Головний редактор і натхненник проектів газети Лариса ІВШИНА напередодні XIV щорічної виставки світлин-переможців конкурсу, який проводить видання, поділилася своїми думками щодо права на суб’єктивність, розповіла про фотошколу «Дня», новий простір для експозиції та... цінність непересічного мислення..
Ми домовилися говорити про виставку. У мене було три питання. Але у розмові з Ларисою Олексіївною, вочевидь, не можна обійти таких тем, як самоосвіта, державотворення, зміщення кутів зору на українське суспільство... Тому час від часу доводилося відходити від теми, як мені спершу здавалося в процесі спілкування. Але потім я зрозуміла, що ми говоримо про одну єдину, важливу і масштабну річ, лише частиною якої, хоч і вагомою, є Фотовиставка «Дня»... Бо це явище виходить далеко за межі дискусій на шпальтах газет та історій на стінах виставкових залів. І йдеться про «проектування країни», як слушно називає це сама пані Івшина. «Наша газета — для країни, якої ще немає», — не раз говорила головний редактор. І так само зазначала, здається, Оксана Пахльовська, що працю видання нам ще належить оцінити в майбутньому. Під час бесіди з цією енергійною і невгамовною жінкою я зрозуміла, що це таки без перебільшень. Просто у кожного своя ноша і ніша.
— Фотовиставка «Дня», церемонія відкриття якої та преміювання переможців відбудеться сьогодні, проходитиме в чотирнадцяте. Чи достатньо, на Вашу думку, суспільство резонує цей проект, оскільки він досі лишається унікальним? Чому за 14 років не з’явилося конкурентів або ж супровідних проектів, які б підтримали вашу справу?
— Мені здається, що він безпрецедентний саме тим кутом зору, який ми пропонуємо, на світ і, насамперед, на українське суспільство. Існує такий собі іронічно-поблажливий погляд, популярний в тому числі і в журналістських тусовках. Квінтесенція його сформульована в анекдоті, який я ненавиджу: мовляв, «...яка країна, такий і теракт». Я знаю абсолютно іншу Україну. І це знання, зерно, яке в мені зронилося ще в дитинстві і розвивалося протягом всього мого життя, я хочу якомога більше передати різними засобами впливу: через газету, книжки, фотовиставки, через Літню школу. Але Фотовиставка найдоступніша. І задум цей відгукнувся у багатьох людях, які повірили у щирість намірів і 14 років разом з нами творять. Спасибі їм! Конкурс показує, наскільки наша країна ще incognita. Кожного року все ще наявні ознаки стагнації, застою, депресії чи деградації. Але кожного разу я так само бачу, як частина живого суспільства (іронічна, самокритична — різна: і добра, і тепла, і просто пристрасна) знаходить нові фарби навіть у нашому покрученому світі. Це дає великі сили. Буває, ми з нашою більд-редакцією після трудомісткої підготовки до щорічної виставки думаємо: «Все, досить, більше ми цього не робитимемо», але коли ми бачимо реакцію людей, які приходять... Минулого року, до слова, протягом двох тижнів на нашій експозиції побувало понад 20 тисяч осіб. Це безпрецедентне культурне явище із пізнання себе. І так само унікально, що багато наших колег з телеканалів дають призи, приходять, висвітлюють. Це єдиний проект, який має таку товариську, дружню підтримку.
— Тобто підтримка все ж існує?
— Існує. Це один випадок, коли можна сміливо пишатися. Щодо наших книжок трохи складніше. Над цим ще треба працювати.
Фотовиставки — найкращі провідники публіцистичності, хороші об’єднувачі, але це дуже важка праця. Треба вручну перебрати близько трьох тисяч робіт, оцінити, не пропустити тих, що інколи присилають із запізненням, особливо «метри», а потім кажуть: «Як же так? Мене немає!»... Але, з рештою, це варте того.
— Що особливого, яку «фішку» для учасників та відвідувачів виставки «День» приготував цьогоріч?
