Керівник німецької розвідки БНД доповідає про свої підозри: в оточенні російського президента намічається розкол. Що донесли йому агенти з Москви, не роз'яснюється, але спокуса зрозуміла. І якщо вона непереборна навіть для розвідників, що казати про пересічних аналітиків, арсенал дослідницьких засобів яких зводиться до проціджування каламутного потоку пліток і версій.
ДИВО З ВИКРИТТЯМ
Російське верховне начальство опинилося в абсолютно новій для себе ситуації - це правда. Занадто довго і поблажливо сміялося воно і над скромністю запитів своїх ідейних пращурів з політбюро, і над наївним людом, який увірував, що йому довелося споглядати диво повернення у щасливе вчора.
Де хто прорахувався, вже ніхто не зізнається. А можливо, і не буде замислюватися. Адже з радянською системою було як з радянським футболом: система, нездатна на справжнє осяяння, все ж таки сяк-так забезпечувала себе міцними середняками. І зовсім вже банальні хабарники, нездари і злодії фільтрувалися вже на рівні дрібних райкомів. Це було частиною системного балансу, суть якого багато в чому вирізняє демократичну технологію з-поміж іншої. У першій адже цей баланс переважно підтримується самою моделлю, а в другій його обчислення щоденна мука. Причому досить самоїдська, оскільки, будучи засобом, сама перетворюється на мету.
За ознакою більш-менш керованої розбалансованості живуть усі, чиєю мовою можна говорити про суверенну демократію. Тільки-но з керованістю з’являються складнощі, починається щось кольорове-революційне, тому завдання внесення самого слова «майдан» до реєстру лайливих стає принциповим.
Але, як прийнято в описуваній моделі, боротьба з наслідком замість боротьби з причиною закінчується черговою кризою, а в тому, що з причиною боротися не виходить, ніхто не винен. Причина в тому й полягає, що всі пострадянські правителі, навіть ті, хто перемагає на революціях, нічого тисячолітнього будувати не збираються. І тому не мають наміру миритися з тією кричущою радянської несправедливістю, в межах якої щоденна необхідність тримати руку на пульсі не дає сповна насолодитися нестримністю влади.
І не миряться.
Більшість пострадянських країн впевнено йдуть урозбрід, а влада звично виходить із завдання дожити до вечора, а потім до наступного, і в цьому секрет її виживаності, і це не тільки про Росію. Стиль єдиний.
Росія відрізняється від усіх інших лише технологією імперського реваншу, яка не гірша і не краща за інші технології життя до вечора, але за 15 років вона не тільки довела свою ефективність, але й дозволила накопичити неабиякий політичний капітал.
Питання тепер лише в тому, наскільки його вистачить. Власне, його і поставив шеф німецької розвідки.
ЗРАДИТИ ЧИ ВЧАСНО ПЕРЕДБАЧИТИ?
Влада ніби справді розмірковує, які аргументи для еліти, яка завжди готова зрадити, будуть більш дієві: страх чи корисливість?
Запас міцності, що фіксується і Геллапом, і ВЦВГД, звичайно, не варто перебільшувати, але навіть як точка відліку, з якої почнеться спуск, він вражає. А спуск може виявитися швидкісним.
Експерти прогнозують наступного року падіння ВВП на два відсотки через санкції, ще відчутного удару по ньому завдасть Крим. Пенсійні накопичення, в які, як звикла вважати влада, експропріювати з політичної точки зору найбільш безпечно, теж є ресурсом обмеженим. Судячи з усього, очікувані втрати непорівнянні з побоюваннями трирічної давнини з приводу світової кризи, коли країну на якийсь час накрила хвиля економії. До того ж ефект виглядає кумулятивним: післясмак від Олімпіади посилюється передчуттям чемпіонату світу з футболу, і накладні, як то кажуть, витрати будуть вочевидь порівнювані з олімпійськими.
Плюс ще так недоречно ЮКОС, акціонери якого вимагатимуть свої відсуджені в Гаазі 50 мільярдів доларів, і розповіді про десятиліття апеляцій можуть значною мірою виявитися лише черговим і оманливим антидепресантом.
