Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Розіп’ятий тризуб Луганщини

Багатьом жителям краю сепаратистські безлади здаються чудернацьким сном, який мине з ранковим сонцем. Люди залишаються пасивними
29 квітня, 2014 - 10:29

На початку листопада 2013-го політичне життя Луганська було нудне й невеселе. Упевнений проєвропейський курс Януковича сприймався луганчанами без ентузіазму, але й без відвертого спротиву. Мітинги проти «євро содому» збирали не більш ніж п’ятдесят чоловіків із довгими бородами, що тримали в руках ікони Миколи Другого, та бабць із геогрієвськими стрічками. Подальші події на київському Майдані так і не змогли підвищити градус політичної екзальтації міста. Щонеділі біля пам’ятника Шевченку в центрі міста збирались від 50 до 100 проукраїнських активістів із довжелезним прапором (котрий через три місяці опинився під ногами проросійських штурмовиків), які співали українські пісні, Державний Гімн, влаштовували телемости з іншими містами України та мирні флеш-моби. Подумати тоді, що в цьому апатичному до політичних пристрастей місті можуть бути якісь захоплення держустанов, а центром ходитимуть воєнізовані групи з російськими триколорами, було неможливо.

І ось вже на початку березня, в день народження Т.Г. Шевченка, п’ятдесят штурмовиків із російським акцентом, які ледве орієнтувалися в місцевості та не знали прізвищ місцевих керманичів, захоплюють облдержадміністрацію. Перед цим натовп, зігнаний із підприємств, власниками яких є деякі депутати від Партії регіонів, розганяє мирний проукраїнський мітинг з криками «Росія!» й відверто знущається над національними символами. Тоді ще не вірилось у серйозність їхніх намірів. Більш того, не зрозуміло було до кінця — хто вони? Про кого взагалі йдеться і що ці дивні персонажі хочуть? Референдуму? Федералізації? Двомовності? Змінити владу?

Весь цей набір вимог використовувався до цього для політичної агітації серед зубожілого електорату деякими силами, які нічого іншого не могли запропонувати, і серед пересічних людей сприймався вже як протухлий і нецікавий інформаційний потік, у народі названий «бла-бла-бла». І, справді, ОДА було швидко звільнено, а сама зухвала акція із захоплення державної будівлі більш походила на залякування.

Не минуло й місяця після тих подій, як луганчани дізналися, що про плани на літо потрапити до Криму, скоріше за все, прийдеться забути. Понад те, в центрі мирного Луганська їм довелося побачити за одну ніч споруджені барикади навколо захопленого обласного Управління СБУ. Швидкість розгортання подій вразила всіх. Ситуація в державі, агресія Росії не просто розділила луганчан за поглядами, вона «розкидала» їх, провела межі між знайомими, друзями і навіть родичами. Колишні закохані в чари кремлівських зірок росіяни почали оприлюднювати статуси в соціальних мережах українською мовою. Натомість багато луганчан із українськими прізвищами перетворились у проросійських агітаторів на громадських засадах.

ЛУГАНСЬК, 27 КВІТНЯ 2014 РОКУ. БУДИНОК ОБЛАСНОГО СБУ / ФОТО РЕЙТЕР

Але все одно політичні суперечки в Луганськуйі зараз мають побутовий характер. Ментальність сходу України склалася так, що пересічного луганчанина більш за все цікавить зарплата і робоче місце, а політична риторика приваблює як емоційна розрядка і швидко втомлює. Особливо, коли кожний ранок доводиться об’їжджати центр через «чигирі», а дитину боязно відправити до школи, бо центр міста в реальному сенсі перетворився в скопичення нетрудового елементу.

«Бізнес у центрі вимер, — говорить директор навчального центру Антон П., офіс якого нині в епіцентрі подій, недалеко від луганського СБУ. — Батьки стараються не відправляти дітей до нас, бо просто бояться того, що тут відбувається. Буквально під вікнами люди у військовій формі розпивають горілку. А я особисто був свідком, як вони крали пляшку оковитої в сусідньому магазині. Школу № 26 в колись затишному місті в самому центрі Луганська просто зачинено».

А ось що говорить інший підприємець — Олексій Кузьменко, — який живе поруч з захопленим Управлінням СБУ: «Яке може бути ставлення до концентрації криміналітету, алкоголіків і наркоманів у самому центрі рідного міста, огороджених високими барикадами і охоронюваних озброєними бойовиками? Різко негативне! Я ще не зустрічав простих, мирних, громадян в Луганську, які б мали іншу думку. Всі ці барикади, бойовики, колючий дріт, шини та повна безкарність лише жирно підкреслили чорним олівцем гротескну карикатуру на проросійські настрої в регіоні. У той час, коли Луганщина задихається від нестачі коштів, зростаючих цін, загальної невпевненості в завтрашньому дні, хтось може заробити від ста доларів за день. Щоправда, треба ризикнути — записатися до лав сепаратистів. Гарантована романтика — палатки, палаючі бочки, польова каша, горілка, Балаклави — й для обраних... автомати Калашнікова сотої серії». «Якщо говорити про малий бізнес, то, за моїми спостереженнями, серед підприємців проросійські настрої — це екзотика», — завершує Олексій.

«Я живу в Луганську двадцять років, -російською мовою ділиться інший підприємець — пакистанець Саєд Башир Ахмад Шах. — Коли я з сином проходив центром і побачив російські кольори, мій син сказав мені: «Тато, зроби що-небудь!» Розумію, дитина дивиться на батька, як на того, хто може вирішити будь-які питання і встановити справедливість. Я відповів йому: на все воля Аллаха, синку! І був неправий, — і тут я побачив в очах пакистанця сльозу, — бо мав відповісти інакше. Аллах гордий і сміливий, і допомагати він буде добрим і сміливим! Ми зі всією Україною боролися на Майдані проти корупції, а зараз нас вимусили боротися ще й за цілісність нашої країни. Усе, що коїться в Луганську зараз, — це страшний сон. У березні на мітингу росіяни вирвали в мене український прапор з рук і почали топтати його. Як таке могло статися в Україні, в центрі Європи, в XXI столітті?!»

 Звісно, всі ці події із захопленням СБУ, ОДА, розгони проукраїнських мітингів вимусили патріотично налаштованих луганчан об’єднуватися, шукати шляхи дієвішої організації. Студенти, наприклад, почали утворювати власні сотні. Зокрема один із луганських сотників — Данило Турчин — розповідає: «При потребі можемо оперативно зібрати від сорока до півсотні бійців. А взагалі сотня налічує близько трьохсот осіб». Данило народився 1993 року і, як сам каже, не уявляє собі Україну іншою. Це вже зовсім інша формація луганчан, які не застали Радянський Союз і виховувалися за сучасними підручниками. Але це — актив. Основна ж маса навіть не проукраїнських, а просто пересічних громадян, які не можуть сприйняти путінської агресії та безладу, що панує в самому серці Луганська, це — люди, які просто тихо й мирно обурюються ситуацією. Їх досить багато. Вони ніколи не ходили ні на які мітинги й завжди оминали політичні дискусії. Усе, що відбувається зараз, для них інша реальність, матеріалізована вигадка. Багатьом здається все це авантюрою, чудернацьким сном, який ось-ось мине з ранковим сонцем. І ось вже весняне сонце сходить, але загрозливі барикади не зникають, триколори продовжують майоріти, й обідраний на будівлі СБУ тризуб висить, наче розіп’ятий.

Валентин ТОРБА, Луганськ
Газета: 
Рубрика: