...Надзвичайно цікава на тій сторінці газети давня фотографія. Гурт людей, чоловіки, жінки тримають на довгих тичках плакат: «Смерть буржуазии. Да здравствует красный террор!» Газету не ховаю, вона на столі: часто роздивляюся обличчя цих людей — чого їм бракувало при Миколці, досить ліберальному та безвольному цареві? Чого ще хотіли? Усі добре одягнені — пальта, капелюхи, краватки, з вгодованими обличчями. Немає ще фуфайок, постолів, а лише самозадоволеність, достаток та... глупота на обличчях. Скільки з цих дурнів, що призивали «красный террор», згодом закінчили свої дні в підвалах ЧК-ГПУ або були перетворені в «лагерную пыль»? Поки тобі добре — не смикай чорта за хвіст. Будда вчив: немає більшого ворога у людини, ніж його глупота.
Мій батько Влас Михайлович (1879 — 1968) під час Першої світової війни 1915 року був мобілізований на військові роботи. Із Рівненщини доправили в Маріуполь, куди звезли тисячі будівельників з усієї імперії. Будували морський порт. Часто розповідав, як з літа 1916 року серед них стали з’являтися якісь агітатори, роздавали листівки-газети (батько був грамотний, умів читати та пристойно писати, закінчив два класи ЦПШ) та майже щовечора на плацу проводили мітинги. Агітатори від різних партій методично вбивали в голови цих простих людей, як стане добре жити, коли вони скинуть царя і стануть самі господарями. «Один каже так, другий по-іншому розповідає, а кому вірити, то і не второпаємо, — згадував батько. — Але після вечері не хочеться сидіти в бараці, то знову йдеш на мітинг». І так щовечора.
Дивно, але ніхто з влади не заважав цим агітаторам проводити таку роботу. Лише прикажчики говорили робітникам: вони обманюють вас, не вірте. Та народ уже не слухав цих застережень, а все більше переймався тим, що говорили агітатори. Так з мітингами і збуренням народу прийшла весна 1917-го, і царя скинули. Довідавшись про це, народ став несамовито кричати: «Свобода!» Не забарився і обіцяний рай. Інженерів та прикажчиків розігнали, перестали працювати, а почали пиячити, красти або ламати те, що самі раніше збудували. Настало безладдя та хаос, годувати людей перестали, і хто як міг роз’їхалися по домівках.
Згадуючи розповіді батька про той час, я був упевнений — це лише темний, неграмотний або малоосвічений народ так легко можна було обдурити, підняти на бунт. А тепер такого не сталося би: народ більш досвідчений, грамотніший, розумніший.
О, як я помилявся. Зрозумів це уже в 1992 — 1993 роках. Ми просто деградували. Тепер навіть не потрібно довго умовляти-агітувати, а достатньо перед виборами роздати вузлики з продуктами або понаписувати на щитах уздовж доріг «Почую кожного» і цього досить.
Мені 73. Чотирнадцятий рік їм державний хліб. Життя було надскладним. Від керівних кабінетів та начальника заводу до різнороба, керма вантажівки... За освітою я історик. Закінчив істфак КДУ. Незалежно від місця роботи та матеріального статку я завжди стояв на національному грунті. На жаль, тривала колонізація дуже зіпсувала нашу націю. Хтось став хохлом, хтось малоросом, чимало таких, що зреклися свого роду і навіть змінили своє прізвище. За це нас Бог карає.
Третій десяток років Україна формально незалежна. Та чимало українців, як зомбі, своєю волею і своїми руками знищують свою державу. Бо на кожних виборах значна частина цих людей за найменшу подачку обирають на найвищі щаблі влади не просто українофобів та професійних злодіїв, а таких, що люто ненавидять усе українське.
Не Черновецького треба звинувачувати за те, що обікрав Київ і втік за кордон (де кримінальна справа?), а тих, хто продавав свої голоси і голосував за нього. Чого могли очікувати від професійного злодія Януковича, який сидів на гачку у спецслужб сусідньої держави, ті, хто голосував і обрав його президентом?
Років два тому, в розмові зі знайомим полковником СБУ у відставці, я запитав, чи були по його відомству випадки, коли б неодноразово судимий злодій потім був прийнятий в партію і зробив собі кар’єру? Бо я понад чотири роки відпрацювавши інструктором оргвідділу райкому партії, де через мої руки в обов’язковому порядку проходили документи усіх, кого приймали або висували, такого не пам’ятаю. Щоб цього досягти, кримінальному злочинцеві обов’язково треба було бути стукачом у спецслужб. На це полковник відповів: «Він не мусив, а був стукачом. І тепер там нагорі тисячі колишніх стукачів, що руйнують свою і працюють на іншу державу. Запам’ятайте — тисячі...»
