Події 14-го року минулого століття стали стартом успішного політичного проекту російських більшовиків. Події 14-го року нинішнього століття, схоже, закриють українську сторінку легальної присутності більшовиків у політиці. Чи доречно тут застосовувати приказку «Святе місце порожнім не буває»?
Виявляється, буває...
• З величезною часткою ймовірності можна стверджувати, що чутки, які носяться в курилках владних коридорів, в найближчій перспективі стануть дійсністю. Слідом за зникненням фракції КПУ у Верховній Раді України на нелегальний стан змушена буде перейти і сама партія. Причому, за старою українською традицією, навряд чи матиме значення, який саме суд, за чиїм позовом і з яким формулюванням ухвалить рішення про «заборону» КПУ. Мені чомусь здається, що другий у новітній українській історії акт делегітимізації компартії буде куди більш досконалий юридично. Як кажуть, аби тричі не вставати.
Але не це головне.
• Правителі української компартії, захопившись прибутковою політичною торгівлею оптом і вроздріб, проґавили момент партійного прольоту над точкою неповернення. Знову ж таки, за моїм глибоким переконанням, сталося це задовго до дня, коли Петро Миколайович переконано говорив на російському ТБ щось таке фантастичне — начебто як про вбивства задля органів на Донбасі в результаті АТО... І задовго до скандалу з подробицями побуту комуніста Голуба... І навіть задовго до того, як у таблоїдах смакували картинки справжніх поміщицьких маєтків скромної української комбуржуазії.
Мені вкарбувався в пам’ять день, коли в Раді затверджували уряд Азарова. У комуністів цього дня знову були в руках золоті картки — їхні голоси вирішували долю кабінету. На руках у Петра Миколайовича були всі козирі — навіть із сусідньої колоди. Але з трибуни, виступаючи від фракції, він обрушив на буржуазний уряд Азарова праведний комуністичний гнів: і за байдужість до соціалки, і за низькі показники доходів, і за те, і за це, і за п’яте, і за десяте... Фраза «цей уряд не думає про благо народу» була найм’якшою того дня у симоненківських устах... Здавалося, коли запікає система Рада і до кінця виступу лідера комфракції залишиться всього декілька секунд, то... ні-ні, жодного дива не сталося, ви ж знаєте, комуністи в чудеса, як і в Бога, не вірять...
• «Ми не підтримуємо методи і плани цього уряду, але голосуватимемо за його призначення, аби контролювати його зсередини»... Не ручаюся за дослівність афоризму, але саме так по суті і сказав лідер КПУ.
І ось мені здалося, — а потім я говорив із колегами-друзями, і вони підтверджували і свої відчуття, — що саме цієї миті комуністи переступили український поріг терпимості. Це ж класик марксизму-ленінізму попереджав: ніхто не може нашкодити більшовикам більше, ніж вони самі собі!..
• Комуністичний проект вичерпав себе в Україні. Зі всіх точок зору. Навіть «стовідсотково своєму» електорату спікери нинішньої КПУ не могли пояснити, навіщо людям голосувати за буржуа і рантьє, що цілком респектабельно пристосовуються до будь-якої влади, чіпляють раз на рік червоний бантик на лацкани піджаків від Бріоні. Навіть свій електорат знаменитого «червоного поясу» України вони змогли переконати в перспективності соціалізму з людською подобою, бо обличчям соціалізму намагалися весь час робити Симоненко... А обличчя це постійно з екранів перекручувало очевидне і брехало про світле майбутнє для всього люду трудящого. Справно займаючи давно насиджені місця в Раді за будь-яких президентів, урядів, коаліцій і «кришуючи» інколи цілі галузі...
Проект вичерпав себе, бо був неодноразово використаний у найбільш збочених варіантах і найнепристойніших ролях. Напевно, це окрема тема для кандидатських і докторських на політологічних відділеннях вишів. Приховувати далі, що ці обставини принесли цілу низку матеріальних дивідендів для вузького кола осіб, стало неможливо. І так далі, і тому подібне.
Але повернімося до поставленого питання: а чи зникне у зв’язку з переходом на нелегальний стан КПУ її електорат? Відповідь начебто очевидна: ні, не зникне, а піде базаром шукати інше вживання своєму більшовицькому, лівому, червоному — називайте, як хочете — голосу.
Правильно? На мій погляд, тільки частково.
• Електоральну основу голосів, що з року в рік формують парламентський і регіональний успіх КПУ, складали голоси тих, хто пам’ятав «стабільність» а ля СРСР, тобто максимум — кінець 70-х, коли в голови забивалися «особисті заслуги Леоніда Ілліча», а дітей учили читати по «Малій землі», коли, власне, і стався остаточний обмін прав і свобод суспільства громадян, абсолютної «залізної завіси» на стабільно дефіцитну, але стабільно датовану ковбасу по 2—10, на один сорт сиру і консервів, на бензин за ціною газводи, на поцуплені у Заходу автосимукляри «волг», «жигулів» і «запоріжців» і на ідеологію «все в ім’я людини, все на благо людини» — і ми навіть знали і бачили цю людину на Мавзолеї, а після смерті — в ньому, гранітному, або біля нього...
