Перше, що впадає в очі — це крайня нелогічність центрального пункту заяви. Начебто готується «остаточне усунення» з посади Предстоятеля УПЦ митрополита Володимира. Дивність цієї заяви полягає в тому, що це саме усунення вже сталося 25 лютого на Синоді УПЦ. У жовтні 2013 року у Предстоятеля УПЦ був виявлено рак кишечника, який швидкоплинно розвивався через те, що організм Блаженнійшого був виснажений багатолітньою боротьбою з хворобою Паркінсона. Розвиток хвороби був подібний до лісової пожежі і на момент засідання Синоду надій на повернення митрополита Володимира до керівництва Церквою не залишилося, навіть якщо враховувати чинник можливого дива. Відповідну інформацію було надано Синодом митрополитом Олександром (Драбинком), який відповідає за лікування Блаженнійшого. До речі, це послушництво на той момент залишалося його єдиною церковною справою, а від усіх інших він був усунутий через тривалий конфлікт із членами Синоду. До речі, причина конфлікту — у вибуховому і непередбачуваному характері митрополита Олександра, все інше — від демонстративного українофільства до дивних фінансово-торговельних операцій соратники були готові терпіти нескінченно у дусі церковного покривання вад інших мовчанням. Отже, приймаючи ухвалу члени Синоду вірили не лише власним очам і вухам, але й документам, наданим митрополитом Олександром. Вдавати, що митрополит Володимир дієздатний при тому, що він не може ні служити літургії, ні проповідувати, ні підписувати документи, ні говорити виразно — було неможливо. Якби була хоча б щонайменша надія на одужання — правив би Синод на чолі зі старшим за висвяченням у єпископи членом Синоду. Але оскільки надії не було, то був вибрано Місцеблюстителя, тобто тимчасового виконувача обов’язків глави УПЦ. Згідно зі статутом, головний обов’язок Місцеблюстителя — забезпечити чесні вибори майбутнього нового глави Церкви. Місцеблюститель має право на всі дії, які здійснюються Предстоятелем, хоча зазвичай при нім не відбувається замін у Синоді — цьому церковному Політбюро. Все інше — в рамках компетенції Місцеблюстителя і Синоду, які разом і керують Церквою в перехідній період до скликання Архієрейського собору, на якому обирається новий Предстоятель.
Отже, в заяві говориться про загрозу усунення митрополита Володимира, але таке сталося вже 25 лютого. Нового усунення не може бути. Зазвичай новий Предстоятель обирається в термін від 40 днів до трьох місяців, і вже 25 лютого у Синоду УПЦ були всі підстави призначити дату скликання собору для виборів нового Предстоятеля. Очевидно, що тоді така ухвала не викликала б жодного опору ні в кого, і жодної змови в ній не вбачали б. Вирішили почекати, керуючись етичними мотивами.
З 25 лютого стан здоров’я митрополита Володимира не покращав. Нічого не змінилося окрім обстановки всередині УПЦ. 37-річний митрополит Олександр Драбинко, який не входить навіть до числа членів Синоду, не має своєї постійної єпархії, не має жодних шансів бути обраним Предстоятелем, розгорнув бурхливу кампанію війни проти членів Синоду УПЦ, а тепер зробив і хід проти всієї УПЦ. Не викликає сумнівів, що заява прес-служби УПЦ КП насправді не писалася в цій церковній організації. Самі єпископи УПЦ КП не опустилися б до грубого викривлення фактів, погроз, закликів до держави і суспільства «бути пильними», коли б не прохання улюбленого ними митрополита Олександра. Отже, якщо подивитися на текст з погляду його замовника або навіть справжнього автора, то що маємо в сухому залишку? Митрополит Олександр намагається переграти одного дня зіграну ним партію і оголосити ухвали Синоду УПЦ від 25 лютого недійсними. Чому? Мабуть він розраховував правити при потуранні Місцеблюстителя митрополита Онуфрія, але останній не допустив владику Олександра до важелів церковної влади, не зробив його керуючим справами УПЦ. Митрополит Олександр не розуміє, що єпископат не готовий прийняти його як церковного «прем’єр-міністра» (така сьогодні роль керсправами). Річ навіть не в тім, що посаду обіймає владика Антоній, і тандем «Онуфрій-Антоній» не має альтернативи. Річ просто в несумісності спокійного робочого настрою єпископату з діяльною натурою владики Олександра, який за все хапається і нічого не доводить до кінця. Митрополит Антоній діє системно, і завжди поступово досягає потрібного церкві результату. При цьому методом досягнення результату виступає об’єднання зусиль, згладжування гострих кутів, прийняття всіх такими якими вони є з подальшим м’яким перевихованням. Для стилю ж владики Олександра як сірого кардинала УПЦ були характерними інші методи: підбурити, протиставити, облаяти, похвалити, увійти до війни, вийти з війни, програти, але зробити вигляд, що виграв. Сьогодні не лише УПЦ не витримає цей стиль, але й усю систему толерантності всередині релігійного середовища України тут же буде поставлено під загрозу.
