Театр графа Станіслава Скарбека, «галицька «Ла Скала», Національний академічний український драматичний театр ім. Марії Заньковецької. «Історія будівництва цієї унікальної споруди така ж бурхлива, як і зміна її назв, — нагадують Ігор Лильо, науковий консультант проекту, і Юрій Ямаш, мистецтвознавець. — Усе почалось 1783 р., коли частину ділянки, де раніше стояв Низький замок, австрійський імператор Йосиф ІІ подарував громаді для облаштування загальноміської споруди. За щасливим збігом обставин вибір суспільства та влади припав на користь театру. Однак мало минути ще понад п’ятдесят років, поки будівництво таки зрушило з місця, і тривало воно з 1836 по 1842 рр.
Головним інвестором проекту став відомий підприємець, меценат і авантурник граф Станіслав Скарбек. Ця ідея виникла у нього ще 1818 р. Після здобуття численних дозволів та узгоджень архітектори Людвіг Піхль та Йоганн Зальцман створили оригінальний проект. Згідно з ним, львівська Мельпомена мала отримати житло у стилі віденського класицизму довжиною близько 96 метрів, шириною 76 м і площею понад 7000 кв. м.
Однак помиляються ті, хто вважає, що граф неймовірно ризикував, вкладаючи гроші у сумнівну з фінансового погляду споруду. Адже від початку передбачили, що театр буде оточений своєрідною дільницею, яка складатиметься з крамниць, кав’ярень, складів і численних житлових приміщень. Саме їх використання мало стати надійною страховкою на випадок, якби власне театральний проект виявився невдалим. На додаток театр на 50 років звільнявся від податків, а кожна театральна трупа, що прибувала до міста на гастролі, мала сплатити графові 10% отриманих прибутків.
До початку будівництва в Європу для переймання передового досвіду відрядили будівничого Йоганна Зальцмана. Усе найкраще, що йому тоді вдалося знайти, максимально використали у Львові. Зокрема, дещо вдосконалюючи проект Л. Піхля, Й. Зальцман застосував оригінальні рішення для акустичної й оптичної побудови зали для глядачів. В облаштуванні підковоподібного амфітеатру він використав французьку модель, яка передбачала, що шляхетна публіка в лоджіях могла не лише чудово бачити сцену, а й вигідно демонструвати себе іншим глядачам. Для тих, хто бажав затриматись у Львові на довший час, театр міг запропонувати крамниці, пекарню, кондитерську, кімнати для хворих і навіть власний комфортабельний готель, де, крім розкішних кімнат, облаштували їдальню й ігрові кімнати. З часом у приміщеннях, що оточували амфітеатр, з’являться ще й ресторан і кінотеатр «Лев»...
Урочисте відкриття театру на 1460 місць для глядачів відбулося 28 березня 1842 р. твором «Життя як сон» драматурга Ф. Грільпарцера. А вже наступна вистава комедіографа А. Фредра «Дівочі обітниці» започаткувала комерційний успіх театру.
Не в останню чергу допомогло й те, що під час щорічного львівського ярмарку під назвою «Контракти» театр не тільки виконував функцію осередку мистецтва, а й був місцем світських зустрічей, розваг і навіть пошуку наречених. Його редутові (бальні) зали частенько були свідками численних людських трагедій і радощів, перемог і поразок. Прийоми, бали, урочистості змінювались, наче в калейдоскопі. Львівські «вершки суспільства» таки вміли розважатися. Кажуть, саме так закохався і сам Станіслав Скарбек, коли на балу, організованому на честь неаполітанської королеви, запросив до першого танцю не її величність, чого вимагав етикет, а 15-річну красуню Софію Яблоновську. Це настільки вразило юнку, що вона погодилася стати його дружиною. Щоправда, шлюб виявився нетривким, і після затяжного судового процесу Софія вдруге вийшла заміж за Александра Фредра.
Змінювалися часи, зазнавала змін і будівля театру...
