Коли впав Берлінський мур, дуже багато хто у тодішньому перебудовчому СРСР щиро радів: адже на їхніх очах руйнувалася та перепона, що відгороджувала так званий соціалістичний табір від усього світу. Табір, він і є табір, — закони життя в ньому дуже нагадували величезну кримінальну «зону» з її «паханами», «авторитетами», «шестьорками». Життя в такому таборі і за своїм матеріальним рівнем, і за брутальністю реальної (не декларативної) моралі принципово мало чим відрізнялося від життя у таборі, огородженому колючим дротом. Там і там людина була піщинкою, нездатною на опір сваволі «авторитетів». «Не вкрадеш — не проживеш», — таку приказку породив «розвинений соціалізм». І ще лайку: «Щоб ти жив на саму зарплату!»
У романтичному піднесенні процесів демократизації і гласності здавалося: тільки випусти на волю, а там ми побудуємо собі нове прекрасне життя зовсім за іншими, справедливими законами. Досить одного, не такого вже й значного зусилля — і ми всі опинимося у чудовому царстві права та свободи. Й, очевидно, не випадково саме у ті роки став таким непопулярним «примітивний» та «неглибокий» (ці терміни у тогочасній публіцистиці вживалися найчастіше) російський мислитель ХІХ століття Олександр Герцен з його засторогою: «Не можна робити вільною людину ззовні більше, ніж вона вільна усередині».
♦ Підсумки того, що сталося, підбили два державних діячі, один з України, інший з Росії: «Маємо те, що маємо» і «Хотіли, як краще, вийшло, як завжди». А що ж сталося? Вирвавшись із лабет соціалістичного табору, пострадянська людина в особі її найпідприємливіших екземплярів почала вибудовувати структури з таким відверто кримінальним забарвленням, поводити себе так «круто», що колишні часи видалися ледь не райськими. Дуже швидко криміналізація у тих чи інших формах обхопила все суспільство; і коли нині міжнародні експерти стверджують, що понад 60% української економіки перебуває у «тіні», це й означає міру реальної криміналізації населення. Причому криміналізації, якій значна частина громадян України (і всіх пострадянських країн) опирається, якої на рівні свідомості не хоче, але якісь позасвідомі чинники штовхають її до клятого «світлого минулого», піднесеного до квадрату. І хоча збільшується кількість міліціонерів на душу населення — пропорційно зростає і злочинність.
Отож, як здається, крім пояснень типу «Міжнародний валютний фонд у всьому винен» чи «це все перефарбовані комуністи стараються», слід шукати інших, глибинніших. І хоча на однозначні висновки щодо феномену загальної криміналізації пострадянського простору претендувати важко, все ж дію принаймні одного чинника на нього дослідити можна (очевидно, цей феномен, як і всі складні соціальні феномени, можна задовільно пояснити тільки за допомогою врахування комплексу чинників; здавалося б, річ проста, проте постійно забувається пострадянськими теоретиками). Отож, поговоримо про культуру.
♦ Культура, якщо не вдаватися до тонкощів визначень, яких нараховується кількасот, є системою цінностей та ідеалів, що визначають буття людини, це той універсум сенсів, звідки окремий індивід здобуває зміст своєї життєдіяльності. Отож, як формувалася впродовж останніх століть культура на теренах Російської імперії, яка стала потім ядром «соціалістичного табору»? З одного боку, її творцями був тоненький прошарок освічених людей, в абсолютній більшості своїй дворян за походженням, котрі творили так звану професійну культуру від літератури до військового мистецтва, з іншого — величезна кількість селянства й нечисленне міщанство, творці так званої народної культури або ж культури мовчазної більшості. Але, на відміну від тодішнього цивілізованого світу, в Російській державі надзвичайно вагомими були ще дві складові: військово-бюрократично-мілітарна, оскільки кількісно російська кадрова армія завжди була найбільшою в Європі, та й на загал, економіка значною мірою підпорядковувалася потребам війни, й кримінальна. Що стосується першої, то сама по собі вона не несе нічого негативного; але надмір військово-мілітарної компоненти, властивий, крім Росії, ще й Німеччині, призвів цю країну до тяжких випробувань впродовж ХХ століття. А от друга була вочевидь унікальна. Феномен Сибіру, через тюрми й каторги якого впродовж століть проходили мільйони та мільйони людей, ще потребує свого дослідження, але, не наражаючись на помилку, можна сказати: питома вага кримінальної складової культури в російському суспільстві на кінець ХІХ століття була значно більшою, ніж у європейських державах.
