Зазвичай, інтерв’ю напередодні чергового відкриття конкурсу розпочиналися традиційними запитаннями на зразок: «Де цього разу візьме старт патріотичний мовний марафон?», або: «Що нового буде у черговому мовному турнірі?». Нині ж ситуація особлива. В Україні — війна. Цей драматичний контекст виразно відчувається в усьому, що ми робимо чи кажемо. А тому вперше моє інтерв’ю з президентом Ліги українських меценатів, професором, головою наглядової ради «Фармацевтичної фірми «Дарниця» Володимиром Загорієм розпочинається із запитанням не про сам конкурс...
— Знаю, що «Фармацевтична фірма «Дарниця» багато допомагає українським військовим — і фінансово, і ліками, переданими в госпіталі та безпосередньо в зону АТО. Це ваша громадянська позиція як одного з керівників підприємства і як президента Ліги українських меценатів. Як вплинув на діяльність і плани Ліги сьогоднішній воєнний конфлікт?
— Ми фінансово підтримали 51-шу і 24-ту бригади, а також добровольчі батальйони «Донбас», «Айдар» та ОУН. Ми закуповували для них усе те спорядження, яке призначили волонтери. Також Ліга передала до госпіталів, бібліотек та шкіл у зоні АТО понад десять тисяч примірників українських книжок. Цей культурний «доважок» до тепловізорів, бронежилетів, кевларових шоломів та ліків, як запевнили нас волонтери і командири батальйонів, не менш важливий для нашої української справи на Донбасі. Разом з нами українськими військовими опікуються й українські жінки з Австралії, котрі зібрали для цієї справи значні кошти. Не можу втриматися, щоб не висловити свого щирого захоплення всіма тими жінками, які належать до Союзу українок Австралії. Мені здається, що не було жодного національно значущого проекту, якого вони не підтримали б своїми щедрими пожертвами...
Окремо скажу про одну з найкращих українських фундацій на Заході — Фундацію імені Івана Багряного в США. Вона допомогла з’явитися друком в Україні стільком надзвичайно важливим та цінним українським книжкам, що всі вони в сукупності уже склали чималу книгозбірню. Фундація також фінансово підтримала українську армію. Колективний член Ліги — фірма «Ексімед» на чолі з генеральним директором Олександром Огороднійчуком була серед тих колективів, які були першими, хто взяв за свій патріотичний обов’язок допомагати українським військовим...
Ми сьогодні робимо те, що роблять тисячі й тисячі людей в Україні. Це справді вітчизняна війна. Гадаю, все це колись докладно опишуть історики: героїзм наших воїнів, подвижництво волонтерів, жертовність усього народу і нашу незнищенну віру в те, що наша справа свята.
«МИ ЗАПРОШУВАЛИ ДО СЕБЕ ТИХ, ХТО ВЖЕ БУВ «ГОТОВИМ МЕЦЕНАТОМ»»
— Незабаром минає 20 років від дня офіційного народження Ліги українських меценатів. Пропоную повернутися у 1994 рік, коли до Києва приїхала унікальна особистість — «українець, котрий відмовився бути бідним», канадський мільйонер українського походження Петро Яцик з химерною ідеєю — створити своєрідний клуб філантропів, щоби, об’єднавши зусилля, впливати на українізацію України. Згадаймо тих «перших хоробрих», хто став засновниками Ліги...
— На жаль, більшості з них сьогодні вже немає серед живих. Це й Петро — яскрава нестандартна постать, котру вирізняли життєва мудрість і національно-патріотична громадянська позиція. І залюблений у мистецтво Мар’ян Коць із США, і Володимир Кашицький із Польщі, котрому судилося таке драматичне життя, і Ераст Гуцуляк із Канади — засновник тамтешнього Товариства прихильників Руху, яке відчутно вплинуло на розклад політичних сил в Україні й відіграло активну роль під час проведення референдуму за державну незалежність в Україні. І завжди мовчкувата, щедра на пожертви та винятково благородна пані Марія Фішер-Слиж із Торонто, котра фінансувала ледь не всі українські проекти в діаспорі, і не тільки в діаспорі. Також загадковий Стенлі Пітерсон (Богдан Патик), котрий під час поневірянь на чужині мусив із міркувань безпеки своєї родини в Україні поміняти ім’я... Читач може подумати, що в Лізі меценатів — люди тільки з діаспори. Ні, серед її засновників був також Володимир Кравченко із села Матусів Шполянського району на Черкащині. Цей талановитий керівник великого сільськогосподарського колективу «Вільна Україна» гідно здолав випробування економічної руїни 1990-х, дав раду господарству тоді, коли все навколо руйнувалося й деградувало, і мав змогу фінансово підтримувати українську видавничу справу, фестивалі та інші культурні заходи, організовувати відпочинок дітей.
