Дні «Дня» в Одесі тривають. Після відкриття нашої фотовиставки в Літературному музеї з участю Лариси Івшиної минулої п’ятниці відбулася жива і жвава розмова. Дискусія, окреслена темою «Одеса: інтелектуальні виклики», тривала декілька годин. Світлана Бондар, старший викладач факультету журналістики, реклами та видавничої справи Одеського національного університету, який з’явився торік, поділилася, що її студенти регулярно читають «День». «Наш факультет ми називаємо «територією свободи». Ми хочемо, щоб наші студенти були вільними і вчимо їх творити якісну інформацію. Тому на факультеті знають газету «День» і книжки з бібліотеки видання — зокрема «Бронебійну публіцистику». Тож у «Дня» будуть послідовники в Одесі», — переконана Світлана Бондар.
Слова пані Світлани підтвердили самі студенти: вони досліджують «День» у дипломних роботах (зокрема публіцистику Лариси Івшиної й жанр портретного інтерв’ю в газеті), також молодь зацікавилася можливістю взяти участь у Літній школі журналістики видання. Студенти буквально засипали запитаннями Ларису Івшину. Розмовляли про «модернізацію національного характеру», про формування ідентичності, про те, чи варто журналістам іти в політику і який від цього може бути ефект, про акції «Дня» на підтримку воїнів, а також про улюблені книжки. Найцікавіші фрагменти розмови представляємо читачам.
ЛАРИСА ІВШИНА: «ВКРАЙ ВАЖЛИВО ПЕРЕОСМИСЛЮВАТИ ІСТОРІЮ І ПІДТРИМУВАТИ ДІАЛОГ»
Оскільки круглий стіл відбувався у річницю Революції Гідності, дискусія почалася зі згадок про події Майдану.
Лариса ІВШИНА: — Багато років ми виконуємо інструментами, не властивими для газети, роботу, яку я називаю «проектування простору». На це є кілька причин. У 1999 році Україна мала єдиний шанс обрати президента, який міг привести країну до Євросоюзу і НАТО. Я прихильник цього курсу, цього кандидата, і здійснювала все разом із газетою, аби ця лінія перемогла. Наш кандидат не переміг. З різних причин: адміністративного ресурсу, небаченої цензури, майже повної відсутності Інтернету. Вранці після виборів я прийшла до редакції й сказала, що тепер ми будемо займатися суспільством. І всі ці роки ми займаємося суспільством.
Тепер суспільство показало себе. Нещодавно командир одного з підрозділів «Азову» зізнався, що в його батальйоні є люди, які передплачують «День» з першого номера. І на Майдані було багато наших читачів, але якби їх була більшість, не було б в Україні того, що маємо зараз. Для мене Майдан дорогий тим, що туди прийшли інші люди, які навіть на барикадах читали, зокрема, нашу «Силу м’якого знака». Значить, суспільство рухається і зріє. На жаль, цей процес доволі повільний.
Для країни вибори 1999 року мали далекі наслідки. Побудована в Україні олігархічно-кланова модель цього року із тріском, пожежами і війною провалилася. Це — глибинна причина всього, що відбувалось, і Майдану зокрема. Звичайно, найбільше ненависті викликає «тупикова гілка», на якій олігархічна модель «обламалася». Але Янукович — не єдиний винуватець. Потрібні зусилля, аби замінити цю модель. На Майдан прийшли люди, які хотіли прибрати Януковича. Але ці люди не знали точно, кого вони хочуть замість Януковича і чому вони цього прагнуть.
СТУДЕНТИ ФАКУЛЬТЕТУ ЖУРНАЛІСТИКИ, РЕКЛАМИ ТА ВИДАВНИЧОЇ СПРАВИ ОДЕСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ БУКВАЛЬНО ЗАСИПАЛИ ЛАРИСУ ІВШИНУ ЗАПИТАННЯМИ — ПРО «МОДЕРНІЗАЦІЮ НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ», ПРО УЛЮБЛЕНІ КНИЖКИ ТА ЧИ ВАРТО ЖУРНАЛІСТАМ ІТИ В ПОЛІТИКУ І ЯКИЙ ВІД ЦЬОГО МОЖЕ БУТИ ЕФЕКТ...