Після малайзійського «Боїнга» з цими антидепресантами стало набагато складніше. За останніми опитуваннями, майже семеро з десяти росіян продовжують вірити в те, що його збили українці, чи то ракетою, чи то винищувачем. Але, судячи з окремих витоків, у дуже багатьох людей в еліті немає особливих сумнівів ні щодо того, хто звідки стріляв, ані щодо світової реакції на ясність, яка незабаром у цій справі може остаточно настати. Зокрема і для цих людей особисто. Є непрямі ознаки, що окремі представники цієї генерації схиляють владу до поступового визнання відповідальності ополченців, причому таке визнання пропонується використовувати як привід для дистанціювання від них.
З іншого боку, владу спокушають побоюваннями: а ну як вона зараз відступиться - чи не доведеться тоді йти і з Криму? І раптом народ, відчувши себе обдуреним нездійсненою російською весною, вийде на майдан, але зовсім під іншими прапорами?
КОНСЕНСУС ПО-РОСІЙСЬКИ
Сама по собі ситуація не катастрофічна. Ніхто ні на який майдан не вийде, справу Болотної на довгі роки скомпрометовано, і будь-яку спробу піддати сумніву всесвітньо-історичне значення російської весни буде оголошено підступами тих, хто розікрав країну в 90-ті, і особисто посла США як старого, так і того, що приступає до обов'язків. Цей ресурс невичерпний, його вистачить на роки.
Як показує практика, іноді на вулицю виходять не в столицях, а в регіонах, не за Крим, а за материнську допомогу або проти нових правил перегону автомобілів із Європи. Але ця ж практика показує, що, по-перше, дещиці недорогої уваги до кількох матерів або пенсіонерів, вчасно прозрілих, виявляється достатньо. По-друге, ватажки в таких заходах теж не савонароли, і якщо їх навіть не налякати, то можна цілком бюджетно зацікавити.
Готовність протестувати виявляють зазвичай там, де вірять у хоч якусь небезплідність своєї люті. Або хоча б за наявності якоїсь альтернативи. Вона не пропонується, та й попит на неї далеко не очевидний, що, в свою чергу, добре розуміють в еліті, яка ремствує по дорогих підмосковних ресторанах, Опинитися в становищі «Башнефти», явно приреченої на залучення до «Роснефти», не хоче ніхто, і ніхто ні за кого в разі чого не виступить і не вступиться, що теж усі знають. З іншого боку, навіть в умовах санкцій за нинішніми російськими правилами бізнесу ще невизначений час буде грати настільки вигідно, наскільки дозволяє гидливість. Вона дозволяє.
Але недарма знавці попереджають, що інфляційні очікування бувають фактором крутішим за саму інфляцію. Адже влада вже повірила, що привчила світ говорити із собою її мовою розводок і конкретних домовленостей, і запропоновану цим світом мову політичних ультиматумів щиро сприймає як грубий кидок. І як поводитися в цій ситуації, чого чекати, вона так само щиро не знає - не її жанр.
Швидше за все, з цієї причини влада не віддасть перевагу жодному з хоч трохи діяльних варіантів. У важкі хвилини вона взагалі, як помічено, діє за інерцією, довіряючи ходу подій навести її зрештою на рішення або лінію поведінки. Саме інерційним продовженням став виступ Путіна на Раді безпеки з приводу несусвітньої ситуації з територіальною цілісністю країни, якій, як виявилося, нічого не загрожує. І, відповідно, сигнал: нічого нового ми робити не будемо, все в колишньому руслі, потихеньку дочавлювати фронду, але без зайвої кімченинівщини, підтримувати вогник на Донбасі, але без зухвалості, за загиблими авіапасажирами сумуємо.
Інерція має безперечну перевагу: вона дозволяє уникати відповідальності за рішення, особливо за тієї ситуації, коли від цієї відповідальності, здавалося б, неможливо сховатися. Але будь-яке рішення прирікає еліту на хоча б якийсь вибір, а його влада їй давати не хоче. Як вона не рветься, втім, його отримувати. Це, між іншим, і є консенсус. У школах БНД про консенсус на основі взаємної безвідповідальності, швидше за все, не проходили.
