Наче й не було останніх 23 років, неначе немає стрілянини за вікном, прес-служба Луганської обласної ради звичною мовою радянських оптимістичних новин повідомила в матеріалі під гучною назвою «Шлях в майбутнє», що цього вівторка глава облради Валерій Голенко зустрівся «з командирами і бійцями луганських будзагонів, які готуються до поїздки в Ямало-Ненецький автономний округ Російської Федерації...». «... Луганска область... стояла біля витоків будзагонівського руху, ... його традиції зберігаються ще з радянських часів», — звернувся до будзагонівців Валерій Голенко. «... Нинішнього року до північних районів Росії вирушає п’ять загонів із Східноукраїнського національного університету, Луганського будівельного коледжу і Кіровського транспортного технікуму. Частина — в червні, друга — у липні, після складання іспитів. ... За попередніх часів у будзагонівському русі Луганщини було задіяно до 10 тисяч осіб...». — Признаюся, вперше побачивши це повідомлення на сайті Луганської обласної ради, я відчув глибоку неприязнь, відторгнення... Хотілося злобно пожартувати про невиліковних совків, які живуть так, нібито на дворі ще глибокі сімдесяті, і на стіні замість світлої плями на місці портрета ростовського втікача зображення двох Іллічів — Володимира і бровастого дніпропетровця з мрією будь-якого фалериста на широких грудях... — У незалежній Україні вже виросло ціле покоління молодих людей, що не знає СРСР, більше того, наша країна перебуває в стані неоголошеної війни з Росією, а керівництво Луганської області відправляє туди на заробітки студентські будівельні загони, та ще і посилається при цьому на свою комсомольську юність... Дурість, зрада — які тільки епітети зразу не спадали мені тоді на думку.
Такою самою була моя реакція двома роками раніше, коли восени 2012 року тоді ще прем’єр-міністр України Микола Азаров на зустрічі з представниками підгодованих молодіжних організацій, пригадавши свою студентську юність, заговорив про потребу відродження студентських будівельних загонів. Тут вже Азарову пригадали все — не лише лопату з капустою, але і дим попереду паровоза. Ось і здалося тепер, що роздмухана 2012 року урядовими засобами масової інформації і висміяна всіма кому не ліньки ініціатива Миколи Азарова і після його втечі з країни звучить по Україні дзвінкою луганською луною...
♦ Це була моя перша реакція, і, признайтеся, для більшості з вас вона була такою самою. Адже тоді, 2012-го, Микола Азаров навіть словом не згадав Росію, і навіть комсомол. Але такий закон жанру, і хоч з якою б ініціативою виступив би цей персонаж, у більшої частини публіки його слова знову і знову викликатимуть відторгнення, іронію і сміх, навіть якщо в них і містилася б частка реального сенсу. Над цим образом Микола Азаров працював багато років, і, на жаль, досі не усвідомлює, чому його погляди, його цінності відторгає народ країни, керувати якою він був поставлений примхою її президента. Для більшої частини країни Микола Янович був і залишається динозавром радянської доби, пародією на радянського бухгалтера, що зійшла в крісло керівника кабміну з комедійних радянських фільмів 50—60-х років. Тому, якщо Азаров сказав про будзагони, це — совок, це — смішно. Сміявся з цього я, сміявся Київ, сміялася Західна Україна, сміявся багато хто на сході і на півдні, хоча, зрозуміло, там і зараз дуже багато людей, що живуть спогадами про СРСР, хто говорить з Азаровим однією мовою.
♦ Та все ж як людина, що завжди сумнівається, у тому числі і у власних перших реакціях, я вирішив перевірити, чи справді в незалежній Україні рух студентських будзагонів пов’язаний виключно з сумної пам’яті збіглим прем’єром, тим більше, що ще зі своєї власної студентської юності в середині 90-х я пригадував перші боязкі спроби відродити цю радянську традицію, яка загинула 1991 року. Адже, залишивши осторонь патетику комсомольських будов п’ятирічок, начебто так і не завершеного БАМу, студентські будзагони були для студентів непоганим способом за кілька коротких літніх місяців заробити гроші на рік навчання, не кажучи вже про те, що багато хто з них працював не в далекому Сибіру, а на будівництві і ремонті навчальних корпусів і гуртожитків власних же вишів. Виявилося, що ще з 2001 року організацію молодіжних трудових загонів указом президента (тоді ще Леоніда Кучми) було внесено до пріоритетних заходів з реалізації державної молодіжної політики, а 2002 року (на рік раніше Російської Федерації) двома українськими міністерствами і одним держкомітетом було затверджено «Положення про молодіжний трудовий загін». І вже 2007 року, за президента Ющенка, студенти Львова (Львова, Львова, — ви не помилилися) виступили з ініціативою організації студентських будзагонів для підготовки міста до проведення 2012 року чемпіонату Європи з футболу.
