Сьогоднішній інтерес до церкви та її внутрішнього буття настільки ж великий, як і непрофесійність та необізнаність у цій темі багатьох коментаторів, які беруть на себе відповідальність аналізувати релігійну ситуацію в Україні. Це, природно, вимагає пошуку експертів — людей, близьких до церкви, бажано — вхожих в кабінети «князів Церкви» (цей анахронізм заслуговує лапок) і відомих як знавці найцікавішого — церковної «кухні». І таке коло експертів вже вимальовується досить чітко. Але нікуди не дітися від того, що будь-який знавець не застрахований від простих людських вад — заангажованості та суб’єктивності. Це природно, особливо якщо людина безпосередньо належить до тієї чи іншої релігійної організації.
І будь-який експерт, описуючи стан церкви (особливо своєї, рідної), в першу чергу має вирішити для себе моральне питання: склянка наполовину повна — чи наполовину порожня? І для однієї, і для іншої лінії аналізу мають бути певні аргументи. Бо церква — така непроста інституція, якій може зашкодити як нестримний потік панегіриків про успіхи та перемоги, так і депресивні заяви на межі некрологу. Церква невіддільна від суспільства. А суспільство наше, як і влада, у великій кризі. Отже, і церква в кризі. Це і криза ідентичності, й нерозуміння, як вибудовувати відносини з державою, що сьогодні знаходиться в стані відчайдушного самозахисту, і роздуми про те, як боротися з численними гуманітарними та ідеологічними викликами, котрі вміють захоплювати великі маси людей на кшталт епідемії.
Так, землю крутять оптимісти. До таких церковних оптимістів належить і експерт газети «День», шанований усіма Юрій Чорноморець. З-під його пера вийшла велика кількість текстів про майбутнє українського православ’я в Україні, про стан окремих церков і УПЦ МП зокрема (до якої відносить себе Юрій Павлович).
• Але неможливо не звернути увагу на один матеріал («Український курс УПЦ МП», «День», №115 від 26.06.2014 р.), який просто запрошує до полеміки. Судячи з назви, мова мала б іти про курс однієї з православних церков в Україні — УПЦ МП, і на виході мало б аргументовано констатуватись про те, що курс цей — саме український. Та читачів чекає розчарування. Бо в статті пана Чорноморця йдеться не стільки про курс, як про пошук тих, хто заважає УПЦ МП на цей курс стати. Як завжди, кандидатів на роль злодіїв два: УПЦ КП та умовна Москва. Перший злодій винний в тому, що постійно закликає УПЦ МП до свободи, а другий дратує тим, що весь час отриманню цієї свободи заважає. І складається враження, що УПЦ МП все ще не може вибрати, кому з цих двох подразників краще замовкнути назавжди. Є, правда, ще третій лауреат антипатій з боку УПЦ МП — УГКЦ, але їй того дня пощастило.
Хоча насправді, якщо подивитися на речі об’єктивно, то причиною, яка остаточно загнала УПЦ МП у глухий кут після Майдану-2013, є вперте небажання керівництва цієї церкви визнати власну одіозну роль у трагічних подіях цієї зими. Звідси і пошук крайнього. Але все по черзі.
• Аналізуючи останній Синод УПЦ МП, автор допису сходу звинуватив УПЦ КП в розгортанні інформаційної війни проти УПЦ МП. І не абиякої, а «за радянськими лекалами». Тут хочеться зауважити, що намагання УПЦ МП помістити себе в непрозору склянку і спілкуватися звідти з суспільством за допомогою завуальованих та загадкових месиджів, закрившись від зворотного зв’язку, лише створює навколо цієї церкви атмосферу непорозуміння, напруги та підозрілості. Двадцять років перебування в статусі православного монополіста призвели до втрати елементарних комунікативних навичок та стандартів полеміки. З ким говорити? З народом? Для цього є старі добрі лекала позаминулого століття, добре випробувані на жителях Російської імперії. З державою? Для цього є шаблони офіціозу на свята та різні церковні нагороди «за вклад у розбудову Церкви». З іншими православними? Так вони розкольники, з ними публічно спілкуватися — взагалі себе не поважати. Зверхнє ставлення до інформаційного суспільства і призводить до відчуття, що будь-яке критичне слово, будь-яка спроба показати проблемні точки церковного буття, як вони бачаться зі сторони і торкаються всіх, будь-яка полеміка — це розгортання інформаційної війни, в якій мають бути обов’язково поранені та вбиті.
