В Україні налічується 36 селищ і сіл під назвою Городище. У Росії, Білорусі та Молдові їх теж чимало. У Луганській області Городищ чотири, але одне з них, те, що в Перевальському районі, унікальне: з XVII століття і донині тут мешкають справжні старообрядці, а саме селище міського типу цілком можна назвати культурним феноменом.
ХРАМ У ДИКОМУ ПОЛІ
Ті, хто їде сюди вперше, чекають побачити ілюстрацію до відомих нарисів Василя Пєскова про сибірських старовірів — «Таежный тупик» — і Ликових, що живуть без зв’язку з цивілізацією. А потрапляють до досить сучасного селища. Та все ж щось вирізняє це Городище з-поміж інших. Що саме — на перший погляд навіть незрозуміло.
Те, що старовіри оселилися на цій території, не дивує: Дике поле нікому не належало, тому стало прихистком для всіх, хто вимушений був переховуватися від когось. Отже, одразу ж після реформи Патріарха Никона тут почали будувати нове життя прибічники старообрядності. Це знають всі мешканці Городища, але справжніми знавцями історії селища можна назвати одразу двох осіб — завідувачку місцевої бібліотеки Любов МИНАКОВУ та шахтаря за професією, а за покликанням краєзнавця Сергія МЕРСАЛОВА.
За їхніми розповідями, 1670 року сюди приїхали перші старовіри з Підмосков’я. Спочатку вони хотіли тікати на Дон, але довелося московитам оселитися біля верхів’їв річки Білої. Упродовж багатьох років тут мешкало 150—200 родин, що зберігали стародавні звичаї і свою віру. Вони побудували монастир без жодного цвяха і обгородили селище частоколом на кшталт скита. Обгороджений частоколом скит вони називали городищем, а свій хутір — Білим. Поселенці вели натуральне господарство і не контактували із сусідами, що помітно для лінгвістів: у мешканів Городища особливий говір, що найбільш нагадує підмосковний.
Другий етап заселення Білого припав на епоху Петра Першого. Біженці оселилися біля стін скиту, залишивши на згадку про себе назву однієї з вулиць — Прістенці. В середині XVIII століття нахлинула третя хвиля старовірів — з Чернігівської губернії, тому нині селище ділиться на дві частини: російську й українську. Любов Минакова каже, що весь цей час хутір був нічийним, а його мешканці не платили данини жодним поміщикам. За тих петровських часів Білий не став колискою промисловості Донбасу, проте, коли в Лисячій Балці знайшли вугілля, тут вже давно ним топили печі.
Як же старовіри змогли прожити стільки років не знайденими? Відповідь лежить на поверхні... Перевальського району: горбиста місцевість і густі ліси надійно заховали хутір в низині річки.
Свобода скінчилася за часів Катерини II. За легендою, саме вона дала Білому нове ім’я, сказавши, що це справжнє городище — вже тоді селище займало велику територію. А згідно з офіційною історією, Катерина тут ніколи не була. Та це неважливо: вона до старовірів ставилася лояльно, аби лишень данину платили справно. Після неї були інші царі, хтось із них чинив гоніння, хтось був ліберальним, а хтось — жорстоким. За словами Сергія Мерсалова, на початку ХХ століття дві третини капіталу Росії перебувало в підприємців і купців-старовірів, тому на них зважали. Тоді ж у селищі було збудовано Успенську церкву, де з 1910 року служив уродженець Городища, згодом — легендарний Архієпископ Московський і всієї Русі Флавіан. Дерев’яна церква на території колишнього скиту згоріла вже по війні... А селище дожило до нашого часу, зумівши зберегти свою унікальність.
ЛАСКАВО ПРОСИМО ЧИ ВХІД ЗАБОРОНЕНО?
Можливо, не варто було так заглиблюватися в історію цього краю, але поза її контекстом було б незрозуміло, як в промисловому регіоні виросло і вижило настільки унікальне явище, яке культурологи порівняли б з феноменом основної культури: люди живуть в ізоляції і зберігають давні звичаї. Про деякі архаїчні традиції розповіла Любов МИНАКОВА:
— У XVII столітті вольним селищем керувала рада старійшин. Вони вирішували всі проблеми общини на сходинах, і ця традиція дожила до середини ХХ століття. Навіть після революції тут було земство, що вирішувало, кому допомогти, а кого покарати, і збереглося воно до самої війни. Принаймні так мені розповідали старожили, які ці часи пам’ятали. А сім’ї тут навіть зараз створюються по-старому: наречених шукають по російський бік Городища, женихів — по український. Сьогодні це може видатися дивним, але така традиція.
Певне відлуння традицій тут видно неозброєним оком: наприклад, молоді жінки часто носять білі або темні «бабусині» хустки — так заведено. Збереглися тут й елементи традиційного оздоблення будинків, а стародавні рецепти святкових і повсякденних страв знає кожна господиня: у борщ кладуть товчену картоплю, фрукти для компоту варять кожен окремо, а кутя взагалі неповторна. Отже, старовину тут можна і побачити, і доторкнутися до неї, і скуштувати... А ще — почути у стародавніх наспівах. У чому унікальність Городищенського етнографічного хору, розповідає керівник Тетяна МАНІНА:
— Колектив шукав свій стиль довго. Одного дня ми зрозуміли, що за самобутнім репертуаром далеко ходити не треба: тут у первозданному вигляді збереглися дуже давні пісні, які передавалися з покоління в покоління. Ось і почали їх згадувати і відновлювати перші учасниці ансамблю. А в 60-х було знайдено вбрання однієї з довгожительок, в якому вона наприкінці ХІХ століття виходила заміж, за його образом і подобою пошили костюми для учасниць хору. Зараз у нашому репертуарі є родинно-побутові пісні, весільні та обрядові. Наш колектив, як мовиться, в літах, багатьох перших учасників вже немає живих. Тому, аби унікальний репертуар зберігся, було створено молодіжний ансамбль «Гульба». Шкода, звичайно, що зараз ми нікуди не можемо виїхати — раніше радгосп надавав нам автобус, а зараз радгоспу немає.
Та все ж це лише зовнішній бік життя селища, а якщо пильно придивитися до Городища та його жителів, то стає зрозуміло, що їхня культура і спосіб життя тримається на вірі. До неї ставляться дуже трепетно, оберігаючи від цікавих очей: без дозволу священика до храму приїжджих не впускають, про історію старообрядності розповідають неохоче. За всієї відвертості сільських жителів та їхньої гостинності, до цього храму душі села Городище стороннім вхід заборонений. Але і з цього дивуватися не варто: століття гонінь на старовірів наклали свій відбиток на їхній менталітет, і побоювання за свою віру в них у крові. Ні, якщо ви щиро і з добрими намірами бажаєте долучитися до стародавньої культури, вам покажуть невеличкий музей, в якому любовно зібрані справжні раритети, і з благословення священика відкриють двері церкви, та увійти туди можна, лише суворо дотримуючи звичаїв і традиції.
Нині Городище переживає не найкращі часи: шахти у депресії, роботи мало. Тому молодь і залишає рідне село в пошуках кращої долі, розчиняючись у великих містах. Чи зможе зберегтися селище-феномен, чи є в нього майбутнє? Керівник Городищенського етнографічного хору Тетяна Маніна переконана, що є:
— Діти залишають рідне гніздо, і це нормально. Але з віком усі ми починаємо згадувати, чого нас вчили батьки, яких нам співали пісень, які прищеплювали навички і формували звички. Тому, якщо, живучи тут, діти все це запам’ятають, традиції нікуди не зникнуть.
