«Про Гоголя можно определенно сказать, что он горячо и пламенно не любил ни русских людей, ни русской природы. А вот для Малороссии, для малорусской природы, для малорусской истории, для Тараса Бульбы Гоголь имел в своем сердце неиссякаемый родник любви...»
С. ВЕНГЕРОВ, російський історик літератури
Наприкінці грудня 1840 року в одному з листів до своїх московських друзів-покровителів Гоголь писав: «Да, чувство любви к России слышу во мне сильно...» Яскравіше ця теза прозвучала в листі до С. Аксакова від 21 лютого 1841 року: «Теперь я ваш; Москва моя родина. В начале осени я прижму вас к моей русской груди». Дедалі більше: в серпні 1844 року — зізнання О. Данилевському: «...Мне Россия и все русское стало милей, чем когда-либо прежде...», а в квітні 1846-го, перебуваючи в Римі, він вже називав її у своїх листах «раєм», «каким для меня кажется теперь наша требующая любви нашей Россия»...
І це при тому, що всього кількома роками раніше в листі до В. Жуковського з Італії були ось такі його зізнання: «Моя красавица Италия! Она моя!.. Я родился здесь. Россия, Петербург, снега, подлецы, департамент... — все это мне снилось...» Як протилежність яскравим враженням від знайомства з Італією (за його словами — батьківщиною його душі), як антитезу сяючому європейському горизонту, малює Гоголь картини Росії, де «ніщо не привабить і не зачарує погляду». В автобіографічній повісті «Рим» він вкладає в уста свого героя вражаючі спогади: «...На севере есть варварская земля Московия, где бывают такие жестокие морозы, от которых может лопнуть мозг человеческий...»1 Раніше, в березні 1833 року, Гоголь писав із сарказмом про «старую толстую бабу Москву, от которой, кроме щей да матерщины, ничего не услышишь».
Характерний підтекст у авторських пафосно-ліричних відступах, наведених Гоголем у «Мертвих душах», наприклад, про Русь-трійку, яким завершується перший том поеми. До речі, це — традиційно улюблена теза російської літератури, котра трактує його як апофеоз виразу любові Гоголя до Росії. Але не можна не погодитися з думкою академіка М. Жулинського, який зазначає, що й сьогодні вражає моторошне пророцтво Гоголя щодо долі Росії: в знаменитому епізоді із «російською трійкою» він зображує, як Чичиков-диявол спрямовує її біг у безвість; через століття Росію назвуть «імперією зла», проти якої виступатимуть народи майже цілого світу.2
Або ось інший авторський відступ, де йдеться не про міфічну, майбутню, а про реальну, сучасну для письменника, Росію: «Русь! Русь! Вижу тебя, из моего чудного, прекрасного далека тебя вижу: бедно, разбросанно и неприютно в тебе. [...] Открыто-пустынно и ровно все в тебе; как точки, как значки, неприметно торчат среди равнин невысокие твои города; ничто не обольстит и не очарует взора...».3 Дехто з авторів трактує цей ліричний відступ як бачення автором прекрасного майбутнього Росії. Насправді все значно простіше: і цей відступ, і цілі глави «Мертвих душ» були написані в Парижі та Римі [«Мне даже смешно, — писав Гоголь Жуковському в листопаді 1836 року, — как подумаю, что я пишу «Мертвых душ» в Париже»], коли на Росію Гоголь справді дивився здалеку і мав можливість порівнювати її, «бедную, разбросанную и неприютную», з Європою, з прекрасними європейськими реаліями [«Русь! Вижу тебя, из моего чудного, прекрасного далека тебя вижу»]; не випадково мовиться: все пізнається в порівнянні...
«ЭТИ ПРОКЛЯТЫЕ, ПОДЛЫЕ ДЕНЬГИ...»
