Чи замикається Америка в собі і стає ізоляціоністською? Це питання було поставлене мені провідними особами у сфері фінансів й політики на недавньому Всесвітньому економічному форумі в Давосі, а також за кілька днів на щорічній Мюнхенській конференції з безпеки. У своєму красномовному виступі в Давосі, державний секретар Джон Керрі дав однозначну відповідь: «Далеко від ізоляціонізму, США пишаються тим, що з пильною увагою стежать за ситуацією у світі». Проте питання залишається в силі.
На відміну від настрою в Давосі кілька років тому, коли багато учасників прийняли економічний спад за довгостроковий спад Америки, переважаючою думкою цього року було те, що економіка США відновила велику частину своєї основної сили. А економічні песимісти зосередилися на раніше модних ринках, що розвиваються, таких, як Бразилія, Росія, Індія і Туреччина.
Стурбованість ізоляціонізмом США підживлюється нещодавніми подіями. По-перше, Америка досі відмовляється від військового втручання у Сирії. Потім, є виведення американських військ з Афганістану. І скасування поїздки президента Барака Обами до Азії восени минулого року у зв’язку з внутрішньополітичною безвихіддю у конгресі США і подальшим крахом уряду, не вразило керівників цього регіону.
Дійсно, враховуючи час і подорожі, які Керрі приділяв Близькому Сходу, багато азійських лідерів уважають, що фірмова зовнішня політика Обами — стратегічна «зміна балансу» в бік Азії — вже видихається, навіть притому, що напруженість у відносинах між Китаєм і Японією, що очевидно в заявах їх лідерів у Давосі, продовжує зростати.
Особливо скандальною з погляду «Давосу» стала нещодавня відмова Конгресу у схваленні реформи і рефінансування Міжнародного валютного фонду, хоча цей план, який не став би істотним тягарем американським платникам податків, був погоджений кілька років тому Великою Двадцяткою під керівництвом Обами.
Коли я запитав провідного сенатора-республіканця, чому Конгрес відрікся від збереження американської обіцянки, він пояснив, що це «явна злісність», яка відображує настрій правих республіканців Руху чаювання (Tea Party) і деяких лівих демократів. Ще одне свідчення американського ізоляціонізму можна знайти в недавньому опитуванні думки, проведеної Дослідницьким центром П’ю і Радою з міжнародних відносин. За даними опитування, 52% американців вважають, що США «мають не вступати в міжнародні конфлікти і надавати іншим країнам можливість розібратися самостійно». Приблизно така ж кількість американців заявила, що США є «менш важливими і потужними» ніж 10 років тому.
Проблема в таких уявленнях — у самій Америці і за кордоном — полягає в тому, що США, як і раніше, найпотужніша країна у світі, і, мабуть, залишатиметься такою протягом багатьох десятиліть. Розміри Китаю і швидке економічне зростання майже напевно збільшать його відносну силу щодо США. Але навіть тоді, коли найближчими роками Китай стане найбільшою економікою у світі, він усе ще буде позаду США на десятиліття з погляду прибутку на душу населення.
Понад те, навіть якщо Китай не страждає від великих вітчизняних політичних поразок, прогнози, засновані на зростанні ВВП є занадто одновимірними й ігнорують американську військову промисловість і переваги м’якої сили. Вони також ігнорують геополітичні недоліки Китаю в Азії.
Культура відкритості й інновацій в Америці забезпечить їй роль глобального центру в добу, коли мережі додають до ієрархічної влади або навіть повністю замінюють її. США цілком може отримати зиск з таких мереж і альянсів, якщо американські лідери наслідуватимуть розумні стратегії. У структурному плані велике значення має те, що ті дві структури у світі з економікою і прибутком на душу населення, як у США, — ними є Європа й Японія — на даний момент залишаються американськими союзниками. З погляду балансу сили, це підвищує чисту позицію Америки, але лише, якщо лідери США збережуть ці союзи і забезпечуватимуть міжнародну співпрацю.
Метафора спаду не пасує сьогоднішній Америці, й Обама, на щастя, відкинув припущення, що він має продовжувати стратегію, спрямовану на керування подібним спадом. Як у лідера в дослідженні і розробці, вищій освіті і підприємницькій діяльності, у США, на відміну від Давнього Риму, немає явного спаду. Ми не живемо в «постамериканському світі», але ми також більше не живемо в «американській ері» кінця ХХ століття. У найближчі десятиліття, США будуть «першими», але не «єдиними».
Це тому, що силові ресурси багатьох інших — як і держав, так і недержавних суб’єктів — зростають, і тому, що в більшій кількості питань отримання результатів, які подобаються Америці, потребує використання влади разом з іншими, ніж над іншими. Можливість лідерів США підтримувати союзи і створювати мережі буде важливим аспектом жорсткої і м’якої сили Америки. Проблеми для влади США в XXI столітті полягають не лише в Китаї, а й у «піднесенні решти».
Рішення не в ізоляції, а в стратегії вибірковості подібної тій, яку використовував президент Дуайт Ейзенхауер 1950 року. Розумна силова стратегія починається з чіткої оцінки меж. Видатна влада не повинна патрулювати всі кордони і проектувати свою силу в усьому світі. Ось чому Ейзенхауер розважливо чинив опір прямому втручанню на французькій стороні у В’єтнамі 1954 року.
Ейзенхауер також мав рацію в чомусь іншому: військова потужність Америки залежить від збереження її економічної потужності. Національно-державне будівництво на домашньому фронті — це не та ізоляція, яку бояться критики; навпаки — це найважливіше в розумній зовнішній політиці.
Раціональна стратегія має уникати участі сухопутних військ у великих війнах на азійському континенті. Проте, така розсудливість — це не те ж саме, що й ізоляціонізм. Америка повинна ефективніше об’єднати свої м’які і тверді силові ресурси.
Як заявив Обама у своєму посланні про стан країни 2014 року: «у світі складних погроз, наша безпека і лідерство залежать від усіх елементів нашої влади — включаючи сильну і принципову дипломатію». Ейзенхауер міг би сказати щось таке і ніхто не звинуватив би його в ізоляціонізмі.
Проект Синдикат для «Дня»
Джозеф С. Най — професор Гарвардського університету і автор недавньої книжки під назвою «Президентське лідерство і створення американської ери».