Але повернімося до Священного Синоду УПЦ МП, щодо результатів якого справді були побоювання у суспільства. І побоювання мали аргументи. Адже в Україні йде війна, війна з Росією, — країною, де знаходиться адміністративний центр УПЦ МП. І релігійний чинник у цій війні грає дуже велику роль, оскільки одним із гасел озброєних терористів, які позбігались воювати на Донбасі з усіх куточків сусідньої країни, є «За Русь Святу, православну!». Створюються «Православні армії Донбасу», терористи отримують духовну опіку від священиків УПЦ МП. В цих умовах робити вигляд, що нікого не цікавить зібрання єпископів у Києво-Печерській Лаврі, було б дивно. Отже, серед питань, які може бути піднято на Синоді і про які повідомляли різні закриті джерела — це запрошення патріарха Кирила в Київ на святкування Хрещення Русі. На жаль, керівництво УПЦ МП не хоче розуміти одну просту річ: такі візити вже не є виключно внутрішньою справою цієї церкви. Вони мають бути легітимізовані всім українським суспільством.
• Отже, прес-центр УПЦ КП напередодні Синоду УПЦ МП застеріг, що питання візиту патріарха Кирила в Україну або на частину її території, окупованої Російською Федерацією, може бути піднято, і це призведе до суспільного збурення. Але попередження було сприйнято як інформаційна війна. Синод пройшов, про цю майбутню візитацію — ані слова. Здавалося б, прес-центр УПЦ КП зробив холостий постріл. Утім, практично наступного дня з кіл, близьких до Московської патріархії, надходить радісне повідомлення: патріарх Кирил запрошений на святкування дня Хрещення Русі! Таким чином, відбулась віртуальна «очна ставка», де якась зі сторін мала б визнати або свою необізнаність, або непослідовність. Та в УПЦ МП зробили вигляд, що нічого не почули з півночі.
Зрозуміло, що замороження візиту патріарха Кирила в Україну одночасно робить неможливими і всі інші наміри щодо будь-яких кадрових революцій в УПЦ МП, про які ходили чутки кулуарами. Марні надії й на приїзд патріарха в Крим (Херсонес) без будь-яких запрошень та дозволів української влади. Це буде виглядати «бєспрєдєлом», тому що, згідно законодавства про тимчасово окуповані території, будь-який іноземний громадянин, що порушує порядок перетинання кордону України, може бути затриманий та підданий адміністративному покаранню. Тобто, після самочинної поїздки патріарха в Крим у нього будуть проблеми вже із в’їздом на материкову Україну (перший дзвіночок — це депортація митрополита Волоколамського Іларіона Алфеєва з Дніпропетровська, куди він прилетів на святкування дня народження голови однойменної єпархії в травні цього року). Раніше ніхто навіть і подумати не міг, що влада може заборонити церковному високопосадовцю такого рангу відвідати Україну. І хто винен, що це питання стало предметом активного публічного обговорення? Поведінка самого очільника РПЦ, а також нестримне бажання багатьох священнослужителів на сході України побувати в ролі солдат удачі на барикадах та блокпостах проросійських «ополченців», руйнуючи наш спільний життєвий простір. І оскільки останні соцопитування свідчать про перевагу УПЦ КП над УПЦ МП в симпатіях суспільства, то Київський патріархат мав моральне право взяти на себе ту попереджувальну роль, яку сприйняли за бойові дії. На жаль, справжні бойові дії вже відбуваються, причому за безпосередньої участі представників УПЦ МП.