І ось сталася радикальна трансформація Гоголевих думок і почуттів: у його листах із Європи в Росію з’явилися такі вирази, як «чувство любви к России», «моя русская грудь», «мне все русское стало милей»!.. Усі ці вирази — із листування до московських друзів. Причому їх, цих красномовних, здобрених вишуканими епітетами і метафорами висловлювань, існує так багато, що на їхній основі В. Мельниченко створив цілу енциклопедію під назвою «Гоголівська Москва» обсягом у 832 сторінки! Очевидно, мали статися досить суттєві зміни у свідомості письменника та в його ставленні до Росії, зокрема до Москви й москвичів. У чому суть цих змін, цих нових його почуттів?
Знайомлячись з епістолярною творчістю Гоголя, з численними листами до його друзів-покровителів, бачиш, як чітко прослідковується сама поява цього нового почуття і динаміка його зростання, розвиток якого умовно можна поділити на кілька етапів. Спочатку ця «любов» базувалася винятково на почутті вдячності за дружню допомогу письменникові, передусім — матеріальну, з боку двох-трьох московських сімей, насамперед родин відомого письменника С. Аксакова та історика, професора Московського університету і видавця журналу «Москвитянин» М. Погодіна. Загалом же до росіян він продовжував ставитися, переважно лише насміхаючися над ними. На підтвердження цього — ось цитата-коментар С. Аксакова до Гоголевих слів про його раптом виниклу «закоханість» у Москву та Росію.
«В словах Гоголя, что он слышит сильное чувство к России, — писав у своїх спогадах Аксаков, — заключается, очевидно, указание, подтверждаемое последующими словами, что этого чувства у него прежде не было. Без сомнения, пребывание в Москве, дружба с нами... были единственные тому причины... Единственно в этом письме, в первый и последний раз, высказался откровенно Гоголь. И прежде и после этого письма он по большей части подшучивал над русским человеком».4
Вічна Гоголева проблема — нестача грошей, «этих проклятых, — за його словами, — подлых денег, которых хуже ничего нет в мире». Гострі фінансові питання з виданням книжок, складні обставини в родинній Василівці на Полтавщині, відсутність у столицях власного житла — все це ставило письменника в залежність від покровителів, у яких йому доводилося «гостювати» місяцями, квартируватися самому, а іноді й з матір’ю та сестрами. Будучи прекрасним актором, Гоголь влаштовував у їхніх салонах концерти — читання своїх творів, передусім сцен із «Ревізора» та «Мертвих душ». Так, «любов» Гоголя поступово переросла до більш широкого кола москвичів, які залучалися до концертів-читань, тобто набула масштабу «любові» до цілої Москви, яка завдячувала йому своїм опікуванням і допомогою.
Щоправда, за це його шанування багатими московськими покровителями Гоголеві доводилося розплачуватися своєю творчою свободою, захищати себе й свої твори від тих, хто намагався примусити його працювати на себе. Яскравим прикладом щодо цього можуть служити стосунки Гоголя з Погодіним, який, користуючись тим, що письменник деякий час проживав у його будинку, зажадав дозволу перед виходом книжки «Мертві душі» надрукувати главу в «Москвитянине». Така публікація не могла не викликати рішучого протесту автора, адже це загрожувало позбавити головний твір його життя новизни й зацікавленості читачів. На межі нервового зриву Гоголь направив Погодіну записку:
«Насчет «Мертвых душ» ты бессовестен, неумолим, жесток, неблагоразумен. Если тебе ничто и мои слезы, и мое душевное терзанье, и мои убежденья, которых ты и не можешь, и не в силах понять... Если б у меня было какое-нибудь имущество, я бы сей же час отдал бы все с тем только, чтобы не помещать до времени моих произведений». 5
Гоголь опинився в складному становищі: він страждав від того, що ненавидів людину, яка його прихистила, утримувала за власний кошт, позичала йому гроші, але ще більше страждав тому, що у нього не було ні сил, ні можливості від нього піти.
