Денису Грищуку — 29 років. Родом із Донецька. Володар двох юніорських рекордів України з плавання. Вісім років працював судмедекспертом. З минулого року живе у Києві. Художник, волонтер, організатор виставок.
25 квітня Денис і його друг, театральний режисер Павло Юров (1980 р.н., м. Антрацит Луганської області), приїхали до Слов’янська, аби побачити все на власні очі, й були затримані так званими ополченцями.
Денис і Павло провели у незаконному ув’язненні 70 днів. Наша газета серед інших своїх публікацій підтримала кампанію з їхнього звільнення.
«ЗАТРИМАЛИСЯ НА 70 ДНІВ»
— Як ви примудрилися потрапити в таку історію?
— Все почалося з Майдану і бажання змін у країні. Потім був харківський Євромайдан у березні — я там гостював у знайомих, трохи координував групи на Фейсбуці. У квітні поїхав до Донецька відвідати батьків. Потім Павло заїхав до мене в гості. Була можливість зазирнути у Слов’янськ, подивитися, що і як. Думали там провести шість годин. Затрималися на 70 днів.
— Що ж сталося 25 квітня?
— На вокзалі запитали у працівників, як обстановка. Відповіли: «Все спокійно». Квитки у нас були на 18:00. Ми побували на площі біля міськради. Бачили декількох людей зі зброєю, але жодних «зелених чоловічків». Тиша, гуляють діти, місто живе. Близько 16:00 зайшли в кафе перекусити перед дорогою. Там з-поміж інших були два російських журналісти з «Известий». Прийшла місцева мешканка, побачила, що ми дивимося телевізор, запитала, які новини. Ми відповіли, але зі своєї позиції: жодних карателів, жодного фашизму — і це була помилка. Може, це безглуздо, але нам здавалося, що ми маємо право висловитися. Нас почали обзивати бандерівцями, ми показали документи, що ми тутешні. Конфлікт тривав хвилин з десять, один із цих журналістів навіть намагався побитися зі мною. Ми взяли речі й пішли. Пройшли буквально метрів 400, як підбігли дві особи у камуфляжі, одна із пістолетом, інша — з автоматом, почали кричати «на коліна!» і погрожувати зброєю. Довелося підкорятися. При цьому назустріч йшли три міліціонери у формі української міліції. Їм сказали, що ми затримані за наказом мера і нас наказано відвести до СБУ. Міліціонери відповіли: «Якщо ви не винні, вас швидко відпустять». Ми просили їх поїхати з нами — аби була хоча б якась правова підтримка. Вони, дещо перелякані, нам відмовили й ретирувалися.
— Слідство було?
— Вони думали, що я серйозний координатор, або, за їхніми словами, «сотник сотої сотні». Нас один раз водили на допит — 26 квітня. Ми одразу зрозуміли — варто говорити правду, інакше буде гірше. Я розповів, що робив у Києві та Харкові. Вони — «йди думай, ти ще не все сказав». Відвели назад у підвал. На тому слідство й закінчилося. Ще одного дня зайшов той же військовий спеціаліст, що мене допитував, сказав, що на руках його командира померла дівчинка і ми в цьому винні. Знову — «думай», про що — незрозуміло. Ось я сидів і думав.
Другого разу водили на допит, аби дізнатися пароль моєї банківської картки — напевно, розраховували, що там є гроші. Ще, вночі, хотіли дізнатися інший пароль, від мого айпада, аби встановити на ньому ігри. Більше нічого не питали.
— Чим обґрунтовували ваше подальше ув’язнення?
— Спочатку стверджували, що з нашою справою ще не все зрозуміло, а десь у середині червня сказали: «Ви — лише на обмін, ви належите людям на самій верхівці, ви — гарантія їхнього відходу зі Слов’янська, отож сидіть до кінця війни і не рипайтеся». У червні нам дали змогу зателефонувати додому — назватися, сказати «я живий», начебто повинні були нас поміняти, але перемовини зірвалися.
«РОЗВ’ЯЗАЛИ ЛИШЕ ТРЕТЬОЇ ДОБИ»
— Які були умови вашого утримання?
