Як захистити людей Майдану? Це запитання було актуальним після помаранчевих подій, актуально воно, як не парадоксально, і сьогодні. Напередодні 10-ї річниці Майдану — 2004 і 1-ї річниці Майдану — 2013—2014, учасники обох повстань опинилися перед тими ж проблемами, що і до революцій. Систему не зламано. А це значить — досі процвітає корупція, безкарність, непотизм тощо.
Постколоніальний і постгеноцидний синдром глибоко засів в більшості українцях ще з імперських і радянських часів. Вилікуватись країна мала можливість після проголошення незалежності. Але не сталося. Десятирічне президентство Леоніда Кучми додало нових проблем — в країні фактично була побудована кланово-олігархічна система з відповідними наслідками.
Саме проти системи Кучми, який прагнув зробити своїм наступником Януковича, повстав народ в 2004 році. Було велике зачарування самих українців і всього світу перемогою, але потім всіх чекало таке саме велике розчарування. Віктор Ющенко і помаранчеві не виправдали сподівання. Можливо, за виключенням певних досягнень в гуманітарній політиці. Сама система залишилася, лише дещо мімікрувавши. І як наслідок до влади у 2010-му прийшов Віктор Янукович.
Кращий учень Кучми апріорі не міг демонтувати старий лад. Він його посилив до авторитаризму з елементами відвертого бандитизму. Янукович, до речі, мав шанс залишитися в історії. Для цього йому потрібно було витримати тиск Росії і не звертати з обраного курсу європейської інтеграції... Він звернув. Так розпочався Єромайдан. Нашою гідністю знову захоплювався весь світ — через людські смерті українці таки скинули і прогнали Януковича.
Проте не тільки в цьому був сенс другого Майдану. Під час тих трагічних подій кожен шукав свої вигоди — змагалися технології. Їх використовували всі: українські олігархи, окремі люди із самого оточення Януковича, опозиція, ну і звичайно Кремль. Формально перемогли протестувальники, але по суті ними прикрилися. Сьогодні, через рік, це видно навіть краще. Різні експерти вже неодноразово заявляли, що одні клани замінили інших.
Але на цей раз в людей і не було великих очікувань, суспільство так само не довіряло і тодішній опозиції. Була одна основна вимога — реформи. Проте лідери громадськості на Майдані так не змогли об’єднатися в єдиний рух чи політичну структуру, яка б відстоювала інтереси громадян. А ті, що стояли на сцені, навряд чи мали щирі наміри щось кардинально міняти. В результаті, лідери громадськості розпорошилися по різних партіях з минулого, які досі сповідують старі правила.
Сьогодні політики продовжують робити вигляд відданості ідеалам Майдану та імітувати реформи. Людей і далі використовують. Хоча це робити вже не так легко. Суспільство змінилося. Особливо зараз, коли Кремль використавши в тому числі ситуацію на Майдані, пішов війною на Україну. Ми несемо великі втрати, часто програємо, бо воюємо на два фронти (проти своїх у владі і чужих у Москві), але стратегічно ми обов’язково виграємо.
КОМЕНТАРІ
«ПОКИ МИ НЕ ПОКАРАЄМО ХОЧ ОДНОГО З ОЛІГАРХІВ ЧИ ПРЕЗИДЕНТІВ, МИ НЕ ЗМУСИМО ЇХ ВІДПОВІДАТИ ЗА СВОЇ ДІЯННЯ»
Олексій ПОДОЛЬСЬКИЙ, журналіст, громадський діяч:
— На сьогоднішній день точно можна сказати, що ми навчилися зупиняти авторитаризм. Десять років тому зупинили Кучму й не дали йому провести свого ставленика, а рік тому скинули й самого Януковича. Але ситуація тією чи іншою мірою повторюється. Як відомо, після «помаранчевих» подій очікування людей не збулися, а з часом почали говорити про зраду політиків, так і зараз все більше лунають голоси про розчарування та зраду. Гадаю, нам треба навчатися не лише знімати політиків з влади, а й домагатися правосуддя.
