...Незважаючи на трагічність ситуації, на жертви, руйнування міст, наші Збройні сили набувають неоціненного досвіду ведення сучасної війни. За ці місяці ЗСУ практично створюються з нуля. Недаремно ж у народі кажуть: за одного битого двох небитих дають. Якщо наші ЗСУ сьогодні народжуються й міцнішають у боротьбі з кращими (без натяжок) бійцями — диверсантами Росії, які «набили руку» та мають колосальний досвід ведення війни в сучасних умовах, то паралельно цьому процесу вкрай необхідно вирішувати на майбутнє (а воно стукає у двері вже сьогодні) проблему новітньої системи захисту від агресора. Безумовно, це має бути система колективного захисту, поєднана зі швейцарською системою (за якої кожен громадянин держави що три роки має пройти перепідготовку на військових зборах). Адже сучасна армія коштує не підйомних для сьогоднішнього бюджету України коштів. Чинна система колективного захисту НАТО дієва і прекрасна, але... Цієї системи колективного захисту нам наразі не досягти з багатьох причин, основними з яких я б назвав такі: 1) проти завжди буде Росія. Прийняти Україну до НАТО — це майже оголошення холодної (а може, й гарячої) війни Росії. На такий ризик Європа та США заради України (будемо чесними і щирими перед собою) просто не можуть піти. Адже зрозуміло, що Європа готова піти на всякі поступки (переконаний, що навіть пожертвувати Україною) заради того, щоб був мир у них. Тож, скоріше, допомога Європи та НАТО буде на рівні експертів, навчання спеціалістів, фондів, військової амуніції та сучасної техніки, відслідковування процесів. І це все! Всю «брудну» роботу з наведення ладу у власній хаті (відбиття агресії Росії) Україна має виконати сама. 2) Україна занадто довго була складовою радянської армії, військова техніка її ще довго матиме відповідні технічні характеристики. Тобто стандарти в українській армії відрізняються від натівських, а щоб перейти на них, потрібні значні кошти й час, яких практично немає. 3) Україна ще довго не вступить до ЄС, і вимушений констатувати, ще довго не матиме стратегічної незворотності своєї прозахідної політичної діяльності. Певним чином, із зазначених причин і НАТО довго ще не буде готове включити Україну до свого Альянсу.
Тож сьогодні Президент, уряд і Верховна Рада повинні глибко розглянути нагальне питання своєї безпекової стратегії, тим більше, що в неокресленій далині північного сусіда нам ніхто не поміняє. Уже сьогодні є позитивні зрушення — створення українсько-литовського корпусу реагування як відгук на сучасні загрозливі виклики. Але ж цього явно не досить. Більш дієвим може стати укладання Договору про військову взаємодопомогу між країнами з європейськими прагненнями: Україною, Грузією, Молдовою. Це новоутворення не буде поза увагою НАТО, яке, переконаний, надаватиме йому всіляку допомогу. Створення такого собі безпеково-ізоляційного поясу захисту від імовірного агресора повинно знайти найгарячішу підтримку в ЄС. Таким чином, у цей новітній безпековий процес буде втягуватися дедалі більше держав, зацікавлених у мирі та спокої на європейському континенті.
Як хочеться вірити, що людські цінності, нарешті, переможуть ціни... Адже альтернативи вірі у здоровий глузд людства та мир у всьому світі просто немає.
