Коли хтось з моїх співвітчизників починає пояснювати всі наші біди втручанням зовнішніх сил, чиє походження зараз не має жодного значення, я дивуюся, якої ж він низької думки про росіян. Виходить, що величезний за чисельністю народ, не дуже успішний в цивілізаційній творчості, але який створив велику культуру (а це і є основним протиріччям російської історії й сучасності), може бути пішаком, об’єктом маніпуляції кого завгодно.
І про це, але стосовно українців, говориться в багатьох публікаціях європейської й американської преси. Експерти, аналітики, журналісти повторюють одне й те саме: за всієї активності Кремля, який не полишить своїх планів підкорення України, її майбутнє зараз у руках самих українців. Удаючись до високого стилю, скажу так: йдеться про європейську місію української нації, яка покликана не допустити формування єдиного посттоталітарного простору на Сході Європи.
А тепер, додавши трохи пафосу, почну, за своїм звичаєм, цинічно міркувати про матерії низькі й неприємні.
До початку 2014 року Україна залишалася єдиною пострадянською державою (не рахуючи країн балтії), яка могла бути названа демократичною. У своїй заяві виконувач обов’язків президента України назвав режим Януковича диктаторським. Це не так. Парадокс саме в тому, що українська форма демократії, як і російська в дев’яності роки, базувалася на міжкланових угодах. Правління одного клану, як свідчить досвід Росії, — так, веде до диктатури, та й то вельми відносної. Воно руйнує публічно-правові інститути, перетворюючи їх на фасадні. А от український партійно-парламентський плюралізм тримався на необхідності політичного представництва й лобізму олігархічних кланів.
Зараз я скажу те, що всі бачать, усі розуміють, усі усвідомлюють, але говорити про це не наважуються. Стосується це всього пострадянського простору, крім країн балтії. Досвід останніх двадцяти з лишком років показав, що російській експансії здатні протистояти лише авторитарні режими, навіть якщо на словах вони з Кремлем брати навік, як Лукашенко. Саакашвілі ліг під натиском кремлівських політтехнологів. Тепер у Грузії режим, який, на відміну від лукашенківського, повторює заклинання про територіальну цілісність, а насправді здає країну Кремлю. Україна за Януковича була, безумовно, демократичною країною, на відміну від Росії. І що вийшло?
Чим довше триватиме смута в Україні, тим... словом, вихід лише в прояві політичної волі в демократичних рамках. Але центральна влада в Україні має бути твердою без помсти, без люстрацій, без підбурювання різних суспільних груп.
Аби протистояти головній, російській, небезпеці, не можна затівати повний переділ держави за візантійсько-російським же зразком, коли не змінюється її природа, але повністю оновлюється еліта. Для цього немає ні часу, ні сил. Необхідне підтвердження колишнього міжкланового консенсусу, включаючи той клан, який раніше представляв Янукович. Не називаю імен — зараз достатньо публікацій про те, хто є хто в українському політикумі.
Інша заборонена тема — зміна ролі Майдану й, особливо, бойовиків. Не мною сказано про романтизацію й абсолютизацію бандерівської і махновської (так би мовити, право-лівої) традиції в українській політичній культурі. Тобто традиції боротьби без перемоги, без мети досягнення влади. Майдан і бойовики схильні приписувати собі вирішальну роль у змінах, що сталися, тоді як головним була й залишається взаємодія еліт у інституційних рамках, а критичним виявився брак політичної волі Януковича та його наближених, а також відсутність твердої підтримки його особисто Кремлем. Тепер найнебезпечніше в тому, що криза політичної волі позначиться на роботі державних інститутів, яким загрожують нині прихильники так званої прямої демократії, що концентруються довкола Майдану. А вона, як свідчить історичний досвід, є шляхом до тоталітаризму.
Будь-які експерименти з підміною традиційної, інституційної держави прямим народним представництвом, зведення в абсолют участі якомога ширшого кола громадян у вирішенні конкретних питань — усе це лише руйнує демократичні інститути й слугує ширмою диктатури. І не треба посилатися на маленьку Швейцарію — тамошнє народовладдя суворо регламентоване й пристосоване для обмеженого політичного, географічного й демографічного простору.
Проблема політичної волі ключова. Від неї залежить і вихід з важкого економічного стану, про який майже не говорять. Досі ніхто з інституційних лідерів не сказав нічого про свою економічну програму. Від Майдану теж нічого чекати, крім закликів до справедливості. Пригнічує тривале милування хоромами Януковича й Пшонки. Воно нагадує про те, як у Росії демократичний рух був втоплений у популізмі й соціальному вуайєризмі.
Якщо вже згадали Росію, то доведеться пригадати, що немає відповіді на ключове питання про долю 15 мільярдів доларів. Що робити з трьома мільярдами, які вже надійшли, який прогноз у зв’язку із затримкою подальших траншів, як відреагує Євросоюз на те, що євроборг України не буде куплений Росією? І якою є доля євроасоціації, що передбачає, окрім усього іншого, санацію української економіки, несумісну з популістськими очікуваннями Майдану?
Про сепаратизм навмисно наприкінці тексту. Хоч би якою була його потенційна небезпека, його розвиток теж залежить від здатності центральної влади до прояву політичної волі й вирішення соціально-економічних завдань. Доля сепаратистських утворень, підтримуваних Росією, незавидна. Їхня доля — розруха й смута. До речі, спеціально для прихильників прямої демократії. Ось вона у дії — в Севастополі й Керчі.