Ще на адресу УПЦ КП прозвучало таке звинувачення, як намагання знищити єдність УПЦ МП шляхом розколу між «проросійською» та «проукраїнською» її частинами. Дивно, але ці дві частини і так давно розколоті та майже не спілкуються одна з одною, окрім вимушених офіціозів чи публічних «демонстрацій єдності», які давно вже нікого не вводять в оману. Розкол у церкві за етнічною ознакою — прояв дуже слабкої християнської віри і свідчення поганої пастирської роботи (або її елементарна відсутність). У Київському патріархаті практично немає конфліктів на етнічному ґрунті, хоча там багато тих самих росіян. У випадку з УПЦ МП можна сказати, що вона сама себе перемудрила. Роками підтримувана політика боротьби з українською автокефалією та Київським патріархатом як із антицерковним явищем, врешті-решт викликала саме етнічне протистояння, а всередині церкви доводилось проводити постійне утискання «українофілів» заради комфорту «русофілів». Чи можна назвати такий насильницький дисбаланс єдністю, навіть хиткою? Авжеж, ні. Церква, яка постійно наголошує, що вона з народом, має визначитися, з яким саме народом вона хоче бути. І уже від того брати собі назву. Неможливо довго втримувати рівновагу між проросійським (як у етнічному, так і в геополітичному сенсі) єпископатом, українським народом та російською діаспорою в Україні. Тим більше, якщо гра на протиріччях між ними є звичним засобом існування багатьох біляцерковних кіл. Якщо УПЦ МП — найбільша та найпотужніша церква в Україні, як вона себе презентує, то активізація «проукраїнської» її частини не стане її кінцем і скочуванням на «проросійський» маргінес. І от сам Юрій Чорноморець, забувши про свої попередні побоювання, далі пише: «Від УПЦ хотілося б ще більш проукраїнської позиції та рішучого розриву з Москвою». Чому ж підтримка Київським патріархатом «проукраїнської» частини УПЦ МП і наполягання на розриві з Москвою — робота на розкол УПЦ МП, а аналогічна підтримка з боку пана Чорноморця — благо для неї?
• Юрій Чорноморець повідомляє, що в УПЦ МП взято курс на зниження градусу внутрішнього протистояння завдяки «відкиданню екстремістів із обох флангів». Прекрасне бажання вирівняти «середню температуру по лікарні». Але що відбулось на практиці? Україну залишили одіозні та відверті пропагандисти «Русского мира», до діяльності яких уже виник інтерес у спецслужб. Це подано як вирівнювання «проросійського флангу». Проте жодного стосунку до цих подій керівництво УПЦ МП не має. Але ж як бути з сотнями священиків УПЦ МП, які й досі пропагують безумні геополітичні ідеологеми під виглядом сакральних доктрин, начебто заповіданих старцями? З тими, хто опікає терористів на Донбасі та навіть не гордує брати в руки зброю? Хто під виглядом проповідей займається антидержавною та антиконституційною пропагандою? Де по цих людях, імена яких добре відомі, хоч одне канонічне рішення священноначалія УПЦ МП? Світ вже обійшли фотографії освячення терористом Стрєлковим прапора та посвячення в «ополченці» у храмі м. Слов’янська — а канонічної реакції на цей «проросійський фланг» поки нуль. І це на фоні офіційних заяв від УПЦ МП про підтримку мирного плану Президента України та збереження єдності й територіальної цілісності України. Як такі протиріччя між словом і ділом можуть бути в одній церкві? Може, це і є відтворення тієї «церковної єдності», яку так бояться втратити в УПЦ МП?
А що ж за «проукраїнські» екстремісти втратили вплив? Юрій Чорноморець говорить про одного — о. Віктора Бедя, ректора Ужгородської академії. Але що називається причиною його віддалення? Аж ніяк не «українофільство». Є натяк на якусь історію «для внутрішнього користування», яку в статті пана Чорноморця названо «шантажем керівництва УПЦ МП». Сказано надто багато і надто мало, аби читач сам зробив висновки про співмірність «відкидання екстремістів з обох флангів». У цьому переліку «проукраїнських екстремістів», яких вирішило відкинути священноначаліє УПЦ МП, забули пригадати о. Віталія Ейсмонта, чиєю смертельною провиною було співслужіння з Київським патріархатом. От за цей екстремізм церковне керівництво покарало священика майже моментально та «на повну котушку». Це ж вам не зі зброєю в руках по блокпостах бігати! Це ж набагато страшніший гріх! І отця Віталія заборонили «до покаяння». Як бачимо, все по справедливості, симетричні «обрізання флангів».