Якщо ж говорити про «почуття любові» Гоголя до Росії загалом, то, по-перше, треба мати на увазі обставини, за яких для нього, як і для кожної амбітної талановитої людини, велике значення мало визнання його як творця, що й відбулося в реальності: по-перше, завдяки його геніальним творінням Росія визнала його найбільшим своїм письменником. По-друге, відіграло свою роль те, як вся імперська ідеологія працювала над тим, щоб поступово витравити з нього та з його творчості українську національну душу, а царська цензура поступово призвичаїла (примусила) Гоголя мислити і творити так, як цього вимагав імперський самодержавний організм. В результаті Гоголь став канонізованим письменником номер один, перетворившись, за словами Євгена Маланюка, на своєрідний прапор політичного малоросійства, який «почав «пропагандово» плутати Русь і Росію. І в т. І «Мертвих душ» несподівано посадив нашу історичну Русь на московську «тройку» з москалем-»ямщиком».
«БЛАГОДАРНОСТЬ СИЛЬНА В ГРУДИ МОЕЙ...»
І тут доводиться знову повертатися до надміру гострої для Гоголя проблеми, котра супроводжувала все його життя, — до проблеми грошей. А їх у геніального письменника завжди не вистачало, і він весь час мусів їх вимолювати, бути комусь вдячним за допомогу, а, значить, від когось залежати, що дратувало його і виводило з рівноваги. Коли навесні 1837 року Гоголь прибув із Парижу до Риму, він мав у кишені всього 200 франків. Йому довелося проживати у надто скромній кімнаті за 30 франків на місяць, маючи своєрідний режим харчування: пив кожного ранку чашку шоколаду за чотири су, потім обідав за шість су, дозволяючи собі лише маленьку розкіш — маслянисте морозиво зі збитими вершками, яке він, між тим, називав «дрянью».
Не дивно, що, інтенсивно працюючи в Римі над «Мертвими душами», він змушений був звертатися до своїх петербурзьких і московських друзів, молячи їх надіслати йому хоча б трохи грошей. Його фінансові проблеми ускладнювалися з кожним днем. Невеликі суми за книжки, що продавалися в Росії, та гроші за назавжди продане право на показ п’єси «Ревізор» вже були витрачені. Тепер знову доводилося позичати у друзів і знайомих.
У Римі Гоголь спілкується з молодими російськими художниками і бачить, що вони непогано живуть на державну стипендію (пансіон), виплачувану їм Петербурзькою академією мистецтв. Це наштовхнуло його на думку звернутися з проханням до російського царя про подібну стипендію, адже він теж художник — художник слова. У квітні 1837 року він надіслав листа В. А. Жуковському, в якому виклав це прохання.
Пансіону для Гоголя поет-царедворець домогтися не зміг, однак Микола І все ж відгукнувся на колінопреклоніння відомого письменника, і за його розпорядженням Гоголю було надіслано п’ять тисяч рублів. Вдячність Гоголя не мала меж; свою безмірну дяку цареві й своєму покровителеві В. А. Жуковському Гоголь висловив у листі від 30 жовтня 1837 року: «Я получил данное мне великодушным нашим государем вспоможение. Благодарность сильна в груди моей, но излияние ее не достигнет к его престолу. Как некий бог, он сыплет полною рукою благодеяния...». Це був один із тих випадків, який, на думку деяких авторів, сприяв «закоханості» письменника в «самодержца» і в саму самодержавну Росію.
Царських грошей для економного життя письменника вистачило майже на цілий рік. Коли і вони вичерпалися, Гоголю довелося знову звертатися з проханням по допомогу; цього разу — знову до М. Погодіна. У листі від 20 серпня 1838 року він писав: «Если ты богат, пришли вексель на две тысячи. Я тебе через год, много через полтора, их возвращу». Таку суму Погодін зібрав за допомогою Гоголевих покровителів і надіслав у Італію. 1 грудня 1838 року в Москву полетів лист письменника, знову зі словами принизливого визнання невимовної вдячності: «Благодарю тебя, добрый мой, верный мой!.. Далеко, до самой души тронуло меня ваше беспокойство обо мне! Столько любви! Столько забот! За что это меня так любит Бог?.. Боже, я недостоин такой прекрасной любви!..»