Наприклад, скільки ми вже знаємо, що в нас відбуваються фальсифікації на виборах. Але навіть коли до влади приходить опозиція, вона нічого не робить, щоб покарати винних. Ми пам’ятаємо фальсифікації на окрузі покійного Юрія Оробця на парламентських виборах 1998 року, масштабні підтасовки на президентських виборах 1999 року, подальші фальсифікації парламентських виборів, багаторазовий «правильний» підрахунок Януковича... Я вважаю, що в Україні доти фальсифікуватимуть вибори, доки не ув’язнять кілька десятків голів і членів виборчих комісій, члени ЦВК. За час незалежності України жодного покараного за фальсифікації виборів не було.
Так само це стосується суддів. Ми неодноразово говорили, що наші судді — одні з найкорумпованіших у світі. Кого з них покарали? Покажіть хоч одного. Печерський суд як засідав, так і засідає в повному складі. Суддя цього суду Андрій Мельник як фальшував свого часу «справу Єльяшкевича», так і продовжує це робити вже в суді над Пукачем.
Із політиками така ж історія. Поки ми не покараємо хоч одного з олігархів чи президентів, ми не змусимо їх відповідати за свої діяння. Свого часу Ющенко дав гарантії Кучмі, попри те, що саме під час правління другого президента було створено кланово-олігархічну систему, вбивали людей, процвітала корупція... Кучма був засновником сучасної системи в Україні так само, як Карл Маркс свого часу був засновником іншої системи. А далі вже талановитий учень Кучми — Янукович — довів фактично країну до війни.
А що ми маємо сьогодні? У владі часто можна побачити все тих же політиків, які вийшли з «кормушки» Кучми. Кого покарали з тих, хто бив, катував і вбивав людей на Майдані? Навіть рядових командирів, які виконували наказ, суди відпускають. Нинішнім політикам не треба прикриватися війною й нічого не робити. Так не буває.
Наше суспільство весь час у комусь розчаровується. А тому що не треба зачаровуватися кимось, а треба розчаровуватися в собі. Ми вийшли проти Кучми та Януковича, але не добилися, щоб Кучму ув’язнили. І якщо Янукович став політичним біженцем (хоча багато його людей й досі при владі), то Кучма взагалі спокійно роз’їжджає країною та світом. Його зять Пінчук отримує нагороди імені великого Шептицького. До речі, всі, хто відвідав цей захід, несуть моральну відповідальність перед країною за свою поведінку. А там були і політики, й духовенство, й бізнесмени... Мер Львова Садовий приймає у себе Кучму і в подарунок — фортепіано. У мене навіть таке враження, що людей Кучми в парламенті знову буде якщо не половина, то третина точно. Янукович, до речі, теж матиме своїх представників там.
От, наприклад, в понеділок, 24 листопада, відбудеться судове засідання в Апеляційному суді Києва по «справі Пукача», яка безпосередньо стосується мене та Гонгадзе. Це ж завжди тест для всіх політиків і президентів. Особливо для тих, хто декларував боротьбу зі злочинною системою Кучми — Януковича. Суди над цими екс-президентами необхідні для реального очищення України. Це не псевдолюстрація для нового дерибану «хлібних» посад. Це суди над злочинною Системою. Над її організаторами, лідерами, над злодійськими схемами і механізмом жорстокого насильства. Це — ті процеси, яких панічно бояться і олігархи, й цинічні українські політики.
Чомусь нинішня прокуратура продовжує займати позицію, яка була раніше. Мінімум, як це можна буде перевірити, — чи будуть судові процеси відкритими, чи, як і раніше, закритими. Я неодноразово підкреслював, що немає в цій справі секретів, тому процес повинен бути відкритим. Ми домагаємося, щоб Кучма свідчив у процесі, щоб було названо замовників вбивства Гонгадзе, злочину проти мене. Усе це має бачити суспільство.