♦ На той момент у розвиток культури Російської імперії втрутився новий чинник — революційний рух. Деспотичний уряд, який далеко не завжди зважав навіть на закони, видані ним самим, намагався жорстоко придушити цей рух, й інтелігентів-революціонерів відправляли до тюрем, на каторгу та заслання. Там-то й відбулася змичка кримінального світу з інтелектуалами, здатними творити професійну культуру. Наслідок був вражаючим: професійні революціонери (передусім із найактивніших і найпопулярніших партій більшовиків та есерів) дуже швидко взяли на озброєння суто кримінальні методи боротьби з режимом і суто кримінальні гасла, ефективні для масової агітації серед населення, значна частина якого так чи інакше зазнала впливу кримінальної культури. Досить згадати знаменитий ленінський заклик: «Грабуй награбоване!», щоб переконатися: відгук на подібні речі був грандіозним. І цілком закономірно — у жовтні 1917 року владу захопила партія більшовиків, за оцінками низки істориків та політологів, побудована за взірцем організованих кримінальних структур. Власне, у прагненні грабунком ствердити «Третій Інтернаціонал» більшовики були неоригінальні; за два століття до них імператор всеросійський Пйотр І, за якого, власне, напівкримінальні чи й відверто кримінальні способи поведінки стали панівною нормою у «вищому світі» щойно побудованого Санкт-Петербурга, у своєму «Заповіті» накреслював суто паханський план розширення Російської імперії і її зміцнення за рахунок грабунку інших народів.
♦ Що ж до самого періоду більшовицького правління, то за нього криміналізація суспільства і культури розгорнулася небаченими темпами. ГУЛАГівська система в тоталітарній державі стала однією з найважливіших частин економіки, й всі: зеки, їхні охоронці, керівництво репресивних органів і так звані вільнонаймані, яких чимало працювало в системі ГУЛАГівської економіки, — всі вони були включені в річище кримінальної культури.
Сюди слід додати і засланців, і депортованих (інколи — цілі народи). З іншого боку, сама кремлівська верхівка відчувала свою близькість із кримінальним світом, наказавши оголосити професійних злодіїв «соціально близьким елементом» і керуючись у взаєминах із власними підданими та всім світом суто гангстерськими прийомами.
Наслідком стало те, що кримінальна культура однозначно підпорядкувала собі фольклорну й масову, а також просякла «високу», професійну. Навіть мілітаризм, який у Радянському Союзі сягнув небачених у старій Росії меж, виявився цілковито криміналізованим: досить згадати суто «паханські» методи керівництва військовиками маршала Жукова, досить згадати сумнозвісну «дідівщину» чи офіційну відмову визнавати своїх полонених, які, мовляв, зрадили самому «пахану». А в цивільному житті криміналізація культури породила феномен «блатного» середовища, тобто такого, яке живе начебто в межах закону, але бере за взірець цінності й ідеали кримінального світу. Поезія, проза, естрада ще у 20-ті роки, а особливо — починаючи з середини 50-х років, несе на собі самоочевидний відбиток захоплення блатним середовищем, естетизації його. Та що там поезія — слово «громадянин» перетворилося на елемент спілкування виключно між репресивними органами й звинуваченими. І таке захоплення притаманне не лише російськомовному мистецтву, як може здатися, — воно сягнуло аж до тичинівського: «Будем, будем бить». У такій ситуації владні верхи не могли не поводити себе так, як їм і належало: вони крали, або, користуючись евфемізмом радянської доби, «брали».
Але збереглася, ба, навіть розвинулася й бюрократично-мілітарна складова культури. Комплекс «обложеної фортеці соціалізму» культивувався в СРСР від початку його існування. При цьому мілітаризм, як не парадоксально, був одним із запобіжників проти повсюдного панування кримінального культурного типу, оскільки вимагав дотримання певного етикету (хоча б зовнішнього), керувався бодай якимись правилами честі. Мілітарна культура якраз і створила на Заході імідж радянської людини як загадкової, вольової, замкненої в собі (згадаймо бодай шварценеггеровського Івана Данко у фільмі «Червона спека»). Водночас чим далі, тим більше мілітаризм уособлював у собі щось найненависніше і для «блатного», і для інтелігента — людина у формі була ворожою (з різних, звісно, причин) їм обом. Й, очевидно, не випадково склалося так, що у перебудовчий час найпершою мішенню атаки став мілітарний компонент культури — чи то у вигляді командно-адміністративної системи, чи то в особі військово-промислового комплексу. Такий ідеологічний наступ на мілітаризм був цілком виправданим, але призвів він до несподіваних результатів.
