Програма реформ «Стратегія-2020», презентована наприкінці вересня Президентом Петром Порошенком, із залученням до розробки та представлення цього документа керівників Адміністрації Президента (зокрема, Дмитра Шимківа), безперечно, варта уваги української спільноти. Адже від того, чи буде, нарешті, проведено давно «перезрілі» та «пропущені» глибокі, всеохопні, радикальні (бо часу на поступовість давно вже немає!) — залежить саме майбутнє революційної України, що протистоїть російській агресії та стикається з безліччю нещадних викликів. Викликів, що кидає сама Історія — не самозакохані політики. «Доведіть, що на велике гамлетівське запитання: «To be or not to be?» — відповідь одна: Україні — бути» — ось у чому суть виклику. Нам — бути, але це треба довести — у цьому річ!
Ось саме цей момент і змушує до тверезого, стриманого, достатньою мірою критичного аналізу «Стратегії-2020». Автор цих рядків дозволить собі сказати в цьому зв’язку декілька слів і бути відвертим. Звичайно ж, коли громадянин якоїсь вельми далекої від України держави (приміром, Нової Зеландії, Ісландії або Чилі), не дуже обізнаний із вітчизняними реаліями і з нашою історією впродовж останніх 23 років, прочитає «Стратегію», то враження буде теплим і позитивним. І вердикт: чудова програма! Але ж ми, панове, ще не позбавлені історичної й особистої пам’яті та просто не маємо права забувати деякі факти. Це потрібно задля уникнення головних небезпек — здійснення реформ з «подвійним дном», коли реалізується «не зовсім» те, що декларується, або ж «забалакування» їх, коли мало що взагалі насправді реалізується. Дуже коротко нагадаємо про ці факти.
Якщо бути одвертим (а це абсолютно необхідно — час такий), то саме слово «реформи» вживалося всіма без винятку президентами України настільки часто, а ефективність їх була такою «вражаючою», що саме це слово може викликати у чималої частини українців просто огиду. Судіть самі, шановні читачі.
У листопаді 1992 року президент Леонід Кравчук звернувся до народу з широкою, всоохопною програмою «демократичних ринкових реформ» і започаткування в Україні «економіки вільного ринку». Наступний, 1993 рік, став роком лютої гіперінфляції, коли економіка, по суті, втратила керованість.
11 жовтня 1994 року новообраний президент Леонід Кучма, проголошуючи у Верховній Раді свою програму «радикальних реформ», говорив таке: «Україна переживає небувалу за рівнем економічну кризу. Розвалюється фінансова система, серйозно загострилася проблема спаду виробництва, деградує соціальна сфера, система освіти, науки та культури, посилилося зубожіння населення, катастрофічно зростає злочинність. Наростає політична напруга. Виникли та набувають розвитку антидержавні настрої певної частини населення (! 20 років тому. — І. С.). Йдеться, по суті, про системну кризу суспільства, що загрожує самим підвалинам незалежності та просто виживанню української нації».
Діагноз страшний... Який рецепт порятунку? На думку Кучми, вихід у «радикальних ринкових реформах»; а саме, йшлося про: «докорінну зміну відносин власності», «перехід від некерованого повзучого роздержавлення до широкомасштабної приватизації»; «ефективне використання корпоратизації»; «утворення фондового ринку і банківської системи, які мають стати локомотивом перебудови форм власності»; «утвердження відкритої економіки і входження України у світовий економічний простір».
Варто запитати: хіба не правильні речі декларував тоді Кучма? Хто може сумніватися... А що маємо «на виході», який результат цих реформ «із подвійним дном»? Створення кримінально-олігархічної системи («гніздечка» наступних керманичів держави), корупція, деградація моралі, справа Гонгадзе... Втім, наша газета вже достатньо багато разів писала про це. То є речі загальновизнані.
А хіба про реформи (так, як вони здатні були їх сприймати та розуміти) не говорили Віктор Андрійович та Віктор Федорович? Говорили, і дуже багато й охоче! Віктор Ющенко взагалі не раз підкреслював, що вважає успішне проведення реформ своєю головною «місією» на посаді Президента (а системна криза тривала, а проблеми не розв’язувались!). Що ж до Януковича, що ж до його квазіреформаторської риторики (а країна грабувалась тим часом геть, остаточно, дощенту), то все це — аж занадто на нашій пам’яті. Нагадую лише, як було названо «його», пропрезидентську коаліцію у Верховній Раді (2010 рік). Як ви думали? Правильно, «Стабільність і реформи». За ті «реформи» Україна розплачується життями кращих своїх людей. Те, на що перетворив Янукович Донбас, трагедія цієї землі — краще викриття «реформ».
Але ж реформи не проводились, лише декларувались! — заперечить читач. Це правда (Донбас, як влучно написала Лариса ІВШИНА, взагалі давно вже був «зданий у лізинг» відомо кому, і це зробила кучмівська влада, теревенячи про «реформи»!). Проте саме те, що реформи «поливались», як несвіжа страва, соусом — і підірвало довіру до них. І до влади, яка так охоче просторікувала про них.
А зараз нам не треба «конструювати» 10, 60, 100, 300 «напрямів реформ». Треба відповісти на дуже прості запитання: чому після 23 років розмов про реформи системна криза знову загрожує самому існуванню України — як ніколи раніше? В чому річ — чи реформи не здійснювались, чи справжня їхня мета була іншою? Як забезпечити захист законної власності, як взагалі утвердити верховенство закону? Що робити з олігархією? Кажуть, що після Революції Гідності неймовірно розширилися перспективи реформ — але чи розуміємо ми, що йдеться про порятунок держави? Чим конкретно реформи Порошенка не схожі з попередніми? І головне питання: в чиїх конкретно інтересах мають проводитися реформи? «Середнього класу»? Олігархів? Всього народу? Часу для пошуку відповідей Історія нам відвела гранично мало. Його майже немає.
