Другий том проекту під заголовком «Політичний порядок у мінливих суспільствах», над яким я почав працювати 2011 року, з’явиться на прилавках книгарень наприкінці цього місяця. У ньому — спроба аналізу того, як сучасні держави еволюціонували, розпочавши свій шлях від патримоніального, родового устрою суспільства. Крім того, я хотів показати, яким чином спрощене розуміння процесів розвитку може призвести до згубної політики.
Я майже рік не додавав жодних нових постів, тому що працював над завершенням моєї книги «Політичний порядок і політичний занепад: від індустріальної революції до глобалізації демократії». Тепер цю книгу завершено — вона вийде у видавництві Farrar, Straus and Giroux 30 вересня, а також у видавництві Profile Books and Contact, відповідно, в Сполученому Королівстві і в Голландії приблизно в один і той самий час. Вона являє собою другий том із серії, яку було започатковано книгою «Витоки політичного порядку: від доісторичного періоду до Французької революції», опублікованою 2011 року. Журнал Foreign Affairs публікує уривок із неї під заголовком «Америка в занепаді» у номері за вересень-жовтень, і я вважаю, що багато хто з читачів і критиків зверне на нього увагу; проникливі читачі, можливо, пам’ятають, що деякі з числа подібних ідей уперше було викладено у статті, надрукованій тут же, в журналі American Interest, торік. Проте це були лише глави, присвячені Сполученим Штатам, тобто лише дві глави, при тому, що загальна їх кількість становить 36, а книжка в цілому охоплює безліч найрізноманітніших тем.
Ці два томи, по суті, є певними рамками для розуміння процесу політичного розвитку. Сам проект з’явився в результаті спроб переписати і відновити класичну роботу Самюеля Хантінгтона «Політичний порядок у мінливих суспільствах», яку вперше було видано 1968 року. Заголовок мого другого тому насправді збігається з назвою першої глави книжки Хантінгтона, що, у свою чергу, являла собою розширений варіант статті, яку він опублікував 1965 року в журналі World Politics.
Існує чимало відмінностей між підходом Хантінгтона і моїм, і, перш за все, слід сказати, що мої два томи організовано, швидше, за історичним принципом, а не за тематичним. Як я підкреслюю в другому томі, Хантінгтон був не правий щодо великої кількості ключових пунктів. Так, скажімо, він вважав, що найбільш нестабільними суспільствами є ті, які перебувають у процесі модернізації. Він також вважав, що як бідні, так і розвинені традиційні суспільства схильні залишатися більш стабільними. Тенденції, що сформувалися після 1968 року у світовій політиці, цього не підтверджують: чимало суспільств пройшли період модернізації відносно мирно, і сьогодні існують переконливі емпіричні дані про те, що найбільш нестабільними часто виявляються найбідніші і найменш розвинені суспільства.
Проте існує ключовий пункт, що демонструє спадкоємність між аналізом Хантінгтона і моїм власним, про який багато хто із сучасних теоретиків у сфері розвитку, судячи з усього, забув. Головний підсумок книжки «Політичний порядок у мінливих суспільствах» може бути сформульовано таким чином: усі хороші речі одночасно не відбуваються. Коли рівень соціальної мобілізації, стимульований соціально-економічними змінами, перевершує можливості політичних інститутів задовольнити вимоги щодо участі, починається, як вважав Хантінгтон, занепад і нестабільність. Він вказував на «розрив» між очікуваннями нового, середнього класу і реальністю, а також на те, як із часів Французької революції цей розрив прискорював руйнування політичного порядку. Він зробив кілька практичних висновків із цих спостережень, зокрема щодо бажаності встановлення послідовності у розвитку держави і демократії в період «авторитарних перетворень», і ця ідея була пізніше розвинена Фарідом Закарія, студентом Хантінгтона.
Це просте спостереження суперечило основам домінуючої парадигми в американській соціальній науці в середині XX століття — теорії модернізації. Як я детально пояснив у передмові до видання 2005 року книги «Політичний порядок у мінливих суспільствах», теорія модернізації розглядала різні аспекти модернізації — економічне зростання, зростаючий індивідуалізм, більша кількість демократії і соціальний розвиток — як єдине ціле, частини якого взаємно зміцнювали одне одного. На відміну від цього, Хантінгтон вважав, що політичний розвиток має свою власну логіку, незалежну від економічних і соціальних змін. Він також вважав, що нездатність інститутів розвиватися паралельно може призвести до їх руйнування. Його аналіз був останнім цвяхом, вбитим у труну модернізаційної теорії.