Сьогодні багато говорять про молодь, лідерів Євромайдану, які стали народними депутатами. На жаль, тут у мене щодо цього також поки немає оптимізму. Найєм, Лещенко... Я — не фанат Мельниченка, але він днями правильно підмітив, що вони фактично зробили собі ім’я на кістках Георгія Гонгадзе, який заснував «Українську правду». Я таким людям не довіряю. Так, багато з них були лідерами Євромайдану, але в тих, хто «виповз» у Раду, я не бачу послідовності в позиціях.
Не бачу й підстав для нового Майдану. Якщо градус суспільного незадоволення перевищує можливість терпіти, люди починають скидати таких, як Кучма і Янукович. Але сьогодні народ все розуміє, адже під час і після Євромайдану не було такої ейфорії, як після «помаранчевих» подій. Люди поки що готові терпіти, тому що розуміють — це небезпечно для основ країни. Так, головна наша проблема — це система Кучми та його люди в ній, але загрозою номер один на сьогодні є Росія, яка спровокувала й скористалася ситуацією. Як тільки закінчиться війна, суспільство згадає все нашим політикам. Безумовно, головним досягненням двох Майданів є визрівання нашого суспільства, люди поступово вчаться на своїх помилках контролювати будь-яку владу.
«ГРОМАДЯНИ Є ЗАМОВНИКАМИ ТА ЗАПОРУКОЮ ЗМІН»
Олександр СОЛОНТАЙ, експерт Iнституту політичної освіти, партія «Сила людей»:
— Щодо відзначання «Дня Гідності та Свободи» — зараз, в часи війни, до всіх святкувань я ставлюся з великою тривогою. Я не був захоплений від ідеї військового параду до Дня Незалежності, й, на жаль, мої негативні передчуття справдилися — Росія скористувалася цим і вторглася в Україну. Тому увага суспільства має бути сконцентрована на двох речах: внутрішніх змінах в країні, щоб домогтися справжніх перетворень, а також на стримуванні фронту та відсічі зовнішньому ворогові, єдина мета якого — завадити нашим змінам. Узагалі, святкувати річницю Євромайдану можна тоді, коли його завдання будуть виконані, але наразі не зроблено й половини, навіть елементарні речі — покарання винних за політичні репресії та вбивства людей на Майдані.
Євромайдан мав перед собою конкретні завдання, які накопичувалися по мірі його розвитку. І доки вони не будуть виконані, говорити про перемогу революції просто неможливо. Єврореволюцію розпочато, але не завершено, адже станеться це, коли буде зрозуміло, що в країні все стало інакше. Тому можна сказати, що відбулося повстання, але не відбулося революції. І зміни досягатимуться виключно завдяки громадському тиску. Якщо покластися на політиків, яких обрали до Верховної Ради, то вони просто переймуть найгірші вади старої системи й перетворяться на «молоду команду» Черновецького. Тому суспільство не повинно втрачати контроль над своїми обранцями. Громадяни є замовником та запорукою змін — саме вони привели до успіху Європовстання. Суспільство, яке не довіряло ні владі, ні опозиції, скинуло старих керманичів. Те ж саме суспільство одягнуло наших військових і примусило владу відстоювати державний кордон. Тому люди є тією силою, яка змусить владу працювати.
Система досі намагається себе відтворити, але основа її — пасивні та байдужі люди. А люди в нас вже не такі, якими були до Євромайдану. Власне, це головна зміна, яка відбулася в Україні, адже про системні державні зміни або зміни в суспільних відносинах поки говорити не доводиться. Але запорукою того, що ці зміни будуть успішними, є те, що наші люди стали дієвішими. Саме завдяки цьому переміг Майдан і впав попередній режим, а не завдяки тим, хто сьогодні перебуває при владі. Прості громадяни, об’єднуючись у різні ініціативи, добилися того, що країна почала жити на новий лад, але їхня діяльність поки не є достатньо ефективною. Зміни в нас можливі, й це — досягнення, але країна поки що живе в їхньому передчутті.
