Перед Європою постала серйозна безпекова криза не тільки після завершення холодної війни, а й її піку. Бойові сутички у невідомих містах Східної України є передвісником катастрофи, яка може знищити європейський безпековий порядок після 1991 року, а також безпеку і процвітання, на якій він базувався. Криза стає все серйознішою, тому що реакція Заходу була дуже боязкою і збентеженою.
На перший погляд, Захід реагує на поведінку Росії, розумно поєднуючи санкції, дипломатію та військову готовність. Але це вдавання. По правді кажучи, ми не готові зробити серйозні кроки, щоб покарати путінський режим за захоплення земель і підривну діяльність. Для нас має більше значення нестійке економічне зростання. Наші великі компанії — особливо ВР у Великобританії — присмокталася до соски російських контрактів та інвестицій. Якщо їх прибуток впаде, те ж саме буде з нашими пенсіями. Ці компанії та їхні посіпаки вже бекають перед Росією, яка ще навіть не почала застосовувати контрзаходів проти обмежених санкцій Заходу. Коли Москва завдасть удару у відповідь, виття відгукнеться від хмарочоса до хмарочоса — від канцелярії до канцелярії.
Частиною проблеми є жадібність. Іншою частиною — боягузтво і неуцтво. Громадська думка в більшості країн Заходу зараз нейтралістська. Французи, німці, італійці, іспанці та інші не мають жодного бажання пролити кров і скарби в конфронтації з Росією через Україну або навіть через країни Балтії. І навіть втомлені від війни американці. Знаменням часу є те, що Канада — дипломатичне уособлення спокою, неконфронтаційної політики безпеки — зараз є одним з небагатьох яструбів щодо Росії.
Політичні лідери продовжуватимуть прикидатися, що готові покласти край цьому. Вони приховуватимуть свою бездіяльністьу дипломатичному процесі: у нарадах, контактних групах, дорожніх картах та порадах міністрам. Росія буде підігрувати. Вона насолоджується дорікати Заходу, підписавшись під угодами, нехтує ними вимагає від нас зробити щось з цим. Кожен раз, коли це відбувається, наш авторитет падає все нижче.
«Битва за майбутнє Європи, яка базується на багатосторонності, верховенстві права та атлантизмі, не буде виграна або програна в Брюсселі чи Вашингтоні. Воно (майбутнє) загине в депресивних малих містах, обезлюднених селах і похмурих проектах житлового будівництва у великих містах країн Балтії. Вони будуть серед тих, хто стане жертвою скаженого панікерства російської інформаційної війни»
Західні інститути згинаються під напругою. НАТО хоче виконати свою роботу — забезпечити територіальну оборону найуразливішим членам. Але політики не дозволять цього. Вони не надаватимуть війська, які необхідні для того, щоб зробити достовірним стримування. Навіть надані на цей час скромні підкріплення погрузли у лицемірних чварах про своєчасність і тон заяв. Я впевнений, що Кремль бачить тонкі нюанси між заявою, яку фактично виставлено на сайті Білого дому і розісланою по електронній пошті журналістам у відповідь на запит.
У країнах, які серйозно ставляться до оборони, починає домінувати настрій похмурого реалізму. Зокрема Польща, важковаговик з питань оборони у цьому регіоні, готова примиритися щодо головного дипломатичного пріоритету за останні роки: залицяння до Німеччини. Для справедливості, польсько-німецькі відносини зараз є найкращими за всю історію. У питаннях ЄС Варшава перебуває в центрі прийняття рішень. Але щодо вкрай важливого питання надійної безпеки, Німеччина показала, що їй не можна довіряти. Серце Ангели Меркель знаходиться в потрібному місці, але німецькі виборці ненавидять ідею військової конфронтації з Росією. Це може змінитися, якщо життєво важливі інтереси Німеччини будуть поставлені на карту. Але вони не поставлені (пан Путін може бути противним, але він не дурний). Безпечна, стабільна, процвітаюча єдина Україна значить для Варшави, ніж для Берліна. Країни Балтії можуть бути тільки на другому плані для Польщі, — але вони є на третьому, якщо справді є, для Німеччини.
Польща також наполягає на більш тісній співпраці Вишеградської групи. Але її союзники не вселяють довіри. Вони не витрачають серйозних коштів на оборону. Вони не бачать загрози. Й у них є інші інтереси. Угорщина, зловісно, йде своїм власним шляхом, демонструючи розуміння Росії і нетерпіння постійній критиці Заходу. Уряд Словаччини робить мінімум, який необхідний, щоб показати готовність з таких питань, як «реверсного потоку» — експорту газу назад в Україну по існуючих експортних трубопроводах. Але вплив Росії там є глибоким, як і в Чехії, яка в черговий раз перебуває під урядом сумнівної чесності та спроможності.
Безпосередня небезпека — в тому, що Польща втрачає ентузіазм щодо колективної оборони. Вона була розчарована Америкою, Німеччиною та її центральноєвропейськими союзниками (двоє з трьох її балтійських сусідів, Естонія є яскравим винятком), а також Швецією, яка залишається кримінально безвідповідальною щодо своєї ролі у регіональній безпеці.