Ця фундаментальна концепція продовжує залишатися в центрі уваги двох моїх томів. Я пропоную рамки для роздумів щодо розвитку, головними складовими частинами якого є економічне зростання, соціальна мобілізація, зміни в області ідей і політичний розвиток. Політичний розвиток, у свою чергу, складається з трьох компонентів: держави, верховенства закону і механізмів підзвітності. Усі ці шість вимірів, на мій погляд, перебувають один з одним у складних взаєминах і, крім того, є суб’єктами своєї власної незалежної логіки й еволюційних змін. Будь-яке суспільство може перебувати на абсолютно різних позиціях щодо всіх цих шести вимірів. Тому Китай має доволі сильну державу, але обмежене верховенство закону і ніякої формальної демократичної підзвітності. Сінгапур схожий на Китай у тому, що стосується швидкого економічного зростання і наявності сильної держави, проте відрізняється від нього, оскільки має успадковану й відносно добре розвинену судову систему. І навпаки: Афганістан має формальний механізм підзвітності (він перебуває у процесі швидкого саморуйнування), проте дуже слабкий у тому, що стосується верховенства закону, має слабку державу і значно повільніше економічне зростання. Прогрес в одному з названих вимірів здатен стимулювати зростання в іншому, проте, як підкреслює Хантінгтон, вони нерідко можуть мати протилежні цілі.
Головна розбіжність, на якій фокусує свою увагу Хантінгтон, існує між соціальною мобілізацією і політичними інститутами. Однак у моїй книзі наведено дещо інші відмінності, що виникли за останні 200 років. Критичним є потенційний конфлікт між високою за своєю якістю адміністративною державою, з одного боку, і демократією — з іншого. Згідно з відомим визначенням Макса Вебера, держави є легітимними монополіями примусової сили, тоді як демократії, навпаки — прагнуть обмежити державну владу за допомогою виборів та інших механізмів підзвітності народові. Добре функціонування ліберальної демократії залежить від знаходження правильного балансу між інститутами, що концентрують і використовують владу, — йдеться про державу — і механізмами обмеження, законами і демократичною підзвітністю. У багатьох частинах світу сьогодні (наприклад, у Росії і в Китаї), а також в історії Заходу головною проблемою політичного розвитку можна вважати зміцнення механізму обмеження сильної держави. Побоювання щодо концентрованої державної влади, ясна річ, були і залишаються домінантною темою в Сполучених Штатах — від революції до «Руху чаювання» сьогодні.
Водночас у багатьох країнах, що розвиваються, ця проблема має протилежний характер: йдеться про відсутність ефективної держави, здатної забезпечити такі мінімальні суспільні блага, як безпека громадян, суспільна охорона здоров’я, освіта, інфраструктура, а також інші основні громадські інтереси. Як сказав Хантінгтон, перш ніж ви зможете обмежити владу, ви маєте бути здатні ввести її в дію, і ми забули про те, наскільки складним і непередбачуваним був процес створення держави в ході історії. Держави тепер поширені всюди на нашій планеті, проте сучасні держави — такі, які характеризуються безособовим ставленням до громадян і не розглядаються як приватні володіння правителів, — такі держави зустрічаються значно рідше.
Тому однією з головних тем другого тому є питання про те, яким чином сучасна держава в процесі свого розвитку віддалялася від патримоніального типу держави (патримоніальна держава вважається особистою власністю правителів, а сьогодні цей термін замінено на «неопатримоніальний», оскільки нині ніхто відкрито не претендує на те, щоб оголосити своєю власністю державу, проте багато хто поводиться саме так). Перша частина книги (всього там п’ять частин) пояснює, яким чином сучасна держава з’явилася в таких розвинених країнах, як Німеччина, Британія і Сполучені Штати, тоді як друга частина присвячена спадщині слабкості держави за межами Заходу після західної колонізації. У наступних постах я розповім про інші частини цієї книжки.
The American Interest, 8 вересня 2014, переклад ИноСМИ.Ru