Особисто я поводжу себе в політиці так, як поводжу, щоб не злитися зі старою системою та вибудувати альтернативу їй — відкриту політику, де люди беруть участь у прийнятті рішень. Що ж до молодих політиків, яких породив Євромайдан або підкреслив їхню публічність, то стара система тому й долучила їх до себе, щоб «перетравити» й зробити своїми новими обличчями. Але це не означає, що це їй вдасться, — вона може бути подавлена цими молодими людьми, якщо вони виявляться стійкими. Поки що є позитивний сигнал, адже суспільство долучено до змісту коаліційної угоди, й це відрізняється від попередніх політичних періодів. У всякому разі, в суспільстві є альтернатива.
На виборах суспільство обрало євроінтеграцію, і єдина політична сила, яка не підтримувала цього, не матиме прямого впливу на формування уряду. Люди також не допустили до парламенту комуністів, а регіонали заховалися за назвою «Опозиційний блок», адже повністю себе дискредитували. Країна чітко стала на європейський шлях.
Але якщо змін в Україні не буде, можливий третій Майдан — серйозний громадянський конфлікт із використанням зброї. І в ці дні темпи роботи влади не витримують жодної критики — замість того, щоб запрацювати з новим урядом ще з минулого тижня, політики півмісяця ділять посади. Звісно, торги та переговори можуть мати місце, але політики втрачають зв’язок із реальністю й не розуміють, наскільки дорогий час.
Те, що ми зробили у своїй партії із впровадження правил в політиці, це й є нова її якість. Але наразі це — виняток. Якби це була тенденція, ми б вже отримали партнерів, з якими б поєднували свої зусилля. Повна прозорість, відповідність правилам та підзвітність суспільству — це певний експеримент для громадян, які спостерігають за нашим проектом.
Шанс, який ми мали на Майдані — провести зміни в країні, — 2014 року ми не планували, все неочікувано пришвидшилось. Але можливості змін не змарновані — їх відкладено у зв’язку з війною. Вона сильно відкорегувала все те, що відбулося після Євромайдану. Сам воєнний конфлікт також відбувся достроково, адже Путін планував його пізніше. У результаті маємо ситуацію, коли до наслідків Євромайдану не були готові ані країна, ані зовнішній агресор.
«ПЛАНКА РЕФОРМ ВСЕ ЩЕ ОБМЕЖЕНА ЯКІСТЮПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ»
Вікторія ПОДГОРНА, політолог:
— Якщо говорити в прагматичному сенсі, то результатів Майдану не так багато. Порядок денний — перш за все зміни, і їх відбулося мало. Але, з точки зору стратегічної перспективи, якщо порівнювати Майдан-2004 та Майдан-2014, то ми бачимо серйозний суспільний прогрес. І у нас є серйозний потенціал, щоб зміни нарешті відбулися.
Помаранчева революція будувалася на ідеї лідерства, але політичні еліти не готові були запропонувати зміни українському суспільству. Саме ж суспільство було незрілим та покладалося на постать лідера. Але під час Євромайдану громадяни продемонстрували високу критичність до політичних лідерів, адже їх якість була низькою, що є проблемою для України. Та все ж є інший шлях, який компенсує цю проблему, і його тільки нащупує українське суспільство. Відбуваються спроби інституціалізації — створення політичних, громадських інститутів. Це дуже важливий процес розвитку демократії. Інститути виникають на основі угод влади та суспільства, людей між собою — це контрактні відносини. Зараз ми бачимо діяльність суспільних груп, які змогли створити «Реанімаційний пакет реформ», волонтерський рух і т. д. Патерналістський електорат в умовах війни дуже швидко визріває та об’єднується, щоб робити щось самому. Але тепер треба зрозуміти необхідність формувати на даній платформі нову якість політичної еліти, яка спирається на суспільний інтерес, ініціативи та інститути і яка обмежена ними. Доки це не відбудеться, ми не матимемо суттєвих змін, про які говорив Майдан. Планка реформ обмежена якістю політичної еліти: ті люди, які є вихідцями зі старої кланово-олігархічної системи, не можуть її ламати та проводити справжні демократичні зміни. Це є сутність пострадянської держави, змінити яку можна встановленням справжніх правил гри, контрактних відносин між владою та суспільством на різних рівнях. Це вимагає прийняття серії законів, які зараз намагаються розробляти. Але якщо їх будуть впроваджувати без цілісної концепції, ми не матимемо змін. А поки ми бачимо лише косметичні або окремі кроки, які не матимуть серйозного впливу на зміну України.
