Я не пам’ятаю, який саме світоч політології се прорік, тому даю в переказі: лише талановитій людині дана можливість перетворити будь-який факт своєї біографії або подію в житті на голоси виборців. Десь так.
Я не знаю, кого саме мав на увазі той світоч політології, зате я готовий угадати, до кого з усіх учасників нинішньої президентської гонки ця аксіома підходить найбільше.
Я багато років знаю цього чоловіка. Він найбільше в світі любить спростовувати штампи й стереотипи.
Він вчинив так цього разу: спростував, а декого — і зверг...
Вадим Рабинович завершує короткий президентський забіг (за попередніми все ще підрахунками), набравши майже такий самий відсоток підтримки українців, як Дмитро Ярош і Олег Тягнибок, а також вибулий з боротьби Петро Симоненко РАЗОМ УЗЯТІ.
Абсолютний вибух стереотипу. Президент Всеукраїнського єврейського конгресу, який ніколи не ховав у кишеню, а лише пишався своїм походженням, бізнесмен, затятий медійник випереджає тих, кого нам весь час підкидають у вигляді «ультрас»?
Рабинович пояснює це процесом видужування нашого суспільства. Тому що часто хвороба — це, швидше, наше уявлення про хворобу, імітація її симптомів, фантомний біль, а не просто складний біохімічний процес в організмі. Ми часто думаємо, що хворіємо, через що занурюємося в ще більшу глибину недуги...
А ми й насправді — вже видужуємо. Оскільки стереотипи спростовуємо. Наприклад, про тотальну ксенофобію або нетерпимість у суспільстві.
Як на мене, Рабинович переміг вже того дня, коли подав документи до ЦВК і оголосив, що йде по українську булаву. Він переміг стереотип. Адже я свідок: є ще люди, які, почувши його прізвище, перепитують: мовляв, той самий Рабинович, з анекдоту?..
Так, він той самий. Тому що полюбляє розповідати анекдоти, мало не щодня начитує їх для свого Радіо Рабинович-fm. Він весь час закликає не сумувати, не розпускати нюні — усміхатися й радіти життю. Навіть у такий непростий час.
Чоловік, проживши перші 60 років свого життя, як у неймовірно закрученому анекдоті, переживши чимало й побачивши багато чого, вирішив прокласти шлях і раз і назавжди зруйнувати стереотип: мовляв, і Рабинович може піти в президенти країни, якщо це країна, що проголошує демократію й рівність усіх перед законом, та ще й підключивши мізки, уміння говорити й переконувати, набрати такий відсоток підтримки (на Півдні й частково на Сході країни його штаби констатують 6-8% підтримки, а в Одесі в деяких округах він реально наступає на п’яти Тимошенко), щоб не соромно було перед світом і в парламентській кампанії згодилося...
Рабинович цими відсотками вбив найбільш нав’язуваний нам сусідами справа стереотип: українці — в найширшому розумінні, поза етнічним походженням — аж ніяк не озлоблені ксенофоби, а розумні, освічені, цивілізовані, уважно слухаючі люди, яким навіть війна й загальний смуток не заважають розгледіти в будь-якій людині — нехай і з прізвищем з анекдоту — щире прагнення допомогти своїй країні, пристрасть в очах і почути розумні пропозиції, що дійсно, а не теоретично допомагають їй просунутися в бік «Швейцарії у Східній Європі».
Мені запам’ятався діалог у програмі Шустера. Її тема звучала так: «Україна для українців?». І коли ведучий попросив Рабиновича на це запитання відповісти, той, у свою чергу, попросив Шустера прибрати з назви програми знак питання.