— До 9 травня нас тримали у підвалі Слов’янського СБУ, потім — в ізоляторі тимчасового утримання (ІТУ) міськвідділу міліції. Підвал СБУ — це кімната десять на п’ять метрів. Дуже сиро, одна лампочка, туалетом слугувала п’ятилітрова пляшка у кутку. Самі полонені зробили ліжко: двоє дверей, на яких накидані теплі речі. Якщо тебе пускали на ліжко, то, з одного боку, це свідчило про те, що ти тут надовго, з другого — послаблення режиму. Адже перший тиждень ми сиділи або на підлозі, або на дерев’яній лаві. Руки в наручниках, очі і рот заклеєні скотчем. Лише третьої доби мене розв’язали, зняли наручники і дозволили поспати декілька годин. Потім відвели на інтерв’ю, яке нікому не показали — неправильну правду я їм розповів, напевно — дали вночі поспати, знову зв’язали і продовжили зі мною «спілкування».
— І не годували?
— Наприкінці другої доби привезли якоїсь юшки. Поставили тарілку, пересадили на підлогу, не розв’язуючи.
— Як це не розв’язуючи?
— Хлебтати довелося.
— А по нужді?
— Інші ув’язнені, не зв’язані, могли допомогти. А взагалі все по команді. Хочеш щось спитати — тебе можуть просто проігнорувати або дадуть спитати за три години.
— Били?
— Спочатку, з 25 квітня по 4 травня. Потім перестали, тільки психологічно намагалися впливати.
— Навіщо?
— І за наші політичні погляди, і свідчення хотіли вибити, і зламати сподівалися, аби ми розповіли їм, що ми координатори Майдану і хто нас прислав. Але ми їм говорили правду. Інколи їм, мабуть, нудно було, а хтось просто мав садистські схильності. Не вдаватимуся до подробиць, бо й не можна, і не хочу. Є що лікувати, але в принципі я нормально функціоную. З 4 травня по 4 липня багато вже зажило. З нервовою системою є проблеми, з рукою, з ногою, з ребрами і з головою трохи. Залишилися переважно психологічні травми, але з ними теж можна впоратися.
— У камері ізолятора було легше?
— Там вже були нари, туалет, умивальник. Щоправда, вода і світло з’явилися тільки після 21 травня. До того і їжі, і води постійно не вистачало. Нам із Павлом дали по Новому заповіту, і ми читали його і молилися. Ніхто не відповідав ні на які запитання. Ми нічого не розуміли. 21 травня перевели всіх ув’язнених із СБУ в ІТУ, стали краще годувати.
«МИ З УСІМА ПОРОЗУМІЛИСЯ»
— У вас були ще якісь справи, окрім сидіння?
— У СБУ мене виводили прибирати територію, мити туалети — і це був привілей, бо розв’язували руки й очі, давали вийти на вулицю, подихати повітрям. А в ізоляторі ми самі запропонували допомогу з роздачею їжі і прибиранням, завдяки чому мали вільний вихід у коридор. Ще кілька разів виходили на вулицю, аби пофарбувати вікна.
— Ставлення до вас, мабуть, змінилося.
— Ми з усіма порозумілися. Ув’язнені перейнялися нашою історією. Навіть охоронці визнавали, що ми сидимо без провини. Одного дня якийсь ополченець обурювався: сиджу вже два тижні, я ні в чому не винен. Ті, хто займався його справою, відповіли: «Якщо хтось і сидить ні за що, так це Денис і Павло. Восьма камера вся така. Вони дійсно нічого не зробили, сидять вже два місяці і при цьому приносять набагато більше користі, ніж ти. Тільки ниєш».
Ув’язненим приносили передачі. Нам лише одного разу якимось неймовірним чином прийшла передача з Києва — речі, зубні щітки, трохи їжі. Тому з нами ділилися. Ми з Павлом роздавали їжу для всіх, а вони нам — хто хліб, хто мед, хто трохи ковбаси, хто печива. Ми ж не дуже добре виглядали — худі, бліді, синці під очима. Але якщо мали досить їжі, теж ділили на всіх. Були дні, коли приходила гуманітарна допомога і нас годували нормально.