Проведемо паралель із тим, як поводилася Польща у 1980-х роках. Там була потужна система організації: профспілки, тісні зв’язки із церквою і між робітниками, поляки масово читали видання Gazeta Wyborcza. В Україні не було такого читача, його треба створити. Бо полякам не треба було розповідати їхню історію. Кожен поляк із дитинства усвідомлює, хто він. А ми маємо займатися суспільством. Вкрай важливо переосмислювати історію і підтримувати діалог.
«НАМ ТРЕБА ЗМІНИТИ НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР»
Ксенія БАРВIНЕНКО, студентка III курсу факультету журналістики, реклами та видавничої справи Одеського національного університету ім. I.I. Мечникова:
— Інколи складається враження, що в українському суспільстві закладено синдром страждальців. Ларисо Олексіївно, чи помітили ви після виходу книжок з Бібліотеки «Дня», що цей синдром зникає? Як, на вашу думку, змінюється українець?
Л.І.: — Постраждати всі люблять, це найпростіше. Знайти ключі до впевненої самопобудови завжди складно. Хоча українська історія дає багато матеріалу для переживань, до цього треба ставитися інакше. У передмові до «Україна Incognita» (12 років тому!) я писала, що ми маємо щастя належати до надзвичайно, сильного і яскравого народу. Катастрофи і жертви не зламали нас. Ми мужні й прекрасні. Головна наша слабина — ми недостатньо цінуємо розум, ми не «отримуємо кайфу» від розширення розумного середовища. Через це у нас є проблема з відтворенням державної влади. Тому нам треба змінити національний характер. Чути світ, бути менш легковажними. Люди в нас легко запалюються: не думають і одразу лаються. Нам треба більше раціональності та критичного мислення. І варто підтримувати одне одного у складні часи.
Я кажу: основа національної безпеки — це коли українські чоловіки подобаються українським жінкам. Зараз ми всі захоплені українськими воїнами. Наша армія мужністю вражає досвідчених генералів НАТО! Це — початок переходу від кризи і страждань до самоповаги, а отже, нормального життя. У ХХ столітті українці жили у парадигмі голоду і його тяжких наслідків, суспільство паралізував страх. Майдан Гідності цінний тим, що прийшло молоде покоління, яке зламало цю парадигму. Так, маємо тяжкі наслідки, але чоловіки, які вийшли на авансцену української історії, унікальні — на першому Майдані так не було. Це не вирішує автоматично всіх наших проблем, але дає привід заслужено пишатися сучасними українцями, а не тільки козаками.
ДИСКУСІЯ «ОДЕСА: ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ ВИКЛИКИ» ЗІБРАЛА «ЖИВІ» СИЛИ ГРОМАДСЬКОСТІ. НА ФОТО (ЗЛІВА НАПРАВО) КАНДИДАТ ІСТОРИЧНИХ НАУК, СТАРШИЙ ВИКЛАДАЧ ОДЕСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ОЛЕКСАНДР МУЗИЧКО, ПРЕЗИДЕНТ БЛАГОДІЙНОГО ФОНДУ СПРИЯННЯ ІНІЦІАТИВАМ ГАЗЕТИ «День» МИКОЛА ГРИЦЕНКО ТА ОЛЕКСАНДР АЛЕКСАНДРОВ, ДЕКАН ФАКУЛЬТЕТУ ЖУРНАЛІСТИКИ, РЕКЛАМИ ТА ВИДАВНИЧОЇ СПРАВИ ОДЕСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ім. І.І. МЕЧНИКОВА
Довгий час ми жили у «консервній банці», у нас не було власного уявлення про себе. Тепер наше суспільство може опертися на нове ставлення одне до одного, до країни. Сьогодні не треба всіх переконувати, що український прапор — це святиня, а українська армія — предмет гордості. Ці нормальні для всіх країн речі у нас не були розвинені. Піднятися з рівня «ватерлінії» і побудувати нову державу — захопливе завдання. І наша молодь має унікальний шанс «під ключ» побудувати нову державу.
Питання із залу: — Західна цивілізація вичерпує себе, на Сході — свої проблеми. Як Україні змінити пріоритети з матеріальних на духовні? Який шлях обрати?
Л.І.: — Зараз в Україні заговорило щось глибоко приховане. Є абсолютно інший, ніж у наших сусідів, ментальний вияв. Деякі люди не мають необхідної освітньої бази, але шукають відповідей на важливі питання. Наші хлопці стоять на блокпостах із «Днем». Це складне читання, але воїни хочуть знати і розуміти, що відбувається, тому запит на наші тексти є. І посил, який ми отримуємо, зокрема від військових: ми повинні жити інакше, і не маємо права жити так, як жили.