— «Фішка» склалася сама собою. Упродовж багатьох років роботи експонувалися в Українському домі, за що ми йому дуже вдячні. Але тепер так сталося, що цього року ми вперше будемо в музейному приміщенні. І тут є один момент. Візитівкою нашого Фотоконкурсу є світлина, яку зробив відомий фотомайстер Віктор Марущенко, він колись працював фотокором в газеті «День». Це фото мені завжди страшенно подобалось — відкрите вікно, свіжий порив, дівчина, що біжить йому назустріч... Я дуже хотіла б, щоб вона доброзичливо поставилась до того експерименту, який здійснила наша художниця Анна Гаврилюк в канонах сучасного мистецтва... Вона її, по-перше, «клонувала» — її стало багато, а по-друге, вибачте, її місцями перевернули догори дриѓом. Та все ж ми будемо в Музеї сучасного мистецтва. А сучасне мистецтво, я думаю, ставиться до реальності досить вільно, і ми натякнули, що це наш відгук на нові запропоновані умови, на новий простір. Але все інше залишається реалістичним, серйозним, цікавим і глибоким, як завжди. Колись Ліна Костенко, відвідавши нашу Фотовиставку, сказала, що «у вас не фотографії, а картини»! То де ж їм бути, як не в музеї?
— Один із впливових фотохудожників сучасності, редактор чи не єдиного в Україні інтернет-журналу, присвяченого фотографії, Олександр Ляпін...
— ... до слова, теж працював у «Дні».
— ... він висловлював таку думку, що нині фотограф має дорівнювати вченому, який досліджує, ризикує, виявляє, пропонує якісь шляхи вирішення. Проте в Україні, він вважає, відсутня така практика, освітня традиція. Чи не плануєте ви, зважаючи на це, організувати, наприклад, при «Дні» фотошколу, на зразок Літньої школи журналістики?
— Це хороша ідея. Я взагалі вважаю, що якщо комусь чогось бракує, то бракує освіченості. Але, як вчили філософи, чим більше знаєш, тим дужче розумієш, скільки не знаєш. Це безконечний процес. Ми повинні дивитися на людей навколо і вчитися у тих, хто краще щось робить. Ми, безумовно, так і чинимо. Я стежу за фотоконкурсом World Press Photo, вивчаю світлини, які отримують премії, зокрема Пулітцерівську... Сьогоднішні можливості глобалізованого світу дають нам такі безмежні можливості для навчання одне в одного, що ми можемо всі вважатися учнями. І, звичайно, наша Літня школа в цьому плані є хорошою, ну не те, щоб кузнею кадрів — таке банальне слово — вона є, ну добре, інкубатором (сміється) і водночас дозволяє старшим журналістам тримати тонус, відчувати запити, навчатися. А ось фотошкола — це так само цілком реально, тому що багато років нашим більд-редактором був Леонід Дмитрович Бакка, який став добрим учителем для багатьох фотожурналістів. Тож хоч і не оформлена, але фотошкола «Дня» існує! Багато людей, які будуть представлені на цьому фотоконкурсі, працювали у «Дні», їх почерк я бачу одразу, навіть не перегорнувши світлину. Фотокори, які пройшли крізь нашу газету, добре атестовані на ринку праці. Усім президентам і першим леді ми їх, так би мовити, постачали... Умовно кажучи, нас «грабували» постійно, бо щойно ми надбаємо, люди у нас виростуть-розгорнуться, а потім вони всюди: Борис Корпусенко — у Київській мерії, Олександр Косарєв — у Кличка, Андрій Мусієнко — у Президента, Михайло Марків — теж у Президента, Олег Маркевич (він не наш фотокор, але учасник фотоконкурсів) — у прем’єра, Микола Лазаренко був фотожурналістом президента Ющенка, зараз він очолює фотослужбу УНІАН... Олександр Ляпін, якого ви згадували, Валерій Милосердов, Віктор Марущенко на різних етапах... Це могутня лінія, і, звичайно, вона задає певний тон. Хоча я часто говорю, що, не дай би Бог, щось сталося й нам нічого не прислали, то й наші фотокори — Руслан Канюка, Костянтин Гришин і Микола Тимченко — частину експозиції могли б заповнити своїми доробками. Тому, якби вони мали більше часу, то могли б робити такі курси, а, можливо, ця ідея справді їм сподобається. Я — за. За те, щоб така фотошкола у нас була оформлена, раз вона є.
