Зараз у Росії вельми популярною є концепція тоталітарної банальності зла, розроблена Ханною Арендт у її нарисах для журналу «Нью-Йоркер» з процесу Ейхмана в Ізраїлі. Мовляв, зло здійснювалося гвинтиками-гаєчками, людьми-шестерінками, які виконували накази бездумно й без емоцій.
Навіть класична праця Арендт «Витоки тоталітаризму» далеко не безперечна. Що ж до її судових нарисів, то вони викликали різку критику в Ізраїлі. У першу чергу, звісно, за зверхнє ставлення до жертв Голокосту, які нібито не чинили опору. Але істотним було й інше — в оцінці особи Ейхмана Арендт відтворила лінію захисту, що наполягала на безликості підсудного, який «усього лише виконував наказ», тоді як саме коло його обов’язків передбачало високий ступінь самостійності й ініціативності.
Особисті нотатки Ейхмана та численні свідчення людей, які знали його, переконують у тому, що це була людина, яку надихала її висока місія, переконана в тому, що викорінює вселенське зло.
Тоталітаризм не стільки поняття, концепт, скільки метафора. Це цілком нормально — чимало сучасних соціологів вважають сучасне соціальне знання метафоричним. Фундаментальні праці про тоталітаризм, якщо уважно придивитися, не можна віднести до дискурсу певної науки, а деякі з них узагалі є художньою прозою, «літературою вигадки», причому містять різні трактування тоталітаризму. І навіть різні оцінки.
Чи засуджував радянський тоталітаризм Андрій Платонов? Швидше за все, ні, хоча й не мав можливості за життя опублікувати свої головні твори. Природу фашизму він не розумів, про що свідчить його розповідь «Сміттєвий вітер» — проекція радянської дійсності на Німеччину. А оповідання про героїчних захисників Севастополя він назвав «Натхненні люди»: «Сьогодні ми покажемо ворогові, що ми натхненні люди, що ми натхненні Леніним, а вороги наші лише порожні шкірки від людей, набиті страхом перед тираном Гітлером».
Це дуже важлива деталь у трактуванні міжтоталітарного протистояння — монополія на духовність, натхненність. Упевненість у високій місії надлюдського масштабу.
Дослідники тоталітаризму приділяли й приділяють багато уваги системі насильства. Але воно було б пустим і нікчемним без тоталітарного натхнення. Людина тоталітарна — це натхненна людина, а населення — люди, яких надихнули, inspiredpeople. Я наполягаю на авторстві цього терміну з оглядкою й посиланням на Платонова. І ще одного російського письменника, в розмові з яким були виголошені ці слова.
Нинішня натхненність росіян очевидна. За даними Левада-центру, три чверті населення Росії підтримають Путіна у війні з Україною, й стільки ж людей вважають нинішню українську владу нелегітимною. Жодної надії на те, що росіян не вдасться нацькувати на українців, немає. Уже нацькували й надихнули. Зрозуміло, за цим стоїть і латентна суїцидальність — зараз саме час провести опитування про ставлення до використання Росією ядерної зброї, та ніхто не наважується. Така ж суїцидальність приховувалася за нацистською натхненністю: «юденфрай напівзахід — буде світ меншенфрай».
Ой, телевізор! Ой, пропаганда! Ой, зомбування! Вони в усьому винні. Не виходить. Уже точно не виходить по відношенню до тих, для кого знищення української державності — раціональний вибір. Можу назвати кілька десятків імен найяскравіших і найпомітніших журналістів, письменників, інтелектуалів, які вітають те, що відбувається, й вимагають продовження бенкету. Серед цих людей і прибічники десовєтизації. І це зовсім не обов’язково прибічники Путіна, що теж не дивно: Гітлера, його оточення, його пропаганду глибоко зневажав багато хто з тих, хто боровся за велич Рейху, вдаючи, що не помічає його злочинів або виправдовуючи їх. Це, до речі, ще один аргумент у суперечці з тими, хто бачить єдине джерело зла в Путині й чекістах.
Ці інтелектуали вважають знищення (саме так, якщо чинитимуть опір, й фізичне теж) української нації найважливішим історичним завданням росіян. Саме це об’єднує в єдиному пориві прихильників і ненависників Путіна, людей, які по-різному ставляться до радянського минулого.