Ми маємо з’єднатися зі своєю історією. Росія побачила, що наша історія «погано лежить», ми про неї забули, і вирішила цим скористатися. Але історія — наш Паспорт у світі. Була велична Київська Русь — її Росія вирішила забрати собі, а Україну «розчинити». Росія хоче нав’язати нам своє злоякісне бачення. Начебто у нас немає здатності до державотворення, нам потрібне зовнішнє управління... Тож сама історія примушує нас вивчити її.
Свого часу Джеймс Мейс показав усі ризики нашого стану: що таке постгеноцидність, як це «лікується», що буде, коли цей процес триватиме довго. На жаль, ці теми не викликали підтримки серед журналістів. Ми згаяли час. А поряд із нами надзвичайно підступна країна. Треба це розуміти й озброюватися знаннями, інакше ми приречені. Бо ми все більш демократичні, а наші справи все гірші. Немає іншого варіанту, як брати відповідальність за нашу більш ніж тисячолітню історію.
З подолання приниженості, з усвідомлення гідності росте народ.
Студент факультету журналістики, реклами та видавничої справи Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова: — Раніше в Україні була важлива ідея незалежності, тепер головне завдання — зберегти суверенітет. Що сьогодні має бути керівною ідеєю на шляху до Європи? Яким сьогодні має бути геополітичний курс України?
Л.І.: — Давайте оцінимо, скільки маємо сил і для якого варіанту. Чудесна перспектива: ми — багата країна, живемо, як Швейцарія, і нікуди не вступаємо. Навряд чи це реально. Яка українська ситуація насправді? У нас легковажно ставилися до питань безпеки, говорили, що поруч — братній народ. Тільки старі табірники казали, що більш лютого ворога, ніж цей народ, немає. Якби ми були членами Північноатлантичного альянсу, нас би захищала 5 стаття статуту НАТО, яка забезпечує захист від будь-якої форми агресії проти держави-члена НАТО.
У Луганську й Донецьку взагалі зневажали Україну, вели політику, спрямовану на ізоляцію нормальних людей, і це обернулося новим геноцидом на цих землях. Я багато років пробивалася у Донецький національний університет. Незадовго до нинішніх подій ми були в Донецьку, зробили величезну фотовиставку. Люди там почали про щось думати і прозрівати. Але... Тож передусім ми маємо застрахуватися у питаннях безпеки. І поміж Євросоюзом і НАТО я вважаю НАТО — першочерговим партнером.
Нам треба працювати над собою у побуті, сервісі, медицині, але безпека — перш за все. Бути сильними і без всіх обійтися ми навряд чи зможемо. Реалістичний для нас варіант — дбати про безпеку і бути у складі Північноатлантичного альянсу. Євроінтеграція корисна і потрібна країні, але ми приготувалися йти до Європи, яка існує інакше, ніж ми уявляли. Ми не змогли інтегруватися до Євросоюзу так швидко, як це зробила Польща. Пригадую останній З’їзд народних депутатів СРСР. Коли валився Союз, усі депутати країн Балтії стояли з валізами у дверях (умовно). Вони були присутні тільки при прийнятті рішень, пов’язаних з віддаленням від СРСР. А потім моментально пішли у напрямку Євросоюзу. Наші політики «чухали лоби», розмірковували, з ким нам йти у світі. Ми запізнилися, і історія нас покарала. Треба зробити належні висновки.
Взагалі Голда Меїр колись казала: «Наші вороги хочуть бачити нас мертвими. А ми хочемо жити. І це протиріччя лишає мало місця для компромісу». Важливо, аби у нас була сила жити, аби ми обрали правильну формулу приєднання до «розумного світу» і були готовими до цього приєднання.
«ВАРТО ЄДНАТИ ЛЮДЕЙ ЧЕРЕЗ ЦІННОСТІ»
Дмитро ЖУРАВЕЛЬ, студент II курсу факультету журналістики, реклами та видавничої справи Одеського національного університету ім. I.I. Мечникова:
— Наскільки важко журналістам бути об’єктивними, коли у країні триває війна? Чи легко керувати «Днем» сьогодні?