— А що з казенних харчів запам’яталося?
— Наприклад, давали сосиски з мехобвалення. Я все намагався зрозуміти, що це за тварина така — мехобвалення. Виявилось, це кістяки та шкури, на яких залишається м’ясо після оброблення. Їх перемелювали і змішували з соєю. Такі морожені сосиски. Взагалі загодовували одним і тим самим. Наварять чан гречки — їмо її й на сніданок, і на вечерю, і так два тижні. Потім — тиждень горохового супу...
«НАС НАЗИВАЛИ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИМИ»
— Хто вас охороняв?
— Немає певного слова, яким можна описати наше перебування там, — добре чи погано. Всього потроху. Так само з охороною: і міліціонери, і колишній «Беркут», і найманці за гроші, і військові спеціалісти незрозуміло звідки, і місцеве населення, яке злякалося «правосеків» і Нацгвардії. Деякі — з російським акцентом. У їхній Російській православній армії навіть попи воювали. І були ще з кримінального середовища, з характерними татуюваннями — і серед охоронців, і серед ув’язнених.
— Виходить, вас стерегли ті, хто сидів? Цікаво.
— Один нас перевозив із СБУ в міськвідділ. Їхав із автоматом на задньому сидінні. Відсидів свого часу 8,5 року. Потім його свої ж закрили. То він розпоряджався нашою долею, а у результаті вийшло так, що ми йому їжу приносили.
— Що за народ з вами сидів?
— Один — студент з Київського національного авіаційного університету, родом із Червоного Лиману. Йшов повз барикаду 2 травня, йому просто сказали: «Йди сюди, спускайся в підвал і сиди». Чимось він їм не сподобався. Ще були представники «Свободи» — двоє хлопців з Костянтинівки, екс-мер Слов’янська Валентин Рибачук — він керував до Штепи, з нього вимагали викуп. З батальйону «Дніпро» був хлопець. Взагалі українських військових набралося шестеро, але трьох швидко відпустили. Рибачук сидів в одиночці, військові і ми — окремо. Була камера для тих, хто справді скоїв кримінальні злочини. У всіх інших — або місцеві жителі, або ополченці, які в чомусь завинили. Їх потім випускали або в штрафбат, копати окопи, або одразу на передову. Йшов постійний потік ув’язнених, так можна було зрозуміти, хто воює. А нас називали військовополоненими. До нас доступ обмежили, на дверях висіла роздруківка з позивними, близько 15 осіб, яким нас дозволялося відвідувати.
«Я ЇМ ПРОБАЧИВ УЖЕ ТАМ»
— Ти знав про кампанію за ваше звільнення?
— Дізнався лише 27 або 28 травня. До того нам говорили, що ніхто нас не шукає, нікому ми не потрібні. Потім пощастило зателефонувати батькам, і вони мені розповіли, що тут відбувається. Це додало сил.
— Кампанія підвищила вашу ціну...
— Судячи з усього, так, але, знову ж таки, все двоїсто. З одного боку — можливо, збільшила наш термін полону, другого — змінила ставлення до нас. Вони зрозуміли, що ми чогось варті, що нас не можна вбивати. Ми отримали послаблення режиму — а це дорого коштує.
— Скажи, стокгольмський синдром існує?
— Особисто у мене — ні. Я вважав тоді і вважаю зараз — те, що вони роблять, — робити не можна. Прекрасно розумію, чому вони так поводяться: у них параноя, вони на війні, бояться всіх, хто не з ними. Звинувачувати їх за це не хочу, але й жалості у мене до них немає. Ні жалю, ні співчуття, ні ненависті. Я їм пробачив уже там.
— Що означає — пробачив?
— Якби я опинився на їхньому місці після того, що вони зробили зі мною, я б із ними так не вчинив — не тому, що мені їх шкода, а тому, що це неправильно. Якби вони мене особисто знали і таке зробили — були б образа і злість. А так — що мені на них сердитися? Вони так поводяться з усіма — нічого не поробиш. Саме у цьому плані можу пробачити. Не бажаю їм смерті, але, якщо вони помруть, мені буде все одно.