Подібних прикладів у складному житті Гоголя було чимало. В них яскраво і переконливо відображено саму суть питання, винесеного в заголовок даного сюжету. Хоч як би письменник насміхався над росіянами і Росією, називаючи її «варварською Московією», а саму Москву — «старой толстой бабой», він мав добру душу і в листах до прихильників його таланту завжди висловлював вдячність. Причому в своїх численних листах Гоголь у кожному разі звертався до свого адресата як до найближчої, найріднішої для нього людини. В епістолярному спілкуванні він, як і його Чичиков, виявляв надзвичайну винахідливість, знаходив такі слова й обороти, що кожен відчував себе вкрай задоволеним. Виняткова Гоголева красномовність, магія вишуканих епітетів і метафор справляла на кожного незабутнє враження. Так, емоційно висловлені тільки Гоголю властивою неймовірно багатою й оригінальною мовою слова вдячності російським покровителям і друзям чи просто знайомим, згодом були трансформовані біографами й літературними критиками в «любов до Росії та росіян».
«УКРАЙНУ ГОГОЛЬ ОКУТАЛ ПОЭТИЧЕСКИМ ФЛЕРОМ...»
Численні критики творчості Гоголя не раз ревниво, а іноді й вороже відзначали його щире захоплення рідною Малоросією, її людьми й природою, її героїчною козацькою історією, котру він так талановито і зацікавлено опоетизовував. Тут насамперед звернімо увагу на характерне твердження відомого російського історика літератури С. О. Венгерова: «Про Гоголя можно определенно сказать, что он горячо и пламенно не любил ни русских людей, ни русской природы. А вот для Малороссии, для малорусского быта, для малорусской природы, для малорусской истории, для Тараса Бульбы Гоголь имел в своем сердце неиссякаемый родник любви и снисходительности. Украйну Гоголь окутал поэтическим флером, а Россия для него — одна лишь мерзость запустения, мертвое царство мертвых душ».
Доречно щодо з цього пригадати ще такий надто показовий факт. Його близька приятелька і шанувальниця Олександра Смирнова, доповідаючи письменникові про те, як сприйняли в її колі поему «Мертві душі», у своєму листі, надісланому в листопаді 1844 року, писала: «У Ростопчиной при Вяземском, Самарине и Толстом разговорились о духе, в котором написаны ваши «Мертвые души», и Толстой делал замечание, что вы всех русских представили в отвратительном виде, тогда как всем малороссиянам дали вы что-то вселяющее участие, несмотря на смешные стороны их; что даже и смешные стороны имеют что-то наивно-приятное; что у вас нет ни одного хохла такого подлого, как Ноздрев; что ваша вся душа хохлацкая вылилась в «Тарасе Бульбе», где с такой любовью вы выставили Тараса, Андрия и Остапа».
Ні переробка «Тараса Бульби» на проросійський лад, ні звертання до «православной русской веры» і патріотичні заклики щодо «своего царя», котрий «подымается из русской земли», не могли до кінця переконати жодного з названих осіб у наведеному листі О. Смирнової, в тому, що автор «Мертвих душ» — «руській». Іншими словами, незважаючи на всі заяви Гоголя на кшталт: «Я — ваш, я русский!», «У меня русская грудь!», «Я люблю Россию!», для «истинных русских» він залишався «хохлом», навіть «ужасным хохлом». Та й справді — як може бути інакше, коли «русский писатель» Гоголь «сміється з росіян іншим сміхом, ніж зі своїх земляків малоросів, бо у нього навіть смішні сторони їхні мають щось наївно-приємне...»
Цією констатацією даний сюжет логічно було б завершити. Але питання феномену українськості душі Миколи Гоголя, очевидно, надовго залишатиметься не докінченим. Давні дискусії-з’ясування, представником якої культури його слід вважати — російської чи української, — тривають. У зв’язку з 200-річчям від дня народження Миколи Гоголя, яке 2009 року широко відзначалося в Україні й Росії, у деяких засобах масової інформації ці дискусії відновилися. Особливого резонансу питання набуло у зв’язку з виходом у Росії цілеспрямованих досліджень, а також кінофільму режисера В. Бортка «Тарас Бульба», створеному із суто російських позицій. Фільм фактично знятий за мотивами повісті Гоголя, а не є її екранізацією, домислений сценаристами варіант, що відходить від основної фабули відомого твору. Українські глядачі були здивовані відвертим підтекстом нівелювання українського змісту фільму «Тарас Бульба», що з новою силою загострило поставлене питання.