Цей електоральний шар зі зрозумілих причин скоротився за останні роки, як шагренева шкіра. Крім того, жодних нових ідей українські комуністи ніколи особливо не висували (у чому їхня програма? обман націоналізацією?), направо-наліво всіх критикували, конструктивізмом не вирізнялися, в коаліції йшли виключно з прагматичних міркувань, нікого не «запалили», нікого, як то кажуть, щодо себе не зобов’язали.
Але є і зворотний бік медалі. Комуністи залишають за собою випалене поле: перескакуючи з коаліції в коаліцію, підтримуючи сильного, вони завжди старанно, пам’ятаючи ленінсько-сталінські заповіти, добивали «ухильників-ревізіоністів» і на відстань втягнутої руки нікого до себе не підпускали... І, погодьтеся, — ліве електоральне поле сьогодні не перенаселене!
• Що там із Соцпартією? А хтозна, на що, окрім слів, обертається проект Рудьковського з його «лівим маршем»? А де Цушко? А хто чув: чи є спроби відродити СПРАВЖНЮ соціал-демократію, а не орден воїнів незрозуміло якого світла? А де хоч якісь, хоч завалящі соціал-демократичні структури, які ще пам’ятають, що там писали Чернишевські-Герцени-Плеханови-Троцькі та інші Лебони?
Ризикну накликати на себе гнів політтехнологів і політологів: не вірю я тій версії, що, мовляв, ліве поле зачищається зараз для широкого наступу на нього «Солідарності» Порошенка, що досі мало проявляла себе.
Звичайно, щось тут не без чогось... Важко втратити шанс й утриматися від спокуси прибрати з електоральної карти пласт більшовиків-ленінців, вивільняючи потенційні можливості. Але «Солідарності» — партії віртуальній, але за визначенням і назвою явно соціал-демократичній, трейд-юніонівського толку — у практичній своїй діяльності належить підтримувати ліберального президента. А Порошенко, Президент зі слабкими повноваженнями і допоки політичною харизмою, що поки що пунктирно позначається, і зовсім змушений буде час від часу демонструвати кроки малопопулярні і малопопулістські, підтримувати абсолютно ліберальний уряд з його несоціальними і несоціалістичними орієнтирами... Й у зворотному напрямі любові чекати не доведеться: лівий електорат за визначенням федералістський, противник центру і сильної президентської вертикалі. «Натягувати» один на одного — «Солідарність» і ліву риторику — буде ох як непросто.
З іншого боку, радикали з лівого табору сповна можуть «пристроїтися» до того ж Ляшка: в принципі йому ж усе одно, який радикалізм викладати під ноги власній політичній кар’єрі, якщо підійде лівий — значить, і він піде в діло. Врешті-решт, вила якось ближче трейд-юніоністам, ніж, скажімо, прозахідний лібералізм уряду.
• Мало хто враховує, що «лівий фронт» можуть поповнити радикали двох охоплених війною донбасівських регіонів. Адже ми вже чуємо про партію «Боротьба» (так званих «червоних путінців») — і на південному сході, треба думати, вони собі побратимів розшукають. А скільки людей, які складуть зброю, шукатимуть виходу нерозтраченої енергії? Не «червоні бригади», але, скажімо, щось цілком подібне може з’явитися, коли люди з досвідом військових дій не знайдуть застосування у мирному житті.
Зрозуміло одне: сьогодні, коли зникне легальна можливість КПУ збирати весь без залишку лівий ел5екторат, він розбіжиться, розтечеться, спробує знайти мінімальну відстань до якогось іншого, серйозного, солідного, ідеологізованого хоча б формально і такого, що формально ж підхоплює червоний прапор проекту. Що це буде? «Лівий сектор»? І кого ж ним лякатимуть? І кого об’єднувати під його стяги?
І, нарешті, найважливіше у цей військовий час...
• Чи не спробують під прапором нового «червоного» проекту протягнути до України ще один підрозділ тієї «п’ятої колони», яка буде з новою — подвоєною — енергією розгойдувати і без того нестійкий човен?
Над усіма цими питаннями нам з вами належить думати. Вже сьогодні (або днями!), коли комуністи-симоненківці стануть перевернутою сторіночкою сучасної української історії і перебуватимуть, скажемо м’яко, у нелегальному стані.
• Маленький штрих. Рішення про заборону комфракції у ВР, а незабаром і компартії взагалі ухвалюватимуть люди, які носили у внутрішніх кишенях червоні книжки з профілем бородатого і лисого Ульянова, або такі ж книжки іншого дизайну, але які називалися теж «передовим молодим загоном комсомольців». У більшості своїй. І дай Боже, щоб вони змогли зробити висновки з усієї цієї вікової історії більшовизму на землі України — правильні висновки... Не лише для стенограми — для себе... І ми всі — для себе...
Але якщо мені скажуть, що старе не буде ще довго чіплятися за все нове — я знову не повірю!..