«ДЗЕРЖИНСЬКИЙ БАГАТО ЧОГО НАВЧИВ»
— Наскільки швидко людина втрачає зв’язок з реальністю в несвободі?
— Швидко — хіба що якщо сам, без підтримки. Але нас з Павлом тримали разом. Ми розбирали все, що нам розповідали, на предмет правдивості, спілкувалися з іншими заручниками, з охороною. Рахували дні, ставили контрольні точки від дати до дати: може, 9 травня нас відпустять; ось ми 40 днів сидимо; ось ми побили рекорд такого-то: він 43 дні просидів, а ми вже 45. Намагалися не відриватися від реальності, адже вікно камери ІТУ виходило на цегляну стіну — тому сонце бачили лише з 6:00 до 6:40 вечора. Охоронці знайшли полицю з книжками, давали нам їх читати. Досить дивна радянська література. Найсмішніше, коли принесли книжку 1966 року з серії «Тобі в дорогу, романтик» — «Записки ув’язненого» Фелікса Дзержинського. Він, виявляється, зі своїх 47 років просидів 11. Досить багато чому навчив — як поводитися, про що думати, а про що ні.
— Чого тобі найбільше бракувало?
— Був період, коли ми постійно говорили про їжу. Думали про те, що будемо їсти, коли повернемося. Вона нам снилася. Я засинав, і в мене літали ці страви перед очима.
Але в першу чергу не вистачало свободи, звичайно. Можливості відповідати за своє життя — бо там воно належало людям із зброєю.
— Були моменти повного відчаю? Як ти долав це?
— Спочатку були — бо ти зв’язаний, у постійному страху. Доходило до того, що сидиш на цій лаві весь запакований і чуєш, що хтось прийшов, а потім хтось починає кричати, бо його б’ють, і ти думаєш не про те, що комусь погано, а про те, що, слава Богу, що це не я. Потім, траплялося, від безвиході й монотонності я впадав у такі роздуми, і тоді або лягав спати, або йшов у коридор покурити. Курив і думав про те, що все буде добре, варто тільки чекати. Ще ми займалися суспільним аналізом: ставили питання один одному, намагалися прийти до розуміння того, що до чого. Був період, коли багато сміялися — не тому, що весело, а тому, що захисних реакцій в такій ситуації лише дві — сміх або сльози. Ми вибрали сміх. Там було дуже абсурдно. Справді, театр абсурду.
«НІЧОГО НЕ ПРОВІЩАЛО»
— Як ви вийшли на волю?
— Нічого не провіщало... Щоправда, кілька хлопців із камери їздили на штрафбат копати окопи і бліндажі, і вони нам розповідали, що на передовій забезпечення погане, мало набоїв, армія насідає, постійно обстрілює. 4 липня Ярослав повернувся зі штрафбату і сказав: «Нічого не встигли зробити. Полежали в «зеленці» півгодини, потім на пузі доповзли до машини і виїхали звідти. Дуже сильно «Градами» поливали». Додав, що, здається, скоро там будуть українські війська, бо дуже близько і дуже купчасто палили з гармат, влучаючи куди треба. О 20:00 нас погодували, при цьому охоронці були знервовані і напружені, а потім позакривали всі камери. Ми думали, що це військова нарада, але о 22:00 почули, що вони бігають коридором, «швидше-швидше» — і за 20 хвилин ми почули активну стрілянину під вікнами, потім машини виїхали з двору. Ми спокійно на це відреагували. Десь опівночі один із ув’язнених, теж колишній ополченець, він на початку травня завод не дав розбомбити чи ще щось, відкрив двері (мав ключ): «Вони пішли і нам теж треба йти». Я знайшов телефон, зателефонував до Києва, сказав, що ми вільні, попросив зв’язатися з АТО, аби підказали, куди йти. О третій годині ночі ми покинули міськвідділ, шукали свої речі і документи — безуспішно. Трохи прогулялися, побачили, що хтось боїться, хтось дивується, хтось бігає вулицею з криками: «Ми вільні, не бійтеся виходити!» Всі місцеві жителі чекали армію нетерпляче, оскільки втомилися від бомбардувань, від не зовсім адекватних людей зі зброєю. Нам перетелефонували з АТО, сказали пересидіти в гуртожитку до ранку. Вахтер відчинив нам кімнату. Ми випили пива, зварили макаронів. Уранці військові посадили нас у машину, відправили на блокпост, далі до Ізюму, потім до Харкова, а зрозумів я, що на волі, тільки коли прилетів до Києва.