З 1941 р. велику реконструкцію театру розпочали німці, плануючи перетворити його на заклад виключно для себе. А в радянський час один із директорів, якого влада скерувала піднімати пролетарське мистецтво, запропонував використати як обертовий механізм для сцени мотори із шахти. Отак уже понад п’ятдесят років вони й крутять акторами та видають мистецтво на-гора. Простора танцювальна та концертна зала над головним входом, де зустрічалась еліта тогочасного Львова, у післявоєнний час перетворилась на місце творчих зустрічей чи навіть новорічних вистав для дітей.
Сьогодні театр знову повертається до своїх першовзірців. Заньківчанам є чим пишатися. Сцена, що бачила виступи Ніколо Паганіні, Ференца Ліста, Сари Бернар, і сьогодні збирає велике коло прихильників і шанувальників. Мистецьке життя вирує на сцені, в залі та поза стінами будівлі. Театр продовжує зберігати та примножувати традиції одного з провідних осередків європейської культури. Але... впродовж двох десятків років стіни театру тріщать по швах!
— Мінялися уряди, президенти, мери, а будівля Скарбека, на жаль, стояла і стоїть більмом на оці Львова, — з сумом констатує генеральний директор Львівського театру ім. Марії Заньковецької Андрій МАЦЯК. — І скільки б не чистили місто, не перемощували бруківку тощо, але поки театр перебуватиме у такому стані, в якому він є, жоден керівник (чи на рівні держави, чи на рівні Львівської області, чи на рівні міста), на мою думку, не може спати спокійно... Скликання конференції — моя ініціатива. До участі у заході запрошено фахівців із Польщі, Німеччини та України, представників Міністерства культури України, працівників наукових інституцій, музеїв тощо. Ми говоритимемо про історичне тло, значення театру Скарбека для культурного та соціального життя Львова ХІХ — ХХ стст., специфіку архітектури будівлі та перспективи її відновлення зі збереженням унікальної акустики глядацької зали.
Конференція відбудеться 1 жовтня. Всі доповіді будуть закумульовані, видані окремою збіркою і розіслані у Міністерство культури, Кабінет Міністрів, Секретаріат Президента України.
Про перебіг заходу читайте у наступних номерах «Дня».
КОМЕНТАРІ
Ігор ЛИЛЬО, автор фільму про будівлю Театру Заньковецької, кандидат історичних наук, доцент Львівського університету ім. Івана Франка:
— Традиційно більше розповідають про трупу і репертуар заньківчан, ніж про будівлю театру. Для мене як для автора фільму «Скарб графа Скарбека» стало великим відкриттям його технічне вирішення, яке було абсолютно революційним і таким залишається до сьогодні. Львів’яни знають, що театр стоїть на дубових палях, але навряд чи хто знає, якою унікальною є його система обігріву! Ніхто не згадує й про те, що будівля була зведена таким чином, що приміщення театру — всередині, а навколо нього спеціально були збудовані кілька тисяч квадратних метрів приміщень, які мали здаватися в оренду і годувати сам театр. Ще один унікальний момент — сцена обертається завдяки моторам, привезеним із шахти. Чому? Тому що радянська влада одним із перших керівників театру призначила директора... шахти. Очевидно, слова більшовицького вождя В.Леніна «каждая кухарка может управлять государством» (цитата з роботи «Удержат ли большевики государственную власть». — Т.К.) в цьому питанні була дуже актуальною. Також цікаво, що два театри — Заньковецької й Оперний — стоять на двох берегах річки Полтви, яка проходить між будинками. І це, я вважаю, цивілізаційний розлам, тому що Оперний театр — це Австрія, а театр Скарбека — це формально австрійський період, але збудований із глибоко патріотичними польськими мотивами.
Іван СВАРНИК, історик, архівіст:
— Будівля театру важлива для Львова передусім як універсальний осередок культури середини ХІХ ст., який існує як такий осередок до нашого часу. З цією будівлею пов’язані імена славних акторів і режисерів ХІХ — ХХІ стст., тому для Львова вона є символом культури, причетності до європейської цивілізації. Мета конференції — зосередити увагу науковців на такому феномені, унікальній пам’ятці, як будівля Скарбека.
