Нещодавно в Росії з’явився агітаційний блокбастер «Іван Піддубний» настільки антиукраїнський за своєю суттю, що його заборонили показувати на екранах України. Не будемо аналізувати черговий пропагандистський продукт сусідньої держави: нехай ним займуться кінознавці.
Я не став би писати на цю тему, коли нещодавно в тимчасово окупованому Донбасі не з’явився головний герой цього блокбастеру — актор Михайло Порєченков, логікою подій опущений до елементарного кримінального злочинця. Залишимо на совісті кінотерористів і просто терористів злочинну діяльність, яка буде належно оцінена правоохоронними органами. Я ж запевняю, що на Івана Піддубного у цьому фільмі зведено наклеп, і хочу розповісти про маловідомі факти з його життя.
Свого часу я досить-таки докладно вивчав його біографію і запевняю, що Іван Максимович Піддубний був українським патріотом з чуттям національної свідомості й гідності. Він, один з найвідоміших атлетів світу, ще за життя став легендою. Розпочав свою спортивну кар’єру з початком століття. Упродовж майже сорока років Піддубний змагався в силі з наймогутнішими людьми практично на всіх контитентах планети, не програвши жодного чемпіонату світу. Він і помер, не переможений ніким 8 серпня 1949 року в місті Ейську на Кубані, куди перебрався з України разом з дружиною, рятуючись від Голодомору 1933-го року.
Народився Іван Піддубний 8 жовтня 1871 року в селі Красенівці (тепер Чорнобаївського району) Черкаської області. Якщо їхати вниз по Дніпру, краса цієї місцевості зачаровує. Ця благословенна земля народила богатиря для мандрівок. У портах Севастополя й Феодосії сім років Піддубний працював монтажником, а з 1898 року виступав з гастролями в цирках.
Він став для світу втіленням образу російського богатиря, хоча росіянином себе не вважав ніколи. Усі академічні видання Радянського Союзу, та й нинішні російські, за інерцією подають його як російського спортсмена. Можливо, тому, що 1939 року йому було присвоєно звання заслуженого артиста РРФСР, а 1945-го — заслуженого майстра спорту.
Та коли у 1932 — 1933 роках у Радянському Союзі відбулася перша паспортизація, у його паспорті прізвище було написано «Поддубный», а в графі національність — «русский» без згоди на те власника документа. Спрямована русифікація прізвищ була тоді неписаним законом. Він запротестував разом з відомим тоді краєзнавцем Гнатенком, з якого зробили Ігнатенка. Жодні протести не допомогли. Тоді Піддубний попросив Гнатенка, і той виправив у його паспорті «о» на «і», а «русский» викреслив, написавши зверху «українець». Згодом про це хтось доніс. І чемпіона завезли до Ростова-на-Дону в крайове управління НКВС на вулиці Енгельса, 26, де зачинили на кілька днів у підвалі з водою по пояс. У чому звинувачували? «В злостно антисоветской агитации», бо, крім історії з паспортом, яку витлумачили як «прояв українського націоналізму», були й розповіді Івана про життя за кордоном до революції, коли гастролював світом. Усе те діялось 1937 року в розпал сталінських репресій. Він ні в чому не зізнався, хоч і пекли його електропаяльником, від чого на тілі утворилися рубці.
«Це колись так мене вчили в НКВС на Енгельса «ленізму» (він не вимовляв слова «ленінізм». — Авт.) за язик та за паспорт. Усе витерпів у чортів у пеклі — я ж чемпіоном світу був, а не тюлькою на двух ногах. Але ж болячок назбирав там, хай їм грець», — резюмував старий, згадуючи ту прикру пригоду.
Тоді Піддубному пощастило вирватися з лабетів чекістів — хтось з впливових людей посприяв, пам’ятаючи про колись всесвітню славу українця. Ця слава ще не раз прислужувалася йому. Під час Другої світової війни, коли окупанти зайняли Ейськ, румунські війська почали грабувати місцеве населення. І тоді за мешканців міста заступився Іван Піддубний, погрожуючи комендантові, що звернеться зі скаргою до самого «старого Кароля» — батька румунського короля Міхая, який колись вітав чемпіона світу у себе в Бухаресті. Подіяло.
Старожили Ейська згадували: якась молодиця на міському базарі допитувалась у Піддубного:
— Іване Максимовичу, а чому ви ниньки такий сумний?
— Згадалося перше кохання та любов остання.
— А як же звали першу любов?
— Україною, звісно, а як же інакше? Бувало, виходячи на сцену, я не молився ні за себе, ні за царя, а за Україну рідну. Тому-то й перемагав, аякже!
Піддубний помер на чужині, на його могильному камені викарбували: «Иван Максимович Поддубный, выдающийся русский советский атлет».
Чому ж «русский», якщо він українець?
Такими чином російські шовіністи викрадають героїв інших народів, зрештою, на цьому збудована вся історія «Государства Российського». Приклад з використанням всесвітньої слави українського патріота Івана Піддубного для боротьби з його «першою і останньою любов’ю» Україною ще раз переконує в цьому. Подібних прикладів можна наводити багато.
Тож у нинішній суворий воєнний час ми повинні усвідомлювати, що сучасна гібридна війна точиться не лише на сході України, а передусім у мізках і душах людей — за переконання і світогляд. І в цій пропагандистській війні кожен герой чи окремий факт з минулого України, використані противником проти нас, стають бойовими снарядами. Треба подбати про відродження українсько-козацької пам’яті нашої, розуміючи, що кожен призабутий герой — це як покинутий окоп, як позиція, здана ворогові. І вичікування тут згубне. Якщо ми не подбаємо про свою історію, то для нас її напишуть інші, відповідно до своїх інтересів. І вони знайдуть кошти і час, щоб випускати спотворені антиукраїнські фільми, зокрема як про українського патріота Івана Піддубного, якщо Україна за чверть століття своєї незалежності, нехай навіть «декоративної», як писала Ліна Костенко, не спромоглася створити свій фільм про цього могутнього козака — гордість України.
Тож завершення фільму про Петра Калнишевського нині, коли вороги української державності намагаються реанімувати вигадану ними ж «Новоросію», стає особливо актуальним. Адже саме завдяки йому південь нинішньої України, землі «вольностей Війська Запорозького Низового», були заселені українцями, які перетворили колись Дике Поле на квітучий край.