— Якщо я хочу будувати, розвивати свою країну, я — українець!.. При цьому мої релігійні переконання або колір шкіри можуть бути будь-якими -правильно, адже це демократія?.. І в такому контексті, звісно, в першу чергу, країна має бути для українців. Але якщо українцями хтось когось призначає — тоді це інша історія. За президента Віктора Ющенка всі поголовно полюбляли вдягатися в національні костюми й кричали, що вони люблять Україну. Але вони її любили так, як у тій відомій притчі: коли ти говориш, що любиш курча й при цьому обгризаєш його кісточку, то ти не курча любиш, а їсти його любиш. У результаті країну просто «з’їли»... Треба не кричати, хто більше любить Україну, а будувати країну з чистого аркуша й робити її сильнішою. Нам треба бути сильними. Вигнати старих правителів, тих, хто розвалив державу. І чудову країну без них побудувати, передову, демократичну, багату, яка ще позики іншим країнам даватиме! Українці — розумні й освічені люди, але нас зробили рабами одних і тих же правителів.
І що тут заперечиш?
Рабинович запропонував українцям просто дію: повірити у власні сили й не розраховувати на тих, хто вже багато разів обіцяв перебудувати країну, але обдурив. Віра завжди дається непросто. А на обмані, на жаль, ми вчимося не часто. Але...
Зміна є вже в самому факті того, що тепер у будь-якого громадянина країни — чи то росіянина, чи узбека, чи татарина, чи єврея, байдуже, якого походження — не виникне й тіні сумніву: мовляв, адже навіть Рабиновича почули й підтримали...
Вадим Зінов’євич конвертував своє прізвище з анекдоту в якусь нову суспільну аксіому: будь-кому — дано, і вибір за тобою...
На якійсь із зустрічей у регіонах зайшла мова: мовляв, адже й Обамі, перш ніж він став президентом США, передували темношкірі громадські лідери. Які, не завжди, до речі, перемагали суспільний стереотип, а інколи, як той же Мартін Лютер Кінг, жертвували життям заради ідеї загальної рівності.
Це, звісно, так. Але й інших прецедентів у світі чимало, коли «нетитульні» представники посідають найвищі посади в державі.
Але Україна — як відомо тепер уже точно — не Росія, але поки що й не США.
Утім на якийсь маленький крок, мабуть, ми просуваємося й у цей бік, у бік країни «рівних можливостей». Далеко ще, напевно, але подолає шлях той, хто йде.
Адже демократія не пігулка: прийняв — і зняв головний біль миттєво. Ми вже точно знаємо: одужання йде повільно й болісно, з помилками в діагнозах і лікарях, з переплутаними кардіограмами й аналізами, з неправильними дозами ліків і нерозторопними няньками, що не достигають замінювати судна...
Рабинович нагадує, що час видужувати!..
Згадую одну з найулюбленіших своїх єврейських притч.
Один старий сидів біля оази біля входу до міста, дивлячись на дорогу. До нього підійшов хлопець і запитав:
— Я жодного разу не був тут. Які люди живуть у цьому місті?
Старик відповів запитанням:
— А які люди були в тому місті, з якого ти пішов?
— О-о, це були егоїстичні й злі люди. Саме тому я з радістю виїхав звідти...
— Тут ти зустрінеш таких самих, — відповів йому старий...
Трохи згодом інший чоловік наблизився до цього місця й запитав те саме:
— Я тільки-но приїхав. Скажи, старий, які люди живуть у цьому місті?
Старий відповів таким самим запитанням:
— А скажи, синку, як поводилися люди в тому місті, звідки ти прийшов?
— О, це були добрі, гостинні і й благородні душі!.. У мене там залишилося багато друзів й мені було нелегко з ними розлучатися.
— Ти знайдеш таких самих і тут, — відповів старий.
Купець, який неподалік поїв своїх коней, чув обидва діалоги. Щойно другий чоловік відійшов, він звернувся до старого з докором:
— Чому ти дав двом цим людям абсолютно різні відповіді на одне й те саме запитання?
— Синку, я не збрехав — кожен носить свій світ у своєму серці... Той, хто в минулому не знайшов нічого хорошого в тих краях, звідки прийшов, тут тим паче не знайде нічого утішливого... Навпаки ж, той, у кого були друзі й у іншому місті, й тут знайде вірних і відданих друзів. Бо люди, що оточують нас, стають для нас тим, що ми бачимо й знаходимо в них...
Давайте бачити в людях більше світлого, давайте виходити з першого типу міста — й входити до другого... З Божою поміччю.