Найбільш незручне питання для українських партій — це питання про походження коштів. Ніхто не сумнівається у тому, що партійна діяльність потребує значних коштів, починаючи з утримання офісів, зарплат співробітникам, оплати різних видів діяльності, що замовляється партією. Особливо стрімко зростають витрати в роки виборів. Вони можуть варіюватися залежно від обсягів кампанії, яку проводить партія. За даними журналу «Експерт», 2012 року бюджети на виборчу кампанію становлять орієнтовно у Партії регіонів — 200 млн дол., у «Батьківщини» — 100—120 млн дол., в УДАРу — 30 млн дол., у «Свободи» — 5—7 млн дол., в «Україна — вперед!» — 150 млн дол. Хоча наразі немає експертних оцінок щодо сукупного виборчого бюджету КПУ, яка на цих виборах демонструє мегаприсутність в інформаційному просторі, але лише на зовнішню рекламу (без телевізійної) та без урахування інших витрат партія, за даними керівника Агентства зовнішньої реклами Артема Біденка, витрачає не менше ніж 500 тис дол. щомісяця.
Звідки ж беруться такі кошти?
ВІРЮ — НЕ ВІРЮ
Петро Симоненко, КПУ: «Головне для виборців — що партія пропонує... Ми звернулися до виборців з проханням підтримати нашу партію. Сьогодні надходять оперативні кошти на наш рахунок». Вартість кампанії не називає — «Після виборів ми подамо звіт в ЦВК». Лідеру комуністів добре відомо, що ЦВК оцінює лише, чи правильно витрачалися гроші з виборчого фонду — тобто, чи тільки на агітаційну продукцію. ЦВК не встановлює, чи вся агітаційна продукція сплачувалася лише з виборчого фонду, тим більше — скільки інших витрат, не проведених через виборчий фонд, здійснено партією.
Наталя Королевська, «Україна — вперед!»: «Після виборів ми надамо у повному обсязі всі звіти як за джерелами, так і за витратами, що були під час кампанії». Лукавство лідерки партії полягає в тому, що післявиборчий звіт, форма якого затверджується ЦВК, не включає в себе інформацію про джерела надходжень, а лише про статті витрат, які мають стосуватися суто витрат на агітацію. Так само цей звіт не охоплює собою всіх обсягів надходжень до партії під час виборчої кампанії і витрат у цей період, а стосується лише цільових витрат із виборчого фонду на агітацію.
Віктор Ющенко, «Наша Україна»: «Є діалог із виробником, з національним бізнесом. Я не можу згубити людей, які стоять біля мене».
Віталій Кличко, УДАР: «Олігархів за нашою спиною немає. Нас немає на білбордах, немає в рекламних блоках на ТБ і в друкованих ЗМІ, у нас немає великих коштів». Говорячи про джерела фінансування, стверджує, що більшість витрат взяв на себе. З точки зору створення іміджу незалежної від зовнішніх впливів партії — пояснення зручне. Але малоперспективне для стійкості партії, яка залежить у фінансуванні від лідера.
Партія регіонів ніколи не коментує джерела своєї фінансової спроможності, але й не приховує, що сама вона політично обслуговує крупний фінансово-промисловий бізнес, яким і народжена.
Ряд таких висловлювань продовжувати не варто — для всіх них спільне одне — небажання політиків взагалі говорити про джерела фінансування. Проливати світло на ці питання — не в їхніх інтересах. Приховуючи своїх спонсорів, партії приховують імена тих, чиї інтереси справді диктуватимуть партіям поведінку в парламенті. Голосування з різних питань виявлять справжнє обличчя партій, але його краще побачити до виборів, ніж розчаровуватися наступні п’ять років.
Справжня проблема не тільки в обсягах сум, що витрачаються на кампанію кожною з прохідних партій, а перш за все у тому, що як походження більшості цих грошей, так і спосіб їх подальшої капіталізації пов’язані з державним бюджетом. Великі українські бізнеси не в останню чергу приростають завдяки доступу до бюджетних коштів.
ЩОБ МАТИ ПРАВО ВИМАГАТИ ЧОГОСЬ...
Щоб слово «влада» означало не тільки «панування», а набуло смислу — «ефективні рішення для країни», суспільство має навчитися цю владу створювати. Як говорить про це відомий та авторитетний правозахисник Семен Глузман, «ми не повинні любити владу. Ми повинні вимагати від неї виконання її обов’язків». Щоб мати право вимагати чогось від влади, щоб вона почувала себе винною громадянам, а не своїм спонсорам, потрібно почати рухатися покроково і не плекати ілюзій щодо «нових облич» у «старій політиці».
Перше — якщо ми перестанемо очікувати і приймати передвиборчі подарунки, ми перестанемо надто дорого платити за відсталість країни.
Друге — якщо держава буде моніторити партійні фінанси, вимагати розкриття інформації про джерела (починаючи з рівня якихось великих сум) та обсяги надходжень, налагодить звітність партій не тільки у період виборів, а й між ними, встановить персональну відповідальність за порушення правил фінансування та невчасне чи неточне подання звітності, гроші в політиці і державі стануть чистішими.
Третє — якщо ми також станемо невеличкими фінансистами «своїх» партій, тоді у нас буде право більше вимагати у цих партій, а партії не зможуть залишатися байдужими до оцінок їхніх дій та до того, що ми перестанемо їх підтримувати.
Досягнути змін у системі влади цілком можливо. Немає причин жити гірше, ніж наші сусіди-слов’яни — поляки, словенці, болгари, чехи, словаки... Необхідна лише «дрібниця» — не продавати свій голос і не давати це робити іншим. Тоді нам не доведеться червоніти за те, що ми не вміємо збудувати свою державу.