Вони відверті: існування європейської української нації матиме потужний демонстраційний ефект для росіян, змінить їхню ідентичність. І зробить авторів подібних закликів маргіналами, фриками й лузерами. Тоді як зараз вони статусні інтелектуали, господарі дискурсу й володарі думок.
Не треба все пояснювати дурістю або безумством Путіна та його оточення. Вони не дурні й мають підтримку в різних прошарках, зацікавлених у збереженні нинішнього стану російської нації. І абсолютно не зацікавлених у розвитку нації української. Це позиція значної, активної й впливової частини російської інтелектуальної й політичної еліти.
Окрема тема — позиція бізнесу. Всупереч усім прогнозам, ринок відповідає на анексію Криму зростанням. Судячи з усього, бізнес-співтовариство міркує приблизно так.
Якщо Путін зглянеться й не застосує ядерну зброю, на Російську імперію чекає бель епок. Кордони розсунуться до Дніпра й Придністров’я, включаючи Чорноморське побережжя нинішньої України, яка стане київським генерал-губернаторством, що займає невелику територію. Українська промисловість перейде до рук Путіна та його оточення. Російський бізнес розцвіте — все, що поки відбувається, йде йому на користь, можливості експлуатувати держбюджет збільшуватимуться.
Репресій не буде. Влада не допустить романтизму, героїзму й жертовності. Із затятими критиками чинитимуть м’яко. Відбиратимуть паспорти, але залишатимуть у країні як людей другого сорту на кшталт сталінських колгоспників. Для напучення поїтимуть касторкою, як це робили фашисти в Італії, або в інший спосіб перетворюватимуть на блазнів. Головне — це народний, суто російський режим. Справжня влада, що спирається на всю націю. Ідеальна російська влада.
До згаданого опитування здавалося, що Путін зволікає з нападом і розчленовуванням України, оскільки сумнівається в духопідйомності масштабної окупації... Це абсолютно різні кліше — «повернення Криму» і... і що, власне? «Возз’єднання Росії й України»? «Підкорення України»? «Визвольний похід»? До «бий хохлів — рятуй Росію» в кримському психозі не дійшло. Тепер очевидно, що може дійти. І плювати на логіку: «єдиний російський народ» і «Україна — це Росія, тільки мала» не суперечитимуть «вареникам з кров’ю російських немовлят».
З превеликим жалем доводиться констатувати, що на російську тоталітарну натхненність Україна не відповідає національним підйомом. Можна скільки завгодно говорити про роль нинішнього уряду в кримській капітуляції, але очевидно й те, що нація залишилася байдужою, продемонструвала пріоритет регіональної ідентичності. Анексія Криму могла тільки ще більше надихнути росіян на нові захвати.
Заважає їм, судячи з усього, проблема а dayafter, наступного дня — як управляти окупованими територіями. Поки зусилля щодо дестабілізації обстановки в Україні тривають. Очевидна мета — зрив президентських виборів і примус західних країн до визнання протекторату Росії над Україною. До цього зводяться всі слова й справи міністра Лаврова на зустрічах з його американським колегою.
Але ж існує інша частина російського суспільства — інтелігенція, що підписує зовсім інші колективні звернення. І все було б добре, якби в цієї частини суспільства була здібність до критичної самооцінки. Поки вони не хочуть бачити власної провини в нинішньому стані розумів і, мабуть, не усвідомлюють масштабів катастрофи та її розширення й поглиблення.
Зараз проти війни налаштовані люди, які ще зовсім недавно брали участь у націоналістичному й популістському психозі довкола Олексія Навального — конкурента-двійника Володимира Путіна. Багато хто з них з дев’яностих років проклинає руйнівників великого Радянського Союзу, створює про нього гарні легенди й укорінює їх у масову свідомість. Неприйняття російської пропаганди подеколи поєднуються з міркуваннями про рівну відповідальність за нинішнє становище — вони вважають абсолютно нормальним морально зрівнювати агресора з жертвою.
Хоч як це дивно, деякі надії можна пов’язувати з тими кількома людьми, які підписали звернення на підтримку Путіна, але через кілька днів виступили проти цькування Андрія Макаревича. Якщо лояльна частина еліти починає розуміти, що нинішній політичний режим може розтоптати її поодинці, то це не найгірше з усього того, що відбувається. Може, з цього й почнеться втрата натхнення нинішніми натхненними людьми.