Л.І.: — Питання у готовності журналістів до того, що відбувається зараз, усвідомлення, що таке стандарт. Росія дуже знизила планку стандартів і об’єктивності. Українці кажуть, що не треба пропаганди, потрібна лише правда. Та чи потрібна пропаганда проти пропаганди? Чи потрібна пропаганда правди? Потрібна. У нас є фантастична фотографія молодого бійця Артура Степаненка, яка називається «Позивний — Сокіл». Наш давній друг Тетяна Юркова придбала її на аукціоні, щоб передати рідній школі Артура. Так формуються смисли, ми це здійснили.
Варто єднати людей через цінності. Треба творити каркас розуміння, що для нас важливе. Необхідно творити смислове поле країни, але для цього потрібна система, налагоджена машина. Треба масово просувати у медіа вартісні речі. Поки цього немає у законодавстві і в практиці.
Сьогодні, під час війни, ми включаємо різні наші телеканали і не бачимо, що у країні — війна. У нас якась війна-не війна — не розумію цього. Відсутність цінностей і чітких критеріїв у журналістиці не дозволяють говорити про загальну об’єктивність. Треба створити продуктивне поле, щоб кожен сам обирав важливі для нього засади.
Вікторія, студентка факультету журналістики, реклами та видавничої справи Одеського національного університету ім. I.I. Мечникова:
— Ларисо Олексіївно, ви казали, що в Україні треба виховати читача, який би повною мірою спожив необхідну інформацію. Стан читача впливає на газету чи газета формує читача?
Л.І.: — Історик Массімо д’Адзельйо сказав, коли об’єднувалися землі Італії: «Ми створили Італію, тепер треба створити італійців». Ми повинні були створити свою аудиторію. Ми мали з усіх середовищ вибрати найякісніше, що лишилось після Радянського Союзу, об’єднати, а потім нарощувати території.
Наприклад, наш глянець «Маршрут №1». Ми робили номери, присвячені різним містам: Одесі, Миколаєву. Цей якісний україномовний глянець потрібен, аби нарощувати і перемішувати середовище. У наших перукарнях, кафе, офісах є якісний глянець українською мовою? Між цими поняттями взагалі немає знаку тотожності. Усюди лише російськомовні глянці з «брендами-трендами».
У той же час великі світові проекти зрозуміли, як приваблювати інтелектуального споживача: наприклад, друкують матеріали про дорогі книжки. Це роблять, бо треба перемішувати середовища. В Україні впливові люди нерідко не перетинаються з українською класикою, не знають української історії. І треба робити так, аби перемішування різних середовищ було максимальним. Треба будувати контексти, аби люди, які ніколи не читали українського, почали цим цікавитися.
Робоче гасло «Дня»: «Газета для країни, якої ще немає!» Це відповідає нашому завданню — проектувати простір. Ми знаходимо свого читача, примножуємо свою «територію», тому що «точка збору» визначається не за політичними поглядами, а за спільними цінностями. І у нас підростає молодий читач, який прагне жити у країні, де на вищому щаблі розумні, духовні, освічені, толерантні люди. Ми шануємо всіх своїх читачів, це — жителі хуторів і міст-мільйонників, люди різного віку, майнового стану, яких об’єднують певні принципи. Ми намагалися дати проекцію, яка могла б спрацювати у слушний час. На нашій «ділянці» все виросло і готово до серійного розповсюдження. Тепер нам потрібні «комівояжери», «перекладачі» наших ідей на мову різних спільнот — бізнесу, університетів тощо, аби люди розуміли, чому важливо знати це. Є ті, хто почав читати нас саме з глянцю. Якби ми чекали, коли нам подарують читача, ми б ніколи цього не дочекалися.
«ГОЛОВНЕ — СФОРМУВАТИ СМАКИ»
Олена ЛИСЕНКО, студентка II курсу факультету журналістики, реклами та видавничої справи Одеського національного університету ім. I.I. Мечникова:
— Пані Ларисо, яким джерелам інформації ви довіряєте?