У 2005—2007 роках після президентських та парламентських виборів змін в політичній еліті не відбулося взагалі. «Наша Україна» та БЮТ отримали трохи більше голосів. Але перший мандат насправді отримала Партія регіонів. Якість еліт — у їх цінностях, біографіях, незалежності від великого капіталу. А люди, які тоді прийшли до влади, не були новими, вони пройшли закритими списками партій, де всі прохідні місця продавали. Зараз ситуація змінилася, адже виборцям набридла політична корупція. Але, на жаль, оновлення влади я оцінюю у 30—35% максимум. Якщо дивитися на обличчя, які ми вважаємо новою елітою — громадські активісти, журналісти, політики, — то їх ще менше. Але ці нові люди принципово інші — вони формувалися в інших умовах, на інших цінностях, їздили на міжнародні конференції, навчалися на Заході і т. д.
Та партійні списки на останніх виборах знову формували закрито (частково за виключенням «Самопомочі»). Жодна партія, окрім «Сили людей», не провела відкритих та зрозумілих праймеріз. Саме «СЛ» я вважаю перспективною політичною силою, яка свою партійну політику проводить так, як повинно відбуватися в демократичній країні. Це люди з іншими цінностями, прототип нової політичної еліти. Демократичні інститути повинні працювати однаково, а неформальні відносини та суб’єктивні чинники є їхньою протилежністю. В Україні політику аналізують на рівні персон, але справжня політика — це робота інститутів. Це не скасовує лідерства, але ставить самих лідерів у законні рамки.
Наша країна переживає тектонічні зміни — українці проходять через національну революцію, яку переживали європейські країни після Вестфальського миру XVII ст., ми одночасно проходимо через модерну революцію, яку Європа пережила в XVII—XIX століттях. І зараз ми знаходимося у постіндустріальному світі, і нам треба будувати відповідні інститути. У нас стоїть потрійний порядок денний, і суспільству потрібен час, щоб все це усвідомити. Я не виключаю спроб військових заколотів, якщо не відбуватимуться жодні зміни. Все залежатиме від того, хто візьме на себе відповідальність. На діючу політичну еліту покладено цю відповідальність, але вона не мислить такими високими категоріями. Сподіваюсь, нові лідери все ж зможуть об’єднатися і взяти відповідальність за країну. Якщо ж вони будуть розсипані по різних політичних силах, то відбудеться їх розчинення.
Що ж до дистанції між владою та суспільством, то старі політики взагалі не зустрічаються із представниками громадянського суспільства. Натомість я бачу, що нова політична еліта постійно контактує з суспільними групами, експертами, готує коаліційну угоду, спілкується між собою. Це добрий сигнал того, що процеси відбуваються і нові еліти спиратимуться на підтримку активної частини громадянського суспільства. Вони мають поглиблювати цей зв’язок до рівня регіонів, адже саме він є найбільш загрозливим для цілісності України, і ніхто ним не займається. Проте зараз важко говорити, чи справляються зі своєю місією нові еліти — для цього потрібно ще хоча б півроку.