Окрім того, владика Олександр намагається протиставити українофільське крило УПЦ русофільському, і в «Заяві» УПЦ КП прямо говоритися про наміри піти з українофільським єпископатом, священиками та мирянами з Московського патріархату, навіть якщо більшість єпископату УПЦ не підтримає курс на відокремлення від РПЦ. Владика Олександр не помітив різкої зміни в настроях єпископату, яка сталася за останні три місяці. Спочатку зникло політично мотивоване русофільство, а потім — і українофільство. Єпископи УПЦ жахнулися всьому, що сталося навесні 2014-го. Провокацію громадянської війни із застосуванням насильства бачили всі. Але єпископи змогли поставити себе на місце потерпілих, бо для них усі загиблі — їхні діти. Для них не виявилося чужих убитих у цій сутичці. Всі — свої. За цих умов принципові ухвали навіть русофілів від митрополита Агафангела і м’якша не підтримувати сепаратистів — гідні пильної уваги. За умов кризи єпископи перестали бути політично ангажованими, і повернулися до чіткої аполітичної позиції: плакати зі всіма, і, доки все не закінчитися, ні з ким не радіти. Такий вибір УПЦ, подобається він нам чи ні, але його було зроблено. І на тлі аполітичного консенсусу пропозиція відокремлюватися всім свідомим українцям від УПЦ виглядає дивною. Якщо це думка з «Заяви» митрополита Олександра — то він відразу програв, оскільки зараз ніхто з єпископату УПЦ неспроможний на переформатування під політичні вимоги. Взагалі доля УПЦ залежить не від політизації єпископату, а навпаки — від аполітичності. Президент Порошенко однозначно заявив у своїй програмній промові, що жодної єдності з Росією не буде, Україна йде до Європи. Розрив церковний із РПЦ може бути спровоковано саме політичним протестом церковної Москви проти такого політичного вибору України. У заявах патріарха Кирила все менше слів про Україну, все більше — про «південні межі історичної Русі». Мотивом до самостійності УПЦ може бути скоріше бажання зберегти чистоту православної віри від всякого роду язичницьких за своїм походженням політичних і геополітичних доктрин. Одним із останніх діянь митрополита Володимира було його рішення підписати звернення від 1 листопада 2013 року з констатацією факту що Україна — частина Європи, і майбутнє її — в ЄС. Природно, що таке звернення викликало тоді протест русофільської меншості в єпископаті УПЦ, і стало приводом для спроби усунути митрополита Володимира. Тоді більшість єпископату підтримало Предстоятеля, який втрачав сили, і позиція визнання курсу на Європу збереглася. Ясно, що єпископат УПЦ не може очолити якийсь опір європейському майбутньому України під гаслами збереження вірності єдності духу і канонічної території якоїсь фантомної «цивілізації» «історичної Русі». Отже, майбутнє України визначатиме народ, а Церква залишиться з народом.
Уявімо собі, що станеться якщо до УПЦ КП перейдуть українофіли з УПЦ? Кому дістанеться УПЦ? Бажання патріарха Філарета помститися митрополитові Володимиру, знищивши його спадщину руками його ж соратників — єдиний мотив, який зірвав процес зближення УПЦ і УПЦ КП навесні, знищує майбутнє українського православ’я сьогодні.
Стабілізувати ситуацію може лише давно назріла необхідність трьох кроків: вибори Предстоятеля УПЦ, люстрація лав українського єпископату всіх трьох юрисдикцій, посередництво держави в переговорах з питань об’єднання і допомога при захисті можливих домовленостей. Все інше вже не працює!
