Під час маршу УПА, коли я зупинився на Володимирській біля оперного театру, щоб знайти своїх друзів із Переяслава, які трохи запізнилися на початок маршу, поглянув в обидва боки. Уся Володимирська вулиця була заповнена націоналістами. Не було видно ні початку колони, ні її кінця. Я не спеціаліст і не можу уявити, скільки десятків тисяч людей було на марші. Але очевидно, що вже достатньо, щоб здійснити революцію. Вдумайтеся, коли голова колони, що зайняла всю проїжджу частину Володимирської вулиці, досягла Софійської площі, то її хвіст ще був біля парку Шевченка.
Марш УПА перетворився в марш «Свободи». Факт у тому, що жодна політична партія в Україні не здатна вивести на вулиці таку кількість своїх щирих прихильників. І з цього висновок: в Україні наступна революція може бути лише національною. І навіть не важливо, як я до цього ставлюся. Це об’єктивний етап розвитку суспільства, який нам, очевидно, не вдасться оминути. На мою думку, тільки після національної революції наше суспільство зможе перейти до всіх інших етапів своєї еволюції (які, до речі, особисто для мене — пріоритетніші).
Попри всі закиди щодо «Свободи», які лунають із різних сторін, вона робить одну важливу справу: своєю чіткою, незмінно радикальною позицією допомагає українцям перестати боятися бути собою. Дедалі більше українців усвідомлює себе українцями і перестає ховатися за малоросійськими толерантністю та конформізмом. Діяльність «Свободи» змінює образ українців із вічних жертв на борців, які сильні у своїй єдності. Куди це приведе, побачимо. Але, очевидно, нам так чи інакше доведеться прискорено подолати шлях, який у ХХ столітті пройшли європейські нації. Перестрибнути через ці етапи зростання нації нам не вдасться. Доведеться пройти.
На початку я написав, що Покрова не дала мені віри, але дала надію. Поки я писав і обдумував свої сьогоднішні спостереження, усвідомив, що я таки дістав не тільки надію, а й віру. Віру в те, що українська нація усе ж прямує до буття, а не небуття. І нас на цьому шляху береже Покрова.