УКРАЇНОФІЛЬСТВО ГОГОЛЯ, ДЕМОНСТРОВАНЕ В ПАРИЖІ
Осібно виокремимо характерний епізод із спогадів зарубіжних друзів Миколи Гоголя, що яскраво стверджував його українофільство, свідчив про глибину українськості його душі. Йдеться про лист польського поета Богдана Залеського (українофіла, друга Тараса Шевченка по солдатській службі в Орській кріпості) до його приятеля львів’янина Франциска Дубинського від 19 лютого 1859 року. У цьому листі, що 1902 року був опублікований у російському журналі «Новое время» і мав назву «Украйнофильство Гоголя», йдеться про зустрічі в Парижі видатного польського поета Адама Міцкевича і його, Залеського, з Гоголем, під час яких вони вели «літературно-політичні бесіди». Як активні учасники польського повстання 1830 — 1831 рр. вони перебували тоді у Франції на правах політичних емігрантів.
«Звичайно, ми говорили, — повідомляв адресат, — найбільше про великорусів (москалів), які викликали огиду і в нас, і в нього. Питання про їх фінське походження постійно було предметом обговорення. Гоголь підтверджував його з усім своїм малоросійським запалом. Він мав під рукою в себе чудові збірники народних пісень різними слов’янськими мовами. Щодо питання про фінське походження великоросів (москалів) він написав і читав нам прекрасну статтю. У ній він вказував, на основі зіставлення і детального порівняння пісень чеських, сербських, українських і т.д. з великоросійськими (московськими), на відмінності, що впадали в око, стосовно духу, звичаїв і моральних поглядів у великоросів та інших слов’янських народів. Для характеристики кожного людського почуття він підібрав окрему пісню: з одного боку, нашу слов’янську солодку й лагідну, і поряд великоросійську — понуру, дику, нерідко канібальську, одне слово — чисто фінську. Шановний земляче, ти легко можеш собі уявити, як ця стаття щиро порадувала Міцкевича й мене».
Звертає на себе увагу і такий факт: перед від’їздом із Парижа 1837 року Гоголь заходив до Богдана Залеського і, не заставши його вдома, залишив записку «пану-земляку», написану рідною українською мовою. Він закликав його працювати «на славу усій козацькій землі», просив посилати «писульки в Рим», а також запрошував до Вічного міста: «Добре було б, коли б і сам туди коли-небудь примандрував. Дуже, дуже близький земляк, а по серцю ще ближчий, чим по землі». До того ж письменник підписався під своєю запискою українською мовою: «Микола Гоголь».
Дражливу, неоднозначну тему про «почуття любові Гоголя до Росії», про міру і справжню суть цієї любові є сенс завершити словами Олександра Герцена, визначного російського письменника і мислителя, в яких ця тема знайшла вражаюче вираження: «...Не будучи по происхождению, подобно Кольцову, из народа, Гоголь принадлежал к народу по своим вкусам и по складу своего ума... Он больше сочувствовал народной жизни, чем придворной, что естественно со стороны украинца. Украинец даже ставши дворянином, никогда так быстро не порывает с народом, как великоросс. Он любит свою родину, свой язык, предания о казачестве и гетманах... Рассказы, которыми дебютировал Гоголь, составляют ряд картин украинских нравов и видов истинной красоты, полных веселости, грации, движения и любви. Такие повести невозможны в Великороссии за неимением сюжета...»
1 Гоголь Н. В. Рим / Собр. соч. у 6 т. Т. 3. — М., 1959. — С. 197.
2 Жулинський М. Дві половинки українського серця: Шевченко і Гоголь / День. — 2004. — 6 березня.
3 Гоголь Н. В. Мертвые души / Собр. соч. у 6 т. Т. 5.— С. 230 — 231.
4 Аксаков С. Т. История моего знакомства с Гоголем. — С. 54-58.
5 Цит. за: Труайя Анрі. Николай Гоголь. — М.: Изд-во Эксмо, 2004. — С. 355.