— Ви якось говорили, що суттю виставки є внутрішньоукраїнська інтеграція, творення певного збірного образу України, намагання вловити дух часу... А які основні критерії відбору фотографій?
— Мене часто про це запитують. Звичайно, це абсолютно суб’єктивна річ. Тут є певні критерії, які стосуються технічного боку справи, — знімки мають бути якісними, фотошопи не вітаються. Принципи нашого фотоконкурсу — жива світлина, жива музика, живе спілкування й живі квіти. І завжди та всюди, у всіх містах, які ми відвідували, всі ці параметри витримувалися. Але зрозуміти, що таке живе, для багатьох людей непросто. До цього треба йти багато років, щоб мати право на суб’єктивність. Треба наростити собі певний запас, культуру, рівень першої реакції, тому що може статися велика дурниця. Але коли ти вже попрацював, то перша реакція стає дуже точною, лазерною, імпульсною. Ти береш світлину й одразу думаєш: «Що це? Що ти побачив — зафіксуй...» Просте мислення виглядає так: пишеш про газопровід — значить ілюструєш трубою... Ні, має бути парадокс. До слова, нас часто хвалять на фотоконкурсах за оригінальні текстівки. Це знову ж таки принцип — ми не ілюструємо. Я кажу, що фото успішне тоді, коли на ньому є ще щось, окрім фото. Оце «ще щось» визначає, талановите воно чи ні. І це «ще щось» можна інколи підкреслити. Була у нас світлина з Майдану, на якому автор зафіксував, як Тимошенко спостерігала за розмовою Ющенка з покійним Зінченком. Вона таким поглядом на них дивилася, що я дала назву роботі «Третє око». І вона підкреслила неприродність, тривожність тієї світлини... Тут не напишеш: то Зінченко, Ющенко, а це Юля... бо цим можна просто вбити інтригу і все вихолостити.
Всі ці величезні конкурси світові — часто це кров, убивства, теракти, вибухи, це море катастроф і страждань. За цим завжди полюють фотокори — і це природній інтерес людей. Але українська ситуація полягає ще й у тому, щоб виростити крихітні стеблини добра, підкреслити, що в покаліченому такому суспільстві, як українське, збереглися величезні поклади того, що може абсолютно змінити уявлення про Україну та про самих себе.
— Але чи достатньо самої фотографії...
— Звичайно, ні. «День» — це газета для країни, якої ще нема. Ми є проектним бюро. Й образ країни, яка вам сподобається, можете побачити на наших фотовиставках, людей, яких ви полюбите через те, що вони — ваші співвітчизники. На вулиці, можливо, їх не побачите, а хтось талановитий сфотографує, покаже — і ця людина стане частиною вашого світу. Я часто використовую фразу Михайла Жванецького: «Одессу придумали евреи — и все в нее поверили». Це дуже гарно й добре — підкреслювати своє, показувати його і проектувати. За цим проектом можуть піти інші люди...
Можна написати безконечну сагу про історію фотографій, які ми експонували. Вони закликали до добрих вчинків, збирали потім навколо себе людей, які відтак думали: «Ми теж це зробимо». Реакція на фотографію — прямої чи непрямої дії — дуже важлива. Надзвичайно зворушливо спостерігати за людьми, які приходять на наші виставки. Буває і сміх, і сльози, й одне одного штовхають... фотографують на мобільники, телефонують: «Кидай усе — тут таке...» Це стало прекрасним дозвіллям: піти на фотовиставку, потім разом — на каву, поговорити і ще раз піти на фотовиставку (сміється).
— Чи було таке, що ви зневірювалися в тому, що робите? Бо всі речі, які говорите, загалом дуже оптимістичні.
