майбутньому не наважиться. Не кажучи вже про реальні кроки для порятунку тих залишків масового всенародного футболу, який колись давав Україні футболістів світового класу.