♦ Так чому ми обурюємося і сміємося, коли чуємо про студентські будзагони з уст Азарова і голови Луганської облради Валерія Голенка, і нейтрально реагуємо, коли ті ж студентські будзагони організовують в Києві і у Львові? Зрештою, хіба й тут, не на Донбасі, ця традиція, цей рух не має того ж радянського коріння? Найімовірніше, річ у тім, що, навіть розмовляючи однією мовою — все одно, російською або українською, — кажучи про одне і те ж, різні частини нашого соціуму через різну культурну традицію (я — про приналежність до різних культур, а не про рівень загальної культури окремих її носіїв) перестали розуміти одне одного. Хтось називає це цивілізаційним розломом, хтось — розколом між минулим і майбутнім. Одна частина суспільства продовжує, згадуючи комсомольське минуле, створювати студентські будзагони і відправляти їх заробляти гроші на будовах Сибіру, інша — формувати студентські будзагони і направляти їх на будови України, а то і зовсім на збирання суниці десь в Європі або чищення риби в далекій Алясці.
♦ Трохи розміркувавши, я дійшов висновку, що розкол, розрив тут більше в головах, а не на ділі. Що поганого в ініціативі Луганської обласної ради? Так, Росія веде проти нас неоголошену війну. Проте сотні тисяч, якщо не мільйони українських трудових мігрантів зараз перебувають на території Росії, з одного боку, звісно, підживлюючи своєю кваліфікованою працею російську економіку, але з другого — повертаючи своєю працею до нашої країни значну частину виплат за імпорт до України російських вуглеводнів. Більше того, в розпал бойових дій тисячі молодих людей отримають шанс уникнути вербувальників до лав сепаратистів і терористів, просто пересидять у російській глибинці найнебезпечніші місяці антитерористичної операції і, зрештою, повернуться на Батьківщину живі і здорові, і при цьому заробивши грошей своєю працею, а не війною... Сотні тисяч українців, незважаючи на війну, зараз працюють у Росії. Точно також, як і ті українці, які у пошуках роботи змушені виїхати до Європи або Америки, вони працюють не лише на себе, а й на свою країну. Поки вся Україна вчиться ненавидіти Росію, хтось же повинен вчитися заробляти в Росії гроші для себе і своєї країни. Це дуже згодиться потім, коли нарешті прийде мир.
Отже, іноді глибокий розкол між нами, що вважають (признаюся, часто безпідставно) себе європейцями, і тими, кого ми зневажливо називаємо совками, насправді існує лише в наших головах. І ми можемо перетворити цей суто умоглядний розкол на справжній, глибокий і непереборний. Ми можемо сміятися з тих, кого називаємо совками і кого можна було б назвати новими старообрядцями. Можемо навіть, як того вимагають найгарячіші голови, за прикладом московитів XVII століття, заборонити їхні обряди під страхом страти і насильно навертати в нову віру їхніх дітей, змусивши їх піти з країни, а найвідчайдушніших з них спалюватися в зрубах. Ми можемо змушувати їх жити за нашими правилами, породивши в XXI столітті вже в Україні новий Розкол. У нашій же волі визнати, що не такі вже ми різні, і можемо мирно жити поруч на одній землі, як зараз, після трьох століть гонінь старообрядські церкви в наших містах є сусідами з православними. А хто має рацію в суперечці наших культур — час покаже. Хай зараз вони дивляться російські телеканали і їздять на заробітки до Росії, в наших руках, щоб їхні діти знали іноземні мови і дивилися не на Москву, а на Європу. Рано чи пізно, силою примусу або силою прикладу і свідомого вибору, старе все одно поступиться місцем новому. Ми не можемо змусити їх думати як ми, вони можуть лише самі цього захотіти. Як один з моїх прадідів в кінці ХІХ століття покинув старообрядський хутір під Путивлем, щоб обрати нову віру і нове життя в зростаючому на хвилі загального економічного піднесення Києві.