Поруч із ним слід назвати наймолодшого члена Ліги, що був і її віце-президентом, Івана Кікту з Дрогобича; навіть Петро Яцик визнавав у Кікті талант бізнесмена і добре серце доброчинця. А ще ж наші втрати: Роман Беряк, генеральний директор АТ «Галичфарм» зі Львова та Микола Кравець, генеральний директор АТ «Київгума».
— Як ви знаходили один одного?
— Петро Яцик вирішив під прапором ідеї благодійництва зібрати в одну «команду» тих, хто активно займається благодійністю. Ми запрошували до себе тих, хто вже був «готовим меценатом». За кожним із названих попереду людей — яскраві сторінки біографії благодійника. Ми не гналися за кількістю людей у нашій організації. Ми дбали про її якісний склад.
«ТОДІШНЯ САТЕЛІТСЬКА ЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ ВІД РОСІЇ НЕ МОГЛА БУТИ СПІЛЬНИКОМ НАШОЇ СПРАВИ...»
— Якими були перші кроки Ліги?
— Одразу з’ясувалося: всі вирішили підтримувати головним чином освітні проекти. Ми профінансували низку різних підручників. Далі оголосили конкурс на підручники з історії України для середньої школи. До журі конкурсу запросили таких видатних письменників, як Павло Загребельний, Роман Федорів і Роман Іваничук, а також таких видатних істориків, як Ярослав Дашкевич і Ярослав Ісаєвич. Не можу не сказати, що між письменниками й істориками з одного боку та з високопосадовцями освітянського відомства з другого одразу ж виникла напруга у відносинах. Якщо письменники й історики ставили за мету національне виховання юних предметом історії, то один із тодішніх заступників міністра озвучував позицію цілої армії освітянських функціонерів, коли обурено кричав: «Я знаю, що таке виховання, але не знаю і не хочу знати, що таке національне виховання, це дуже небезпечна націоналістична тенденція»! Цей спільний із МОН проект ішов туго і колізійно. Порозумітися обом сторонам було важко, вже хоча б тому, що тоді Україна з Росією збиралися видавати спільні підручники з історії. Тобто видання з нашої історії мали проходити російську цензуру. Чи ж могли за таких умов в Україні з’явитися, а головне — дійти до школи повноцінні в усіх розуміннях підручники з національної історії, в яких автори на всі події та постаті минулого дивилися б українськими очима? Ми таки видали кілька підручників та посібників з історії, але не можемо похвалитися успішністю того проекту через вищезазначені причини. Той клімат, який в українській освіті панував, та сателітська залежність України від Росії — не могли бути спільником нашої справи.
Але ми не полишили освітянської ниви. У нас визріла ідея небувалого патріотичного мовного марафону, знаного сьогодні як конкурс імені Петра Яцика. Не можу сказати, що тодішні очільники Міносвіти з великим ентузіазмом сприйняли нашу ідею. Спочатку відмахувалися: у нас і так забагато усяких конкурсів та олімпіад. Далі пропонували схрестити наш конкурс та їхню олімпіаду. Врешті після приходу на пост міністра освіти Василя Кременя ми одержали зелене світло. Було створено робочий орган конкурсу — координаційну раду, яку очолили співголови — заступник міністра та виконавчий директор Ліги, які здійснюють всю оперативну роботу в цьому масштабному заході. Перший конкурс ми розпочали 9 листопада 2000 року і завершили у середині травня 2001-го. Прикметно, що на його закритті були найвищі посадовці держави, переможців вітали також Петро Яцик та класик нашої літератури Павло Загребельний. І журналістів, і вчителів, і батьків, і переможців мовного турніру приголомшили розміри грошових премій. Уявімо собі: десятикласник чи одинадцятикласник тоді одержував за перше місце в загальнонаціональному етапі 7000 гривень. Цим ми наголошували: українська мова — це дуже важливо, її знання ми оцінюємо дуже високо. Не можу не згадати того, що в нас тоді були і опоненти, які обурювалися: «Це розбазарювання грошей. Їх краще б витратити на щось важливіше. Це розтління дітей, які і без грошей повинні вивчати та знати мову через патріотичний обов’язок». Але ми не вдавалися до дискусій, ми робили своє, свідомі правильності обраного шляху та мотивації. Минув час, і сьогодні не чути жодного голосу опонентів.