Однак це не було б дивним, якщо Польща наслідує приклади інших країн на словах виступаючи за НАТО, ставлячи на перше місце власну безпеку. В умовах кризи, яка користь від розгортання найсучасніших і мобільних підрозділів польської армії в країнах Балтії — незахищеній смузі території, де вони можуть бути ізольованими і не спроможними захищати Батьківщину? Теоретичним аргументом є те, що оборона Польщі своєю чергою буде забезпечена великою кількістю військ союзних країн, включаючи Сполучені Штати. Красиво на папері — але що станеться, якщо вони не прийдуть?
На цьому похмурому тлі політикам необхідно терміново зупинити розповзання НАТО. В ідеальному світі найпотужнішим заходом були б жорсткі санкції щодо Росії з розумною обережністю проти відплати. Однак простір для маневру на цьому фронті є обмеженим.
Якщо Росію не можна стримати економічно, то її треба стримати через політику безпеки. Військове розгортання є частиною цього процесу. Незалежно від будь-якого подальшого руху Швеції та Фінляндії до членства в НАТО, планувальники оборони мають багато працювати над взаємодією, спільними навчаннями, попереднім розміщенням палива та боєприпасів, повітряним і морським спостереженням, співробітництвом розвідки і контррозвідки та інше.
Чітка військова мета Росії в регіоні — унеможливити НАТО зміцнити країни Балтії в умовах кризи. По-перше, цьому можна протиставити, гарантувавши, що країни Балтії буде посилено зараз — не символічними ротами тимчасово розгорнутих американських солдатів, але всіма видами сухопутних, морських і повітряних сил, необхідних, щоб уповільнити російське вторгнення. По-друге, НАТО має забезпечити противагу застосуванню Росією зброї, яка перекриває доступ до заходу піхоти в певні зони. Альянс повинен бути впевнений, що в умовах кризи він повністю контролює повітряний і морський простір. Враховуючи силу російських ППО, це не просте завдання. Але альтернативою цьому є поразка. Варто також відзначити, що у разі агресії проти НАТО, Росія стає відкритою для атаки в іншому місці. Було б добре проводити деякі навчання в Льодовитому, Тихому океанах і Чорному морі, щоб довести цю точку зору.
Але більша небезпека це — не повномасштабна військова атака на країни Балтії чи Польщі, а те, що Росія створює умови, які роблять це не потрібним. Урок України полягає в тому, що Росія веде війну нового типу, де ціль не військова сила ворога, а його сила волі. У чудовій новій статті латвійського військового аналітика Яніса Берзіньша підкреслюється, яким чином Росія схиляє шанси на свою користь через пропаганду, залякування, економічний тиск, підкуп, підривну діяльність і дипломатію, допоки противник не відчує себе таким збентеженим і безнадійним, що не в змозі чинити опір.
Саме на цьому фронті необхідні найбільші зусилля. Битва за майбутнє Європи, яка базується на багатосторонності, верховенстві права та атлантизмі, не буде виграна або програна в Брюсселі чи Вашингтоні. Воно (майбутнє) загине в депресивних малих містах, обезлюднених селах і похмурих проектах житлового будівництва у великих містах країн Балтії. Вони будуть серед тих, хто стане жертвою скаженого панікерства російської інформаційної війни. Воно — майбутнє — потоне, тому що деморалізовані чиновники втратили віру в кінцеву конвергенцію своїх країн з європейськими стандартами процвітання та державного управління. Воно буде принесено в жертву укладанням брудних угод у таких галузях, як енергетика і транзит по магнатах-політиках, які турбуються про свої ділові зв’язки з Росією більше, ніж про національні інтереси своєї країни.
Уникнення цього виходить далеко за сферу компетенції НАТО, але це може допомогти частково демонстрацією надійної фізичної присутності, щоб протистояти будь-яким ідеям, що поразка неминуча, а також шляхом відродження стратегічних комунікацій та інформаційної війни для зміцнення морального духу (і навіть, можливо, запустити деякі контратаки). ЄС може зробити набагато більше, щоб зміцнити державні послуги, інфраструктуру та рівень життя в місцях, найбільш уразливих до російських пустотливих рішень. Тільки уявіть, наскільки корисним було б, якби ми в останні роки витратили декілька мільярдів доларів, щоб зробити це на сході України. Але національна самосвідомість є насамперед обов’язком національних урядів. Як ми бачили в Україні, вони можуть також легко впасти, або бути усуненими в смертній спіралі некомпетентності й непопулярності.
Морок і загибель пропонує солідний порядок денний саміту НАТО восени. Але Володимир Путін працює не за календарем НАТО, а за московським часом. Його годинник цокає швидко і зловісно. Рішення у Кардіффі, хоч якими б вони були добрими, можуть виявитися надто запізнілими.
(http://cepa.org), 9 травня 2014, Едвард ЛУКАС, старший науковий співробітник Центру аналізу Європейської політики (CEPA) Він заступник головного редактора журналу The Economist, центрально- та східноєвропейський кореспондент видання. Автор книжки «Нова холодна війна: як Кремль погрожує Росії та Заходу» розпочав нову серію «Кардіффські записки CEPA», в яких розглядаються нові виклики і потенційні стратегії, що їх НАТО має дослідити під час осіннього саміту. В цій інавгураційній статті Лукас оцінює, як російська підривна тактика загрожує актуальності та рішучості НАТО.