Л.І.: — Знаю багато людей, з якими треба спілкуватися, аби щось розуміти. В Україні є носії знань, і треба до них приходити. Ці люди небалувані нашим телебаченням, їх може не знати маса, але вони у країні є. Інколи мені не треба брати інформацію у переказі якогось видання, я знаю, з яких першоджерел це взяти. А сама я створюю газету, яку позиціоную як «День» і всі інші». У «всіх інших», можливо, є те, чого немає у нас, бо нам це нецікаво. Це інші грані життя. Я читаю мемуарну літературу, дивлюсь документальне кіно, спілкуюся з унікальними людьми, які ще у нас вціліли. А ідеологія деяких редакцій — писати про прості речі, які найбільше цікавлять людей. Справді, щось бульварне цікаве всім. Рівень пострадянського суспільства, з якого ми хочемо вибратися на інші щаблі, передбачає такий читацький загал.
У наш революційний час ми повинні інвестувати у вартісне. Ми маємо величезний вибір джерел, але ми перенасичені інформацією. Тому головне — сформувати смаки. Людина повинна точно знати, що їй не потрібно. Тож спочатку відокремлюю непотрібне, а потім шукаю важливе. Нам треба нарощувати висоту: дна у нас дуже багато, а висоти — мінімум.
Марія ГЕНИК, студентка факультету журналістики, реклами та видавничої справи Одеського національного університету ім. I.I. Мечникова:
— Ларисо Олексіївно, яка книжка вплинула на вас найбільше?
Л. І.: — Якось ми запитали видатного українського філософа Сергія Кримського про топ-10 книжок, без яких він не уявляє життя. Потім одразу порівняла його список зі своїми вподобаннями. Важливо знати, що розумні люди прочитали й вважають авторитетними книжками, і де ти знаходишся — це корисно для реальної самооцінки.
...Із улюблених книжок раннього періоду життя в мене були «Міфи і легенди давньої Греції». Надзвичайно цінна річ, бо вся література і живопис побудовані на сюжетах звідти. Узагалі, моїм читанням ніхто не керував. Вважаю, важливо не те, яку книжку читаєш, а як ти налаштований. Якось мені до рук потрапила жахлива книжка «Таємниця гори Еттерсберг» про концтабори Бухенвальду, ще й з ілюстраціями. Пережила колосальний стрес, але на якомусь етапі це було потрібно.
У третьому чи четвертому класі почула по «Українському радіо», що Шекспір — наше все. Одразу пішла до бібліотеки, побачила фоліант із написом «Шекспір» і взяла його додому. Відкрила, читаю назву: «Генріх VIII. Історична хроніка». Подумала: для людей це — все, а я нічого не розумію. Знов-таки, важливі пропорції світу. Треба мати правильне уявлення про те, де ти перебуваєш.
На мене сильно вплинула історична література. Плакала, коли читала «Останні орли» Старицького. Катерина ІІ з дитинства — мій особистий ворог. Потім справилася з цими знаннями, але не люблю в українському народі розхристаність і лінь. Захоплюватися козаками — добре, але не знати своєї аристократії, своїх шляхетних родів і не тягнутися до цього — лінощі, інерція, занедбаність. Нами досі керує неправильне уявлення про український на род.
Багато є важливих книжок. Був у мене маленький «Кобзар», знала напам’ять «Тополю», читала «Наймичку»... Важливо освоїти власну історію і користуватися нею, щоб всі знали, що є нашим. Ми повинні творити ім’я своєї історії: підтримувати українську культуру, сувенірну продукцію, туристичні маршрути, гарні книжки і, головне, носіїв цієї культури. Щоб ці речі були у нашому середовищі, щоб це було природно та з дитинства.
...Свого часу прочитала дуже цінну книжку — «Філософічні листи» Петра Чаадаєва — та його біографію. Після цього інакше поглянула на «тайну російської душі». Чаадаєв вичерпно виклав цю «тайну», це — тисячолітнє рабство. І ми, українці, вільні люди, маємо братися за свою історію й творити власну долю.
ВРАЖЕННЯ
Світлана БОНДАР, старший викладач факультету журналістики, реклами та видавничої справи Одеського національного університету ім. I.I.Мечникова:
— Розмова планувалася в межах однієї години, а ми провели разом три години. Значить, це було цікаво й потрібно. Студенти були дуже активними. Запитання, які вони ставили, засвідчили їхнє прагнення розібратися в ситуації, що склалася в країні, та з’ясувати місце журналіста за цих подій. І досвід спілкування з Ларисою Олексіївною був надзвичайно корисний.
Деякі речі, які ми почули на зустрічі, потребують дискусії, але час не дозволяв провести її. Принаймні це наштовхнуло на роздуми. Деякі студенти за кілька днів знов відвідали виставку. На відкритті було багато людей, камер, розмов — купа емоцій. На вихідних студенти ще раз переглянули світлини, тепер — у спокійній атмосфері.