— Не те щоб зневірювалася. Я завжди розуміла: те, що роблю, потрібно робити, і я знаю, як. Але в мене було багато гірких думок щодо того, що не все так швидко й добре і не так це розуміють чи підтримують, як цього хотілося б. Адже все-таки ми вже дуже багато надбали для нашої країни, тож бажаю, щоб це стало колективним способом дії українських журналістів, щоб вони долучалися. Та ж «Бронебійна публіцистика» — 15 книжок — це потреба розказати всім про необхідність масового всеобучу (?). Такі проекти, як «Книжковий арсенал», наприклад, треба показувати країні. Я на місці телеканалів поставила б камеру і транслювала цілий день. Країну потрібно показувати їй самій. Із хорошого боку вона себе не бачить. У нас викривлене уявлення про українське суспільство. І, звичайно, через це дуже багато депресії та якоїсь нудьги. Людям не цікаво, бо вони не знають.
— На вашу думку, не показують усе ж через спрямовану політику медіа, а не відсутність запиту в суспільстві?
— Я переконана, що із власниками каналів теж треба працювати. Є дешеві способи заробляти на телебаченні. Якось Барбарі Брильській російські журналісти вкотре розповідали про те, яка вона в нас популярна, що в нас перед кожним Новим роком демонструють «Іронію долі», яка 20 років не сходить з екранів, ще й другу серію відзняли... І тут вона промовила абсолютно блискучу фразу, цілком, як кажуть, «неподражаемой интонацией». Вона сказала: «Бедные вы мои, бедные...»
У країні штучно затягнули період брежнєвізму. Леонід Ілліч уже давно на тому світі, а стиль часу залишається таким, коли все незмінне: ті самі «зірки» на ТБ, те саме кіно... А світ змінився давно-предавно. І ці штучні гальма деформували свідомість багатьох. Але ніколи не зайве заглянути за той бік телевізора.
— Ті, хто гальмує, теж деформувалися назавжди?
— Можливо, але деякі з них мають інтерес. Як казав Вінні, «это ж-ж-ж — неспроста». Суспільству треба бути більш навченим для того, щоб розуміти. Один автор із Одеси гарно написав про «Книжковий арсенал», багато його думок збіглися з моїми, зокрема одна фраза: «Нації, які не читають філософів, не можуть зробити «Мерседес». Шляхи до успішності завжди були такими — через тяжку працю в освіті. А в нашому випадку — ще й у самоосвіті. Ми не повинні чекати на те, коли наша влада порозумнішає... Самі знаємо, що треба вчитися, і знаємо, у кого. Нещодавно я спілкувалася з головним редактором «Новой газеты» (російське опозиційне видання. — Ред.) Дмитром Муратовим, і ми з ним торкнулися того важливого питання: що робить нині російська журналістика (газета «Коммерсантъ», а «Новая газета» — особливо гостро. — Л.І.) — вона вдосконалює та бореться за свою державу, а нам належить її створити. І він погодився, що це докорінно різні завдання. Уявіть собі, що побудувати країну неможливо без читання філософів, як і створити «Мерседес». І це треба дуже швидко засвоювати, бо світ невпинно змінюється, а наші інтелектуали, зокрема, дають нам основу для асоціативного мислення. Ми повинні відштовхнутися від цього й піти далі, щоб жити своєю головою і власним життям.
— Повертаючись до фотовиставки, запитаю наостанок: чи маєте фаворитів на цьогорічному конкурсі?
— У нас є номінація «Світ очима дітей», переможці якої другий рік поспіль отримують спеціальні відзнаки від представництва Дитячого фонду ООН в Україні (ЮНІСЕФ). Можливо, їхні роботи не завжди досконалі з погляду форми, але ми підтримуємо кожну дитячу спробу відтворити світ. Це завжди було якось так, ніби поблажливо. А цього року мене здивували кілька дуже хороших робіт. Мені сподобалося, що це ще й хороша географія, — Харків, Донецьк, Суми, Одеса... Дитячі роботи дихають енергією і свіжістю. Залишу все ж інтригу, тому що буде вручено також приз «Золотий День», в який ми закладаємо особливий гуманістичний смисл.