«ПОМІЖ МОЛОДИХ УЧАСНИКІВ РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ БУЛО БАГАТО НАШИХ КОЛИШНІХ КОНКУРСАНТІВ»
— Роки міністерування Дмитра Табачника — то, мабуть, найскладніше випробування для конкурсу...
— Табачник заповзявся знищити патріотичний мовний марафон. Для цього робили все: і дезінформація громадськості, і блокування та спроби маргіналізації конкурсу. В піку йому було організовано конкурс імені Шевченка, котрий дотепні журналісти назвали конкурсом імені Табачника (у тому конкурсі змагалися головним чином з літератури та з мов нацменшин), але наша виконавча дирекція зуміла згуртувати в обороні патріотичного проекту всю патріотичну громадськість України та діаспори, і конкурс імені Петра Яцика було врятовано. Цікава подробиця: поміж молодих учасників Революції Гідності на Майдані було багато наших колишніх конкурсантів. Гадаю, коментарі тут зайві.
«НАШ КОНКУРС — ОДНА З ФОРМ ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ»
— Чому, на вашу думку, таким важливим і, зрештою, чи не найголовнішим для членів Ліги виявився саме конкурс з української мови?
— Наш конкурс — це не просто тестування на знання державної мови. — одна з форм патріотичного виховання. Це, зрештою, елемент національного будівництва, націєтворення. Ідея такого заходу і саме такого масштабу буквально витала в повітрі. Тому він і одержав крила. Наш конкурс одразу ж став популярним. Цьому сприяли його прозорість та об’єктивність. Ми цим дуже дорожимо, бо це наша своєрідна візитівка. Журі конкурсу ось уже впродовж кількох років очолює директор Інституту української мови Павло Гриценко, а наглядову раду донедавна очолював голова Національної спілки письменників світлої пам’яті Віктор Баранов, а нині її очільницею стала відомий мовознавець, народний депутат України Ірина Фаріон. Хочу нагадати, що у конкурсі щороку змагаються мільйони школярів, студентів, учнів профтехосвіти і військовики, і найкращі з них виходять на сцену театру Івана Франка, щоби отримати свої престижні премії з рук відомих в Україні людей.
— У пресі можна прочитати, що меценатами конкурсу дедалі частіше стають політики. Це справді помітна тенденція?
— Так. Цього травня в театрі імені Івана Франка, де відбувалося закриття 14-го мовного турніру, вручалися премії від Петра Порошенка, Юлії Тимошенко, Олега Тягнибока, Ірини Фаріон, Юрія Дерев’янка, Бориса Тарасюка, Володимира Бондаренка, Лілії Гриневич, Миколи Томенка. Свої премії виплачує і голова «Просвіти» Павло Мовчан.
Я певен, що й у наступному мовному турнірі будуть премії відомих осіб з нашого політикуму. Зрештою, не тільки з політикуму — кожен може встановити свою відзнаку, скажімо, в пам’ять своїх рідних чи друзів. Кілька років поспіль діти одержували в нас премії імені Тетяни Симиренко. Нагадаю, це донька геніального помолога Володимира Симиренка, репресованого в роки культу особи Сталіна, внука великого ученого Левка Платоновича і правнука Платона Симиренка, чиїм коштом було видано Шевченків «Кобзар». Після смерті Тетяни Володимирівни (її поховано в Оттаві, де вона жила), приятельки цієї славної жінки встановили премії її імені і, зібравши поміж собою кошти, виплачували премії переможцям і призерам мовного марафону. Гадаю, визначальним імперативом у цій справі є сказане вже дуже давно, але все одно актуальне: «Благодійність вимірюється не величиною, а доброю волею» (Луцій Сенека). Не знаю, чи варто щось до цих слів додати — їхній пафос не тільки не застарів, а ще більше осучаснився в контексті нашого дня.
«КОЖЕН НАСТУПНИЙ МОВНИЙ МАРАФОН БРАТИМЕ СВІЙ ПОЧАТОК В ІНШІЙ ОБЛАСТІ»
— Де офіційно відкриватиметься П’ятнадцятий мовний марафон?
— Цього разу на Вінниччині. Ми вирішили: кожен наступний мовний марафон братиме свій початок в іншій області. Ми вже відкривали наші турніри в столиці України, в Черкасах, на Волині, на Львівщині, на Миколаївщині, на Кіровоградщині, на Буковині, в Чернігові, на Запоріжжі, на Рівненщині, на Закарпатті, в Криму, на Дніпропетровщині, на Житомирщині. Нині ж — Поділля, земля, яка подарувала Україні багатьох видатних людей, що своїми іменами уславили її. Я переконаний, усе знову відбудеться успішно, бо ми в добрій вірі робимо добру важливу справу.