Вони зацікавилися Літньою школою журналістики «Дня». Коли рік тому про неї розповідала, не було такого ажіотажу, а зараз багато людей хочуть подати туди заяву. Багато хто захопився виставкою. На нашому факультеті є люди, які професійно фотографують і тепер хочуть взяти участь у фотоконкурсі «Дня». Раніше студенти вважали, що ці проекти — для професіоналів, а вони замалі для цього. Тому найголовніше, що дали зустріч і фотовиставка, це натхнення для подальшої роботи. Студенти побачили, що можна робити якісний продукт і не продаватися певним силам.
Антоніна ДОЛОМАНЖИ, студентка ІІІ курсу факультету журналістики, реклами та видавничої справи Одеського національного університету ім. I.I.Мечникова:
— Круглий стіл заохотив усіх бути небайдужими до долі рідної країни, слідкувати за подіями в ній, бути справжніми українцями.
Ця зустріч принесла море вражень: від щастя та легкості до смутку та печалі. До цього постійно слідкувала за роботою газети «День», зокрема дивилася безліч інтерв’ю Лариси Івшиної, але особиста зустріч — це щось неймовірне. Захоплююсь мудрістю і завзяттям цієї сильної жінки. Взяла собі за приклад бути такою ж цілеспрямованою та рішучою, сподіваюся, що все вийде.
Не можу виокремити якийсь конкретний момент, що запам’ятався найбільше, мабуть, тому, що сподобалося все.
Особисто мені дуже сподобалась фотовиставка. Навколо кожної з фотографій панувала своя атмосфера. Десь це була нестримна радість, десь — тихий спокій, а десь — грізний жах.
Iлля СУХОДОЛЬСЬКИЙ, студент ІІІ курсу факультету журналістики, реклами та видавничої справи Одеського національного університету ім. I.I.Мечникова:
— В Одесі немає класичних друкованих ЗМІ, в яких хочеться працювати після завершення навчання. Через засилля онлайн-видань з’явилася думка, що сьогодні робота в газеті не може бути, як мінімум, цікавою. Проте зустріч із Ларисою Івшиною цілком і повністю вбила ці сумніви.
Мене особисто дуже надихнула тригодинна розмова з Ларисою Івшиною. Успішна україномовна газета викликає захоплення. Тепер розумієш, що друковані ЗМІ — основа, на якій можна творити концептуальні сучасні проекти. Найцікавіші статті живуть не лише в номері газети, з них можна складати цікаві багатотомні видання, дуже корисні для нас, студентів. Окремо зацікавила Літня школа журналістики «Дня» й те, які можливості вона дає. Сподіваюся, цього літа мені вдасться пройти конкурс і глибше зрозуміти життя газети «День».
Марія ГЕНИК, студентка ІІІ курсу факультету журналістики, реклами та видавничої справи Одеського національного університету ім. I.I.Мечникова:
— Круглий стіл був однією з найяскравіших подій тижня, майже три години спілкування з Ларисою Івшиною пролетіли непомітно. Такі зустрічі важливі, особливо у нашому не надто насиченому подіями місті. Ці заходи змушують замислитися над багатьма проблемами: освіти, побудови ефективної держави, національної свідомості.
Запам’яталося запитання про ставлення пані Лариси до журналістів, що йдуть в політику. Наші студенти часто питають про це на різних зустрічах, було цікаво почути ще одну думку.
Для себе я винесла з круглого столу одну цікаву цитату щодо дилеми між об’єктивністю і громадянською позицією видання: «Спочатку має бути Британія, а вже потім Бі-Бі-Сі». І ще, серед довгого переліку книжок, які вплинули на Ларису Івшину, цікаво було почути про «Лиса Микиту» Франка.
Дмитро ЖУРАВЕЛЬ, студент ІІ курсу факультету журналістики, реклами та видавничої справи Одеського національного університету ім. I.I.Мечникова:
— Мені здається, що для нас, майбутніх журналістів, складно уявити щось більш важливе та корисне, ніж можливість поспілкуватися з головним редактором однієї з найвпливовіших українських газет.
Був приємно вражений тим, що Лариса Івшина знайшла стільки сил та часу для нас. Ще довго буду згадувати ту п’ятницю, натхнення — на місяць вперед, купа вражень і від круглого столу, і від фотовиставки «Дня». Також бувдуже радий отримати книжку від Лариси Олексіївни у подарунок за запитання.
Нагадаємо, найкращі світлини XVI Міжнародного фотоконкурсу газети «День» представлено в Одеському літературному музеї за адресою: вул. Ланжеронівська, 2. Виставка триває до 23 грудня. Не пропустіть!
«ПРОУКРАЇНСЬКИЙ РУХ БЕРЕ ЯКІСТЮ»
Ірина БОЖКО - журналіст, старший редактор редакції публіцистичних, науково-пізнавальних та програм з питань економіки «Публіцист» Одеської ОДТРК:
- Раніше на каналі було більше офіціозу від чиновників, зараз вектор досить серйозно змінився, і ми намагаємося більше громадських програм давати. У нас немає жорсткої «диктатури» згори. Може, з боку в це важко повірити, але у нас, як каже мій режисер, «широке поле для творчої думки». Журналіст у нас по-своєму вільний попри певні речі, які ми повинні робити як державна ТРК. Зараз багато ефірного часу приділяємо благодійності у різних аспектах, настрою в суспільстві, відтворенню патріотичних рухів - волонтерство, громадські організації. Ми намітили телемарафон у допомогу дітям-сиротам з переселенців з Луганської області... Саме суспільство пропонує нам теми, а журналісти, як гарний музичний інструмент, відразу самоналаштувалися.
Поки ще не зрозуміло, що буде з переходом від державного ТБ до суспільного. Сказали, чекайте вказівок. Колектив у нас все одно працює. Тут залишилися тільки ті, хто справді любить телебачення і слово, у кого допитливість у натурі, що переросла в професійну майстерність. Кому цікаво, що відбувається у фермера, дитячому будинку, товаристві глухих, що говорять мами «сонячних дітей» (з синдромом Дауна), чим живе військово-морський ліцей, який переїхав до Одеси з Криму. У п'ятницю прочитала двоїсту інформацію про те, що можуть ліквідувати флот, і ось у понеділок у мене в програмі вже був начальник Одеського військово-морського ліцею, щоб обговорити це і як реагують діти, чи бачать вони своє майбутнє на українському флоті. Ми намагаємося одразу ж реагувати на зовнішні інформаційні «подразники». Чи припинить колектив свою роботу 1 січня, чи якось трансформується в інше співтовариство - робота від цього не зміниться. Кажуть, що в Одеській області найбільша кількість різних телекомпаній. З одного боку це створює конкуренцію, з іншого - трохи нівелювало професію. Люди хочуть бачити себе в телебаченні, але не бачать телебачення в собі. Звідси якість роботи страждає. Деякі наші друзі-колеги, чиновники, які співпрацюють з нами вже досить багато років, кажуть, що запитання журналістів з приватних каналів дивують своїм непрофесіоналізмом або безграмотною мовою. А деякі вже явно лобіюють інтереси одного депутата, політичної сили або бізнес-групи. Національні меншини, болгарські, молдавські, гагаузькі села знають, що саме у нас вони побачать те, що їх цікавить.
Проросійських настроїв в інформаційному середовищі Одеси немає. Можливо, незгодних з певними діями центральної влади - це так, але в жодному разі не проросійських. А проукраїнський рух досить сильний. Можливо, не такий численний, але яскравий - бере якістю. Особисто я відчуваю відповідальність перед суспільством у плані формування цінностей, патріотичну національну самосвідомість і знаю таких журналістів і операторів, які показують це в кожній своїй роботі.
Радує, що до нас приїхала Фотовиставка «Дня». Це професійна, тонка і душевна робота. Рекомендувала всім своїм колегам сходити подивитися. Одесі було важливо це побачити. Бачу, як знайомі люди змінюються, і їм треба давати можливість це робити. Можливо, не завжди люди самі працюють над собою, шукають інформацію, аналізують, потрібно пропонувати їм матеріали, щоб розбудити, запустити розумовий і душевний процес. Все це видно з фотовиставки «Дня». Іноді здається, що немає однодумців навколо нас, а потім такі, як Лариса Івшина, приїжджають, і дивись - широке поле, величезні можливості і багато роботи люди зараз роблять. І тоді одразу зрозуміло, де, для чого і навіщо ти працюєш.