Вже вкотре мусується тема небажання патріарха Філарета йти у відставку заради об’єднання православ’я в Україні. Дивно, але УПЦ КП ставиться в провину те, чого сама УПЦ МП бажала б досягнути: чітка координація ієрархії, яка має спільні цілі, цінності та незаперечний об’єднуючий центр. Юрій Чорноморець про це пише прямо: бажано, аби митрополит Онуфрій навів порядок і обмежив ту феодальну вольницю, яка за останні 20 років стала комфортною зоною співіснування єпископату УПЦ МП. Адже ця вольниця весь цей час символічно орієнтувалась на митрополита Володимира Сабодана. І після його відходу з життя, який стався 05.07.2014 р., в УПЦ МП жоден ієрарх не зможе зайняти це символічне місце — ані за харизмою, ані за авторитетом, ані за особистими чеснотами. Отже, доведеться проводити централізацію влади старими добрими адміністративними методами, в яких звинувачують патріарха Філарета, називаючи стиль його правління навіть диктатурою. Вже всім зрозуміло, що власної свідомої волі єпископату УПЦ МП на об’єднання православних церков в Україні поки нема, і в цих умовах немає жодного сенсу наполягати на абсолютно непотрібній відставці очільника Київського патріархату. Крім одного: зробити з відмови сенсацію і перекласти провину за власну неспроможність до об’єднання на самих «розкольників». Із цього можна зробити висновок про намагання за будь-яку ціну та обіцянки обезголовити Київський патріархат, централізуючи одночасно владу в УПЦ Московського патріархату. Зрозуміло, кому це потрібно і навіщо. І на які наслідки чекають «доброзичливці».
Цілком можна погодитись з думкою пана Чорноморця, що не варто зривати еволюційні процеси усамостійнення українського православ’я. Але для цього треба, аби церкви якось рухались у напрямку усвідомлення власної ідентичності. Бо бажання самостійного буття — ознака дорослості. Як і здатність бути відповідальним за свої рішення та вчинки. Наразі ми бачимо, що УПЦ МП всіма силами під гаслами «Єдність заради єдності» намагається законсервувати той вибухонебезпечний союз «християнофілів» (які чомусь асоціюються з українофілами) та махрових російських шовіністів, для яких Христос — лише засіб для побудови «Русского мира». За такої тактики нема сенсу сподіватися на стратегічний розвиток самосвідомості церкви в бік самостійності. Тобто, на словах підтримуючи курс на об’єднання, УПЦ МП свідомо чи несвідомо інвестує саме в запобіжники такого об’єднання, а не нейтралізує їх. Рано чи пізно керівництво УПЦ постане перед проблемою вибору: або стати «будматеріалом» для Єдиної православної церкви в Україні, або ціною розколу православ’я та суспільства зберігати єдність із дуже егоїстичною, агресивною та владолюбною групою кліриків та віруючих, яким розбрат в українському суспільстві лише на руку. Чимось доведеться пожертвувати: або тими, хто перешкоджає розвиткові українського православ’я, або власною історичною перспективою. Поки ми бачимо, що гаслом керівництва УПЦ МП є «Після нас хоч потоп, аби на наш вік вистачило». І еволюційні процеси всередині УПЦ МП наразі штучно пригнічуються за принципом «давайте не розхитувати човен». Проблема в тому, що цей човен не балансує рівно на воді, а щільно сидить на мілині. Неспроможність адекватно оцінити власний стан призводить і до неадекватних рішень щодо його виправлення. Але в усьому винні, як завжди, «розкольники», Москва, журналісти, бездуховне суспільство і т.д. Спроби вступити з УПЦ МП в публічний діалог викликають різку негативну реакцію зі звинуваченнями в веденні інформаційних воєн. Хоча насправді майстром ведення інформаційних воєн є сама УПЦ МП. Яка 23 роки проводила безпрецедентну богословську та моральну політику на винищення «неправильних православних», а тепер воює сама в собі з власними єпископами шляхом оприлюднення особистих подробиць (що, до речі, прямо заборонено законодавством про інформацію, де розголошення конфіденційної інформації без згоди її власника неприпустиме і карається за законом), поширенням компромату і виливанням різного бруду.
• Здається, УПЦ МП вже давно б мала визначитись, хто для неї друг, хто ворог. Кому потрібно її існування, а кому — смерть. Із ким можливо співробітництво, а з ким — тільки боротьба за виживання. З точки зору православного віровчення, будь-які слова та поради треба оцінювати не стільки за стилістикою, скільки за можливою користю чи шкодою. І не тільки щодо себе, а і щодо оточуючих. Бо не можна бути сіллю землі, відгороджуючись від усіх через острах «втручання у внутрішні справи». Якщо «внутрішні справи» мають вплив на все суспільство і можуть нести йому певні загрози, то УПЦ МП має брати до уваги будь-які застереження ззовні. Якщо не хоче в один не дуже приємний день усвідомити себе музейним експонатом, ізольованим від світу через свою духовну та ментальну непередбачуваність і повну відірваність від суспільства, в якому Бог призначав до місії.