«ЗМИРИТИСЯ З НЕВОЛЕЮ ЛЕГШЕ, НІЖ ПОВЕРНУТИСЯ ДО НОРМАЛЬНОГО ЖИТТЯ»
— Яка головна проблема у тебе зараз?
— Мені здавалося, що буде легко. Але я помічаю, що змиритися з дійсністю там, де вона затиснута рамками, легше, ніж повернутися до нормального життя. Страх, який витав у повітрі ці 70 днів... Зараз мені складно спілкуватися з людьми, яких я погано знаю або вперше бачу. А ще здається, що я потрапив за кордон. Тут дуже спокійно. І це дивує. Адже я звик до того, що довкола небезпека, обстріл, ув’язнені, люди з автоматами... Не колосальна проблема, але це мені доводиться долати і це не так просто, як я думав.
— Якісь юридичні наслідки є?
— Справу щодо нашого викрадення відкрили у Європейському суді з прав людини. Ще подають колективний позов від усіх заручників, які були в Слов’янську, — на компенсацію за лікування і моральну шкоду. Плюс правозахисні організації, ОБСЄ. Даю свідчення. Йде допомога медична і юридична. Було б непогано отримати якусь компенсацію.
— Хто винен у війні, на твою думку?
— Ми самі передовсім винні в тому, що дозволили довести країну до такого стану. У нас величезна прірва між сходом і заходом. Схід відчуває себе ущемленим і вважає, що на Заході самі бандерівці і фашисти, Захід вважає, що на Сході ватники і бидло. Ми дуже погано знаємо один одного. У мене багато друзів і там і там, і я ніколи не відчував ворожнечі. Але у більшості стереотипи, що склалися не за один рік, і ніхто не хотів це міняти. Нам треба будувати нову країну з нормальними цінностями, а не бігати зі зброєю і вбивати один одного. Коли закінчиться АТО, потрібна політика культурного обміну між різними частинами країни, аби українці знали Україну з усіх боків.
І ще: багато молодих людей в ополченні. Не було у них виходу емоцій, можливості реалізуватися, соціальні ліфти не працювали. Це теж проблема, якою давно пора зайнятися. (З посмішкою.) Більше дзен-буддизму потрібно нашій молоді — аби розуміти, хто вони, звідки і навіщо. Реалізація потенціалу дуже важлива, бо у кожного замолоду купа планів — а зараз подітися нікуди.
— Ти сам що думаєш робити?
— Це теж питання, від якого я там намагався позбавитися. Треба прийти до тями. Хочеться продовжувати займатися мистецтвом, почати працювати швидше. А де конкретно працювати — доки не думав.
«З’ЯВИВСЯ СЕНС ЖИТТЯ»
— Насамкінець: чи була користь у тому досвіді?
— Там ми зрозуміли, що нам це дано не просто так. Це і полон, і армія, і піонертабір, і готель «Каліфорнія» (зачарований готель із однойменної знаменитої пісні 1970-х, з якого ніхто не може виїхати. — Д.Д.), і тренінг особистого зростання. Здається, я дуже змінився.
— Чи подобаються тобі ці зміни?
— Так. Я став більше цінувати життя, цінувати людей. Менше поринаю у мрії, насолоджуюся сьогоденням. З’явився сенс життя і бажання жити. Але я ще не змінився остаточно. Відчуваю себе у пограничному стані між тим, яким я був до полону і яким хочу бути після. Будь-який початок — це кінець, і будь-який кінець — це початок.