♦ Коли почалася перебудова, а потім розпався СРСР, кримінальна культура нікуди не поділася. Ба більше: вона цілковито заполонила простори СНД, оскільки загальноцивілізаційні стримуючі чинники у вигляді, наприклад, релігійної культурної складової були надто слабкими, вони втратили за радянський час опертя на традиції, а цінності модерних національних (в європейському сенсі) культур, в тому числі й російської, формувалися надто повільно. Тому цілком зрозуміло, що люди, котрі зросли під впливом цінностей естетизованої блатної й кримінальної культури і взяли з неї сенси свого життя, просто-таки не можуть не красти, не зневажати інтелектуалів, не намагатися обійти закони, зрештою, не підтримувати ту культуру, яка є їм близькою та рідною. Тому банкіри України знаходили гроші, щоб сплатити гастролі московської групи «Лєсоповал», яка співала: «Воруй, воруй, Россия...» — і рекомендувала робити те ж саме Україні в найпрестижнішому концертному залі Києва, не дали ні гривні на розвиток справді професійної, «високої», елітарної культури; тому й далі книгарні будуть завалені низькопробними кримінальними романами, тому в Москві в майбутньому точитимуться кримінальні «розборки» у вищих ешелонах влади, а на наших теренах «Беркут» із задоволенням виконуватиме накази, що передбачають притаманну тільки «шестьоркам» жорстокість стосовно жінок, дітей та священників. Що ж стосується норм взаємин у міжособистій, як то кажуть, інтимній сфері, то над просторами СНД лунає розтиражована аудіовідеотехнікою категорична настанова:
«Мамы, папы, прячьте дочек,
Мы идем любовь искать», —
і значно «крутіші» від цього речі.
Відтак й економічні стосунки у серцевині колишнього «табору» виявилися кримінальними. Олігархічні клани, що опинилися на чолі так званих нових незалежних держав, тільки зовні є українцями, росіянами, білорусами чи грузинами. Насправді ж вони є представниками кримінально-блатного «інтернаціоналу», робочою мовою якого є скорочений і спрощений до мінімуму варіант російської мови, що побутував в імперській культурі (зі щедрим додаванням так званої ненормативної лексики). Блискуче свого часу ця мова була використана Михайлом Зощенком та Михайлом Булгаковим; останній, щоправда, очевидно, так і не зрозумів, що оспівана ним «Біла гвардія» несе на собі не менший тягар білякримінальної культури, ніж її опоненти.
♦ Отже, економіка, політика, мистецтво, навіть релігійна діяльність — все виявилося просякнутим духовними наслідками побудови «Третього Риму» та «Третього Інтернаціоналу». Цінності й норми культури діють у всіх сферах людського життя; вони унаочнюють себе у свідомому й підсвідомому вигляді, виступають своєрідними віхами-дороговказами на шляху в майбутнє. Тому для подолання загальної криміналізації суспільства мало змін у системі оподаткування; мало трансформації правової сфери; мало співпраці з Інтерполом у полюванні на знаних гангстерів міжнародного штибу. Оскільки тип культури, що сформувався в межах багаторічної імперії на наших теренах, тяжко хворий на вірус кримінальності, один із головних чинників виходу з цієї, властиво, страхітливої ситуації полягає в зміні типу культури, тобто системи цінностей та ідеалів, що є близькими індивіду, а відтак — поступовому очищенню самих людей. Звичайно, жодним урядовим декретом (та ще й коли члени уряду в більшості, усвідомлюють вони те чи ні, зросли саме на напівкримінальній культурі) цього не зробиш. Але є шлях — тривалий, поступовий шлях розвитку національної культури. Культури кожного народу на теренах екс-СРСР. Це стане порятунком і для властиво російської культури і для щиро української.
♦ Тому, як видається, помилявся Євген Гуцало, кілька років тому визначивши панівний тип ментальності на імперських та постімперських просторах як «ментальність орди». Йдеться про інше: не про страхітливого демона, а про дрібненького бісика, який, тим не менше, завдає не меншої шкоди нормальному життю, є всепролазним і боротися з ним чи не важче, ніж із велетенським страхіттям. «Ментальність шпани», — саме так можна було б визначити той ментальний тип, який складає підґрунтя культури донині живого «радянського народу», який історично таки склався на просторах імперії з мілітаризовано-криміналізованого непропорційно велетенського маргінесу суспільства (до якого виштовхувалися всі, хто не був ладен духовно опиратися цьому). Саме як шпана, а не як орда, поводилася російська офіційна верхівка з Ічкерією, плюндруючи землю цієї країни і водночас ведучи таємні оборудки з деякими чеченськими лідерами, постачаючи їм зброю, щоб стріляти в російських же солдатів. Що ж стосується російської окупаційної армії в Ічкерії, щедро розбавленої «спецконтрактниками» з числа кримінальних в`язнів, то вона не може бути охарактеризована ніяк інакше, ніж звичайна кримінальна зграя. Прикметно, що російських вояків, котрі відмовлялися воювати проти чеченців (посилаючись на те, що це суперечить конституційним нормам використання армії) судили як порушників присяги, тобто клятви, даної «пахану», який завжди правий, бо він — «пахан». Орда була принаймні відвертою і цинічною у своєму насильстві й обстоюванні права на насильство; шпана ж прикидається «просвіщьонною» суспільною силою, не згіршою за решту чесної компанії, аби здійснити не менш криваві злочини, але при тому негайно перекласти відповідальність на когось: то, мовляв, нацисти постріляли польських офіцерів у Катині, а чеченські бойовики самі підривали будинки у той момент, коли над ними пролітали російські літаки, і тим імітували бомбардування (спочатку це були взагалі «невідомі літаки», майже марсіянські). За минулі роки постали й справжні «держави шпани», наприклад, ніким у світі не визнана так звана Придністровська республіка, з території якої постійно здійснюються нальоти організованого криміналітету на Україну; низка «резонансних убивств», включно із убивством головного редактора «Вечірньої Одеси» Бориса Дерев`янка, пов`язані саме з цією, створеною «кремлівською шпаною»(О. Яковлєв), квазідержавою.
♦ Звільнення від «ментальності шпани» та перебування від просякнутого напівкримінально-напіволігархічними відносинами суспільства важко. Світова практика не знає ще прикладів успішного звільнення від такого тягаря, покладеного на цілі народи історією (у тому числі й ними самими, оскільки вони змирилися з подібною долею і навіть хизувалися нею). Зрозуміло, що тут не допоможе жодний революційний порив (як не допоміг він за часів перебудови кардинально змінити систему глибинних суспільних цінностей). Бруно Бательгейм, відомий західний психолог, котрий пройшов і досвід життя «на волі» за умов торжества нацизму, і нацистський табір смерті, стверджує: для того, щоб протистояти злочинній системі, треба передусім щодня, регулярно робити прості людські дії. Читати газету. Ввічливо розмовляти з товаришами. Працювати. Думати. Відпочивати, відключаючись від постійної думки про «тих негідників». Тобто, створювати навколо себе певну оазу свободи, намагатися спертися на зовсім інші традиції, ніж ті, що є пануючими. Лише цим змінити систему неможливо — але й без цього зміна системи не відбудеться.
Як не крути, така зміна можлива лише «згори». Ні, йдеться не про владу. Мова йде про ті суспільні групи, котрі претендують на звання «національної еліти». Саме в них народжуються у сучасному ( не табірному) світі тенденції, які потім розповсюджуються на все суспільство. Зовнішні ланцюги, як би там не було, ми таки втратили; тепер питання лише в тому, чи здобудемо ми (точніше, вибудуємо) внутрішню свободу, ту, про яку любив говорити Герцен. Принаймні, з суто теоретичного погляду її вибудувати можна. А от практично на це можуть знадобитися десятки й десятки років — у кращому випадку.
♦ Не оминула ця чаша й Україну. За оцінками деяких політиків, таких, як Сергій Головатий, криміналізація просякнула все українське суспільство й успішно експортується на Захід. Та справа навіть не у криміналізації як такій. Постійне зниження «рівня напруги» культурного пошуку, що зріс було десять років тому, постійна орієнтація абсолютної більшості мас-медіа на примітивного та приблатненого читача, постійні злидні системи освіти й науки на тлі хизування «крутими» своїм багатством і владою відтворюють, на вже нерадянському ґрунті, «ментальність шпани» у молоді й дітей. І навіть якщо інтелектуальна еліта справді буде бодай по краплині щодня витискувати із себе багатосотлітню шпану, то на трансформацію суспільної системи може бути замало й тих десятків років, про які йшлося вище. Що станеться, якщо ХХІ століття на 1/6 суходолу й надалі буде просякнуте кримінально-блатним духом, якщо Україна не вирветься з цих обширів? Цього не знає ніхто. Навіть Семюель Гантінґтон, котрий вибудував схему розвитку світу через боротьбу культур, не врахував «ментальність шпани».
